Iз точки А в точку Б

- Потяг виїхав із точки А в точку Б, відстань між якими становить 100 кілометрів. Він рухається зі сталою швидкістю 50 кілометрів на годину, - вдумливо читає хлопчик навпроти, - Потрібно визначити скільки часу тривала поїздка? 
- Ага. Молодець, - підбадьорює онука бабуся, нависаючи над підручником у важких окулярах, від яких в неї на переніссі закарбувалася вм’ятина, наче посадкова смуга для комарів.      
   Наш вагон здригається, повертаючи лівіше. Певно, машиністу локомотива варто було збавити швидкість на цьому відрізку залізнодорожнього полотна, але він поспішає, аби прибути за графіком.
   Мужичка на верхній полиці підкидає на віражі, від чого він матюкається собі під ніс і сильніше кутається у власну куртку. На купівлю постілі цей тип пожмотився. Таких жаба не просто душить, вона в них замість домашнього улюбленця живе за пропискою.
- Ну, вирішив задачу? – напосідає жіночка на нащадка, котрий аж надто замислився. – Через який час потяг прибуде у точку Б?
- А навіщо він виїхав? – відповідає питанням на питання малюк.
- Хто?
- Ну потяг. Навіщо йому покидати точку А і їхати у точку Б?
- Тебе не про це запитують! – втрачає терпіння бабуся, закатуючи під лоба жовті очі з червоними прожилками.
- І все ж цікаво, - не вгаває хлопчик, - Чому йому не сиділося в точці А? І що такого хорошого йому пообіцяли у точці Б?
- Не сиділося? Потягу? – бабуся невдоволено кривиться, від чого її тонкі сухі губи беруться у дужки двох глибоких поздовжніх зморшок, наче саркастичне пунктуаційне уточнення. 
- Ну не стоялося, - стенає плечима допитливий пуцьвірінок. – Його змусили поїхати? Чи він сам захотів вирушити у мандри? У нього був чіткий маршрут? Чи він мав змогу обирати шлях?
- Ой, не печи! – хапається одночасно за серце й за лоба бабуся. – Не став незручних питань, бо люди подумають, що ти пришелепкуватий!
   Я чую, як ритмічний стукіт коліс уповільнюється, перетворюючись на важкий, глухий рокіт під підлогою вагона. Знизу лунає пронизливий металевий скрегіт гальмівних колодок, і наш вагон починає злегка погойдувати з боку в бік. За вікном повільно пропливає перон, звідки долинає відлуння гучного залізничного гудка. Наостанок у тамбурі гучно, з полегшенням видихає пневматика — «Пш-ш-ш!», вагони зчіпками глухо б'ються один об одного, і ми усі м'яко подаємося вперед у момент повної зупинки.
   Бабуся з хлопчиком швидко збираються і йдуть. Це їхня зупинка.
- Дві години! – чую з верхньої полиці.
- Що? – перепитую.
- Відстань у 100 кілометрів ділимо на швидкість 50 кілометрів за годину. Потяг прибуде з точки А у точку Б за 2 години. Школярик цейво, не надто тямовитий.
   Схоже, на цій станції виходить і мій третій попутник. Чоловік покидає вагон, пихато посміхаючись, – радіє, що має непересічний розум, здатний вирішити задачу з математики за третій клас. Речей при чолов’язі жодних, окрім тієї самої куртки, котрою він укривався, а тепер натягнув на себе. 
   За п’ять хвилин по тому потяг рушає. До купе заходить дівчина. Я киваю, намагаючись привітатися. Вона демонстративно відвертається. Сідає біля вікна, дістає із сумочки книгу, й починає читати.
   Я не відрізняюся допитливістю, але мені завжди цікаво яку музику слухають оточуючі у навушниках і яку книгу читають у парку, в метро, чи у поїзді. Наче мимохіть зиркаю на обкладинку. «Нескінченний жарт» Девіда Фостера Воллеса. Бідолашна тремтливими руками заледве утримує над колінами друковану «цеглину» у понад тисячу сторінок.
   За чверть години по тому помічаю, що супутниця не перегорнула жодної сторінки. Відгородившись книгою, зиркає у вікно, а потім роздивляється мертву муху на склі. Намагається здаватися розумнішою, ніж насправді. Я вдаю впевненого у собі мислителя з ідеально рівною спиною. Ми навіть не подобаємося одне одному, але намагаємося здаватися кращими за себе справжніх.    
   Наступна станція – моя. Поки виколупую з-під полиці валізку, дівчина, виходить з вагону, «подарувавши» погляд, на чверть заповнений цікавістю і на дві чверті – нудьгою.
   Купе окупує галаслива молодь. Цей квартет явно подорожує компанією.
   Це наша із дівчиною зупинка. Міркую, як ми житимемо разом, якщо у нас нічого спільного, окрім станції.
       «Потяг виїхав із точки А в точку Б». Обирав шлях? Чи їхав заздалегідь наміченим маршрутом? Сам виїхав? Мусив виїхати? А головне – навіщо виїхав?
   Не ставлю незручних питань, бо люди подумають, що я пришелепкуватий!

Решта моїх творів - на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22