Характер

           На початку було Слово.
     Точніше - Слова. Принаймні так було у Марини. І слова ці були гаслом, випадково прочитаним на дверях спортивної зали: «ТАМ, ДЕ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ СИЛИ, ПОЧИНАЄТЬСЯ ХАРАКТЕР».
     Свідомість дівчини перечепилася через цю втілену у словах думку саме тоді, коли життєві сили покинули її і час було здатися, або віднайти цей міфічний характер.   
     За двадцять шість років життя найважчим, що тримала в руках Марина, був тритомник класичної літератури (який вона використовувала у якості підставки під ноутбук). Але дівчина вирішила: це знак. Фізкультуру в школі вона прогулювала натхненно й професійно. Звела цю справу в ранг мистецтва, майстерно симулюючи рідкісні тропічні хвороби перед кожним нормативом з бігу.
     Але характер вимагав дій. Тому вона рішуче штовхнула облуплені дерматинові двері.
     Зала всередині дихала історією, залізом та автентичним духом епохи пізнього палеоліту вітчизняного бодібілдингу. Жодних неонових підсвічувань чи смузі-барів. Важкі іржаві тренажери, пофарбовані у п'ять шарів синьої емалі, яка місцями лущилася, відкриваючи сувору правду металу. Млинці для штанг лежали на підлозі, наче стародавні жорна, чекаючи на своїх титанів.
     А посеред цього царства тестостерону та пилу висіла вона. Величезна, брутальна червона груша для відпрацювання ударів. Груша була набита чимось настільки щільним і безкомпромісним - чи то злежалою тирсою навпіл із піском, чи то злістю на ввесь світ місцевих відвідувачів, - що на дотик нагадувала залізобетонний стовп.
- Гей, красуне, ти за адресою? - почувся бас з-під штанги. Це був Міхалич, місцевий тренер, чиї біцепси за об'ємом перевершували Маринину талію.
- Я прийшла шукати характер, - гордо заявила Марина, намагаючись не кашляти від специфічного запаху старої гуми.
- Шукати характер? – почухав численні складки шкіри на потилиці тренер. – Спробуй згадати де ти його бачила останнього разу. У мене така біда завжди з пультом від телевізора. 
     Зрозумівши серйозність намірів з відсутності посмішки у нової клієнтки, чоловік прикинув, що грошенята зайвими не бувають. Тож оцінив її модні підвернуті джинси, легкі кеди на тонкій підошві і з повагою кивнув:
- Ладно. Характер - це добре. Почни з орбітрека. Тільки обережно, він трохи підкорочує струмом на третій швидкості, зате бадьорить.
     Марина підійшла до тренажера, який скрипів так, наче благав про евтаназію. Перші п'ять хвилин почувалася героїнею фільму про подолання себе. На десятій хвилині зрозуміла, що сили закінчилися. На п'ятнадцятій - що характер, схоже, так і не з'явився, натомість виникло стійке бажання написати заповіт, де все майно (кіт і підписка на стрімінг) переходить благодійному фонду захисту слабосильних людей від спорту.
     Вона сповзла з орбітрека і вперлася поглядом у ту саму червону грушу. На ній виднілися сліди від чиїхось запеклих боїв із життям.
     «Там, де закінчуються сили...» - пролунало в голові.
     Марина підійшла до снаряда. Вона згадала все: дедлайни на роботі, колишнього, який обіцяв зателефонувати і зник, ціни на каву, комуналку і ту саму вчительку фізкультури, яка кричала їй у сьомому класі: «Не буде з тебе діла! Стати чемпіоном не кожному до снаги.».
     Дівчина сублімувала всі факапи, невдачі та просрані мрії у м’язовий еквівалент, замахнулася від п’ятки і щосили вгатила грушу кулаком.
     Світ на мить зупинився. Фізика - штука жорстока. Червона бестія, набита скам’янілою тирсою, навіть не здригнулася. Натомість Маринина рука відскочила назад із такою силою, наче вона вгатила себе в обличчя. Біль миттєво протверезив її, розлившись від пальців до самого плеча. Ще й з власноруч підбитого ока потекла зрадлива сльоза. 
     Вона стояла посеред занедбаного залу, тримаючись за забиту руку, і раптом... посміхнулася. Сльози закипіли в обох очах, але це були не сльози слабкості.
     Марина зрозуміла одну дуже просту, але важливу річ. Характер - це не про те, щоб з розбігу битися головою чи кулаками об бетонні стіни обставин, намагаючись комусь щось довести. Характер - це здатність визнати, що ти зараз слабка, що тобі боляче, але все одно залишитися стояти на ногах. І, можливо, просто підійти до тренера Міхалича і тихо сказати: «Навчіть мене бити так, щоб не ламати пальці».
     Вона розвернулася і пішла до стійки. Сили дійсно закінчилися. Але характер щойно зробив свій перший, ще дуже невпевнений вдих.
     Стережися, грушо! Скоро ти отримаєш мільйон ударів, а мільйон перший удар, можливо, навіть прорубає стіну до нового рівня життя, як у старих комп’ютерних іграх.   

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22

Фідбек за номером: (096)3316875