Ответ священнику Алексею Филюку

ВІДПОВІДЬ СВЯЩЕННИКУ ОЛЕКСІЮ ФІЛЮКУ

Слава Ісусу Христу Слава Богові навіки !!! І добра та миру нашій Україні!!! Спасіння Божого нашому народові!
Дорогі брати і сестри! З вами сьогодні я ігумен УАПЦ Олександр(Широков) Сьогодні я хочу поговорити про проповідь отця Олексія Філюка. І одразу скажу: це не буде нападом на шанованного священника отця Олексія і не буде спробою шукати в його словах лише помилки. Навпаки, я хочу взяти те добре й живе, що прозвучало в його роздумах, і разом із вами піти трохи глибше в Євангеліє від Матвія, у двадцять п’яту главу. Бо іноді священник говорить простими словами, іноді збивається, іноді переходить до побутових подробиць, іноді допускає богословську неточність, але за всім цим може стояти щире та палке бажання привести людину до Христа Це видно по його очах в яких  світиться любов до Господа нашого  Ісуса Христа та людей! . І завдання слухача — не просто поставити оцінку проповіді: сподобалося чи не сподобалося, правильно чи неправильно. Завдання християнина — почути слово Боже і запитати себе: що це слово говорить особисто мені?
Отець Олексій починає з дуже важливої думки: як би не складалося наше життя — падаємо ми чи йдемо вперед, радіємо чи плачемо, — життя триває, а отже, доки людина жива, у неї є можливість звернутися до Бога з покаянням. Це цілком правильна християнська думка. Доки людина жива, двері покаяння відкриті. Доки серце ще здатне сказати: «Господи, прости мені гріхи мої », — історія людини ще не закінчена. Ми можемо багато втратити, можемо помилятися, можемо прожити роки не так, як повинні були, але Божа милість сильніша за наше минуле.
Однак тут виникає перше питання: що означає бути готовим до зустрічі з Богом? Отець Олексій звертається до притчі про десять дів. П’ятеро були мудрими, а п’ятеро — нерозумними. Усі вони чекали на Нареченого. Усі мали світильники. Усі заснули. Усі почули крик: «Ось Наречений іде, виходьте назустріч Йому». Але тільки у п’ятьох виявилося достатньо оливи. І ось тут починається найцікавіше. Отець Олексій пояснює оливу як дари Святого Духа, добрі справи та богоугодне життя. Таке духовне тлумачення можливе і має місце в християнській традиції. Але я не став би говорити так, ніби Біблія встановлює просту рівність: олива — це лише добрі справи. Євангельська притча набагато глибша. Вона передусім говорить про готовність людини до зустрічі з Христом, про внутрішнє життя, яке неможливо здобути в останню мить і неможливо позичити в іншого.
Ось у чому страшна таємниця цієї притчі: мудрі діви не можуть передати свою готовність нерозумним. «Дайте нам вашої оливи». А відповідь фактично означає: ми не можемо віддати вам те, чим самі повинні жити. Можна попросити іншу людину помолитися за нас. Можна отримати настанову. Можна прийти до храму. Можна посповідатися. Можна причаститися. Можна почути тисячі проповідей. Але ніхто не може прожити наше духовне життя замість нас. Мати не може покаятися замість сина. Чоловік не може покаятися замість дружини. Священник не може покаятися замість парафіянина. І парафіянин не може спастися чужою духовністю. Можна бути поруч зі святими людьми й залишитися внутрішньо далеким від Бога. Можна все життя ходити до храму і одного дня виявити, що твоє серце так і не стало храмом.
Ось чому Христос говорить: «Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години». Не потрібно вгадувати, коли прийде кінець світу. Не потрібно обчислювати дату Другого пришестя. Не потрібно шукати таємних календарних знаків. Христос прямо говорить: ви не знаєте дня і години. Отже, питання не в тому, коли прийде Наречений. Питання в іншому: що станеться з моєю душею, якщо Він прийде сьогодні?
І ось тут проповідь отця Олексія набуває особливої духовної сили. Він говорить про покаяння, примирення, сповідь і Причастя. Це правильно. Але я хотів би додати: готовність до зустрічі з Богом — це не лише страх померти без сповіді. Це життя, у якому людина щодня вчиться бути з Богом. Покаяння — не остання кнопка перед смертю. Покаяння — це спосіб життя.
Далі Христос розповідає притчу про таланти. І тут отець Олексій робить дуже важливий висновок: кожному з нас Господь щось дав. Одному — здатність навчати, іншому — лікувати, третьому — служити, четвертому — захищати, п’ятому — виховувати дітей, шостому — молитися, сьомому — підтримувати людину в біді. Ось це і є справжній зміст притчі. Талант — це не лише гроші. Талант — це все, що Бог довірив людині.
Але тут я б обережно поставився до спроби переводити євангельські таланти в сучасні гривні та пояснювати притчу через торгівлю борошном і випікання хліба. Це може бути живим побутовим прикладом, але це не саме тлумачення притчі. Христос говорить не про те, як вигідніше вкласти капітал. Він говорить про те, що буде, коли Господь запитає нас: «Що ти зробив із тим, що Я тобі дав?»
