Борги перед класиками

I

     Зінаїда Григорівна вчителювала у школі. Вона не викладала літературу - вона нею карала. Понад п’ятдесят років ця поважна дама працювала в системі середньої освіти з непохитністю єгипетського сфінкса, на якого пів сторіччя тому натягнули радянський вовняний костюм кольору гнилої вишні.
     Як і більшість її колег, які таємно вважали дітей головною помилкою еволюції, Зінаїда Григорівна щиро зневажала своїх учнів. Для неї вони були не «майбутнім нації», а тридцятьма парами брудних кросівок, які щодня приносили в її кабінет хаос, огидне прагнення мати власну думку та абсолютне невміння відрізнити ямб від хорея. Вона була чутливою до нового приблизно так само, як гранітна плита чутлива до прогнозів погоди.
      Сучасність Зінаїда Григорівна ігнорувала настільки майстерно, що здавалося, ніби між нею та XXI століттям існує персональний непрохідний паркан із колючим дротом.
     Смаки в літературі в неї були банальними, наче дизайн пачки соди, що не змінювався роками.
     Усіх письменників, що мали зухвалість народитися пізніше 1900 року, Зінаїда Григорівна ігнорувала з грацією митного інспектора, що не помічає контрабанду зайвої пачки сигарок, бо шкода марнувати чорнила на протокол. XX і тим паче XXI століття для неї взагалі не існували - це було якесь непорозуміння, заселене волоцюгами, футуристами та іншими підозрілими елементами без належного виховання.
     Зате жінка палко молилася на святий тризуб визнаних майстрів слова: Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесю Українку. Проте її любов до них була специфічною. Вона старанно вичищала з їхніх біографій будь-яку людяність: Франко у її інтерпретації ніколи не страждав від депресії, Леся Українка бачилася виключно сталевим монументом без права на особисті драми, а Кобзар поставав суворим вусатим пророком у кожусі, який тільки й робив, що катував себе душевними муками. Будь-які спроби учнів розгледіти в класиках живих людей Зінаїда Григорівна розцінювала як державну зраду та замах на святині.

II

     Аби ти, мій звиклий до швидкого інтернетівського дофаміну читач, боронь Боже, не занудьгував, перейдемо до суті. Одного літнього дня Зінаїда Григорівна залізла на горище власної старої хати. Візит у царство пилу та павутиння був вимушеним, адже дах протікав із наполегливістю хронічного нежитю. Саме там, серед сушених пучків звіробою, які за десятиріччя перетворилися на запилюжений гербарій, вона знайшла засмальцьований зошит у грубій шкіряній палітурці. Це був рукопис її покійної бабусі Лідії.
     У селі Нижня Мухоморівка про бабу Лідку досі патякали таке, від чого у пристойного вчителя словесності мав би статися когнітивний дисонанс, чи то пак розрив шаблону психічного здоров’я. Селяни вперто вірили, що стара була відьмою найвищої кваліфікації. Подейкували, що карга вміла заговорювати зуби, зупиняти град одним поглядом і, що найстрашніше для репутації родини педагогів, могла наврочити корові так, що та замість належного усім пристойним коровам звуку «МУ» осудливо поглядала у бік триповерхової садиби голови села і протяжно, але розбірливо промовляла: «В тюр-МУ». За місцевими переказами щоночі баба Лідка перетворювалася на вужа й висмоктувала із сусідських кіз до краплі усе молоко. 
     Зінаїда Григорівна, яка звикла ділити світ виключно на підмет, присудок і другорядні члени речення, завжди вважала ці чутки проявом темного селянського неуцтва. Здувши з палітурки шар пилу завтовшки з орфографічний словник, вона розкрила зошит. Текст усередині був написаний химерним, гострим почерком, схожим на сліди воронячих лапок на мокрому снігу, і починався зовсім не з кулінарних рецептів.
     Знайдений зошит містив опис різноманітних приворотів та відворотів, включно з магічними ритуалами для впливу на почуття та побутові справи. Серед рецептів, записаних бабою Лідкою, були згадки про слова, які тамують мігрень, примовляння на тугу, методи для розлучення закоханих, а також специфічні заговори для боротьби з пияцтвом і, звичайно, прокляття на вічний пронос.
     На самісінькому дні цього відьомського болота … даруйте мою обмовку за Фрейдом … блокнота, де сторінки вже взялися грибком кольору зів’ялої капусти, Зінаїда Григорівна натрапила на фінальний запис. Надряпаний він був нерозбірливо, наче баба Лідка, пишучи, була заледве притямною.
     Текст стверджував, що всі жінки їхнього роду мають прихований магічний потенціал, здатний активувати прадавні чари. Але був нюанс - магія мала термін придатності лише на один єдиний раз. Інструкція вимагала здійснити чіткий ритуал: узяти прахом припале фото баби Лідки (де вона позирає на світ із хитрою посмішкою чекіста на пенсії), окропити ту світлину сльозами кількох безневинних створінь, підпалити три гусячих пера, й водити ними по фото, приговорюючи:   

««Крізь папір, де застигло життя,
Повернися до нас з небуття.
Світло спалаху, попіл і дим -
Стань із мертвого знову живим!»