І тоді питання стає страшенно особистим. Господи, Ти дав мені життя. Що я зробив із ним? Ти дав мені час. На що я його витратив? Ти дав мені розум. Для чого я його використав? Ти дав мені язик. Що я ним говорив? Ти дав мені руки. Кому вони допомогли? Ти дав мені дітей. Чого я їх навчив? Ти дав мені можливість допомагати. Кому я допоміг? Ти дав мені віру. Чи стала вона любов’ю? Ти дав мені здатність молитися. Чи молився я лише за себе? Ти дав мені ближнього. Чи побачив я в ньому людину?
Ось це і є притча про таланти.
І тут ми підходимо до найстрашнішого місця всієї двадцять п’ятої глави Євангелія від Матвія — до Страшного суду. Христос відділяє овець від козлів і говорить тим, хто праворуч: «Я голодний був, і ви дали Мені їсти; спраглий — і ви напоїли Мене; був мандрівником — і ви прийняли Мене; був нагий — і ви одягнули Мене; був хворий — і ви відвідали Мене; у в’язниці був — і ви прийшли до Мене». А вони запитують: «Господи, коли ми Тебе бачили?» І Христос відповідає: «Те, що ви зробили одному з цих братів Моїх найменших, — ви Мені зробили».
Ось тут християнство перестає бути теорією. Можна чудово розмірковувати про Бога і не помітити людину поруч. Можна сперечатися про юрисдикції, канони, патріархати, мови, політику, правильність чужої церкви і неправильність іншої — і при цьому пройти повз голодного. Можна годинами говорити про традицію і не мати милосердя. Можна знати напам’ять Символ віри і не зателефонувати самотній матері. Можна носити хрест на грудях і не побачити людину, яка лежить поруч із тобою в біді.
Ось чому Страшний суд у Матвія — це не іспит із церковної риторики. Це розкриття того, чим насправді стало наше серце.
І тут я хочу сказати отцю Олексію одну добру річ. Коли він розповідає про дитину, якій допомагає, коли говорить про те, як навчає дітей простих навичок, як разом із ними щось робить, малює, допомагає, — ось тут його проповідь перестає бути просто словами. Бо християнство стає видимим. Можна тисячу разів сказати: «Потрібно любити ближнього». А можна один раз взяти за руку людину, якій ніхто не потрібен. І іноді другий вчинок проповідує про Христа голосніше, ніж перша тисяча слів.
Але тут виникає й інша небезпека. Коли ми робимо добро, нам дуже легко почати дивитися на себе і говорити: «Ось який я хороший. Я допоміг. Я зробив. Я врятував. Я влаштував». І тому особливо добре, що отець Олексій сам повертає славу Богові й говорить: це Господь зробив через мене. Саме так і має бути. Бо людина може стати талановитою навіть у власній гордині. Можна закопати талант у землю, а можна закопати його в самому собі. Можна служити Богові — і поступово почати служити власній репутації. Можна допомагати бідним — і чекати вдячності. Можна говорити про милосердя — і принижувати тих, кому допомагаєш. Можна навіть проповідувати смирення — і пишатися своїм смиренням.
Тому питання притчі не лише: «Скільки ти зробив?» Питання: «Для кого ти це зробив?»
І ось тут мені хочеться окремо сказати про деякі невдалі місця цієї проповіді. Наприклад, фраза про євреїв і гроші, сказана в жартівливому побутовому контексті, абсолютно зайва в християнській проповіді. Євангельський сюжет відбувається в єврейському культурному середовищі, але з цього не можна робити характеристику цілого народу. Тим більше священникові слід особливо уважно ставитися до слів, які можуть перетворитися на етнічний стереотип. Жарт іноді здається маленьким. Але слово священника люди можуть запам’ятати надовго. Тому тут потрібна обережність.
Є й інша неточність. Коли Христос говорить нерозумним дівам: «Не знаю вас», це не означає, що Бог буквально не знає, хто вони такі. Бог знає кожну людину досконало. Тут йдеться про інше: про те, що людина не перебуває в живому спілкуванні з Богом, не належить Йому своїм життям. Страшно не те, що Бог нас не знає. Страшно, якщо ми все життя так і не захотіли пізнати Бога. Можна знати про Христа, але не знати Христа. Можна знати молитви, але не молитися. Можна знати Євангеліє, але не жити за ним. Можна знати, що таке любов, і не любити. Ось цього нам слід боятися.
Ще одна особливість проповіді отця Олексія — постійне змішування богословської розмови з побутовим життям. Він шукає сторінку, згадує псалом, розмовляє з дітьми, розповідає про борошно, хліб, кросівки, про домашні справи. З погляду строгої проповіді це недолік композиції. Але з погляду пастирського спілкування в цьому є й сила. Він говорить із людьми не з п’єдесталу. Він залишається людиною серед людей. І, можливо, саме тому його слухають. Але я думаю, що священникові потрібно поєднувати два дари: простоту серця і точність думки. Не можна перетворювати проповідь на лекцію, але не можна й богослов’я розчиняти в нескінченній побутовій імпровізації. Нам потрібні і серце, і розум. Православна проповідь має бути водночас теплою і точною.
Тепер подивімося, як уся двадцять п’ята глава Євангелія від Матвія поєднується в одне ціле. Спочатку Христос говорить про десять дів: будь готовий. Потім — про таланти: працюй. Потім — про Страшний суд: люби і служи ближньому. Виходить дивовижно проста формула християнського життя: будь готовий, працюй, люби. Будь готовий зустріти Христа. Не закопуй того, що Він тобі дав. І впізнавай Христа в людині, яка потребує тебе.
Тоді притча перестає бути розповіддю про якихось десять дів, якісь гроші та якийсь далекий Страшний суд. Вона стає розповіддю про мене. Я — одна з цих десяти дів. Я теж можу виявитися неготовим. Я — один із тих рабів, яким Господь дав талант. І одного дня мені також доведеться дати відповідь. І я — та людина, яка щодня зустрічає «одного з найменших». І Христос говорить мені: «Що ти зробив для нього, те зробив для Мене».
Тому сьогодні я не хочу запитувати вас: скільки у вас талантів? Мені хочеться запитати інше: що ви зробили з тим одним талантом, який уже отримали? Можливо, це ваша сім’я. Можливо, хвора людина. Можливо, дитина. Можливо, літня людина. Можливо, людина, яку всі покинули. Можливо, ваш власний талант, який ви роками ховаєте через страх. Можливо, здатність сказати добре слово. Можливо, здатність молитися. Можливо, можливість пробачити. Можливо, можливість нарешті попросити пробачення.
Ми часто думаємо, що для служіння Богові потрібно зробити щось велике. Але Бог іноді чекає від нас зовсім малого: зателефонувати, прийти, нагодувати, вислухати, пробачити, підтримати, помолитися, не пройти повз. Для людини це може бути маленькою справою, а для Бога — зустріччю з Ним Самим.
І тому я вдячний отцю Олексію за одну головну думку його проповіді: жити потрібно не лише для себе. Але цю думку я хотів би довести до кінця. Ми живемо не просто для того, щоб бути хорошими людьми. Ми живемо для Христа. Не просто для того, щоб робити добрі справи, а щоб через добрі справи ставати схожими на Нього. Не просто для того, щоб боятися Страшного суду, а щоб уже сьогодні жити так, аби зустріч із Господом не була для нас зустріччю з Чужим.
Бо найстрашніша фраза Євангелія — не «Я голодний був, і ви не дали Мені їсти». І навіть не «Ідіть від Мене». Найстрашніша фраза — «Не знаю вас». Тому, брати і сестри, давайте не будемо чекати останньої ночі, щоб шукати оливу. Давайте не будемо чекати останнього дня, щоб згадати про талант. Давайте не будемо чекати Страшного суду, щоб уперше помітити людину поруч. Сьогодні ще можна наповнити світильник. Сьогодні ще можна підняти із землі закопаний талант. Сьогодні ще можна відкрити двері людині. Сьогодні ще можна попросити пробачення. Сьогодні ще можна сказати: «Господи, я жив неправильно. Але я хочу повернутися».
І якщо серце справді повернеться до Бога, тоді слова Христа перестануть бути для нас лише попередженням і стануть надією. Бо Господь не шукає приводу погубити людину. Він шукає людину, яка хоче спастися. І доки ми живі, шлях додому відкритий.
Тому я хотів би завершити не страхом, а закликом. Не будьте християнами лише за звичкою. Не зберігайте віру як стару фотографію. Не закопуйте Божий дар у землю. Не відкладайте покаяння на завтра. Не проходьте повз людину, якій сьогодні можете допомогти. Нехай олива буде в наших світильниках. Нехай талант не лежить закопаним. Нехай серце не стане порожнім.
І коли одного дня пролунає той самий крик: «Ось Наречений іде», — нехай наша душа не запитає в жаху: «Що ж тепер робити?» Нехай вона відповість: «Господи, я чекав на Тебе. Я помилявся, падав, знову вставав. Я не все робив правильно. Але я намагався не закопати того, що Ти мені дав. Я намагався любити. Я намагався каятися. Я намагався служити. Я намагався бачити Тебе в тих, кого Ти посилав мені назустріч».
І тоді вся двадцять п’ята глава Євангелія від Матвія стане для нас не просто страшним попередженням, а дорогою додому. Бо зрештою питання нашого життя дуже просте: Господи, що я зробив із тим, що Ти мені дав? І ще одне питання: чи впізнаєш Ти мене, коли я прийду до Тебе?
Дай Бог, щоб упізнав. Дай Бог, щоб у наших світильниках була олива. Дай Бог, щоб наші таланти не виявилися закопаними. Дай Бог, щоб наші руки не пройшли повз того, хто потребує допомоги. І дай Бог, щоб одного дня ми почули не страшне: «Не знаю вас», а радісне: «Гаразд, добрий і вірний рабе! Увійди в радість пана твого».

Слава Богу за все. Амінь.