     Зінаїда Григорівна бабу Лідку, відверто кажучи, недолюблювала. Пам’ять про стару асоціювалася з колючими вовняними хустками, запахом сушеного коріння та вічними бабиними повчаннями в стилі: «Зінко, не сиди в день святої Варвари на порозі, бо заміж не вийдеш і закреп насидиш». Заміж Зінаїда й так не вийшла, та й триклятими закрепами страждала з дитинства. Щодо особистого життя, то останній співмешка покинув жінку, бо вона мала препаскудну звичку ні в лад ні в попад цитувати когось з тріо улюблених поетів. Останньою краплею для чоловіка став епізод, коли Зіна під час статевого акту почала чимдуж декламувати «Каменярів» Франка: «Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод Не спинить вас!». Коханець сприйняв почуте за особисту образу й натяк на його скромні хлопські можливості, тож назавжди зник з життя сільської вчительки.   
     Менше з тим, перспектива тягнути у свій стерильний світ сварливу відьму з минулого століття викликала в нашої героїні легку нудоту. До того ж, у її руках опинився ресурс обмеженого користування.
     Усвідомлення того, що цей відьомський трюк оживлення має термін придатності лише на один єдиний «вкл», змусило вчительський мозок працювати у режимі жорсткої оптимізації. Провести унікальний ритуал просто для того, щоб послухати старече кректання баби Лідки? Це було б так само нерозумно, як витратити державну субвенцію на закупівлю крейди замість інтерактивних дощок.
     Зінаїда Григорівна примружила очі, в яких заблищав тріумфальний вогник, знайомий кожному учню, котрий попадався на користуванні шпаргалками на іспиті. Вона вирішила викрутити цей ритуал на свою користь і вчинити набагато хитріше.

III

     Наступного ранку вищипала три пір’їни з хвостів ґелґотливих сусідських гусей.
     Що далі? Сльози кількох безневинних створінь? Чи є для шкільної вчительки завдання простіше? Для Зінаїди Григорівни це була звичайна рутина вівторка.
     На першому ж уроці у 5-Б класі вона з гуркотом опустила на стіл стопку книжок і оголосила: «Сьогодні ми вчимо напам'ять білі вірші Павла Тичини. Увесь цикл. До кінця уроку».
     П’ятикласники, які ще вчора безтурботно ганяли м’яча й думали, що життя - це суцільний ТікТок, раптом зіткнулися з екзистенційною кризою. Коли перед ними постали химерні, космічні й абсолютно незрозумілі дитячому мозку рядки без звичної рими, клас занурився в атмосферу глибокої скорботи. Уже за п'ятнадцять хвилин над партами стогнав колективний плач. Сльози котилися по дитячих щоках, наче рясні краплі серпневої зливи.
     Зінаїда Григорівна, тримаючи в руках порожній скляний бутлик з-під томатної пасти, повільно ходила між рядами. З обличчям абсолютної безпристрасності вона підставляла баночку під підборіддя ридаючих п'ятикласників.
- Плач, Марійко, плач, це очищує душу й наближає тебе до розуміння збірки віршів «Замість сонетів і октав», - примовляла вона, акуратно збираючи дорогоцінну окультну рідину.
     Вже до дзвоника бутлик був повний до країв концентрованим, чистим відчаєм безневинних створінь. Усі інгредієнти для її хитрого плану були готові.

IV

     Того ж вечора вона почала ритуал. Аби не заморочуватися з пошуками класичних портретів улюбленої трійці, вирішила піти простішим і значно ближчим до реального життя шляхом. Благоговійно, майже з релігійним трепетом, вона розклала на підвіконні новенькі хрусткі купюри.
     На дощату поверхню впевнено лягли двадцять гривень з Іваном Франком, трохи правіше - сто гривень з Тарасом Шевченком, а замкнули цей сакральний ряд двісті гривень, з яких зажурено дивилася Леся Українка. Світло повного місяця ідеально падало на водяні знаки. Тепер класики української літератури були готові до сеансу некромантії, а самі закляття, здавалося, мали спрацювати з подвійною силою - підкріплені не лише магією слова, а й національною валютою.
     Відьма-початківець точно виконала всі кроки ритуалу: окропила купюри сльозами та поводила над ним димлячим пір’ям, приговорюючи:

«Крізь папір, де застигло життя,
Повернися до нас з небуття.
Світло спалаху, попіл і дим -
Стань із мертвого знову живим!»

     Коли останнє перо догоріло, навіть місяць на мить зник, наче ховаючи обличчя у хмарному фейспалмі. Але коли нічна темрява розсіялася і на підвіконня знову впало бліде світло, жінка ледь не скрикнула від результату чарів. 
     На підвіконні, прямо поверх порожніх паперових банкнот, тісно тулилися троє поетів, наче кури на жердочці.
     Вони виглядали точнісінько так, як їх колись затвердив Нацбанк, але тепер це були живі, об'ємні люди. Іван Франко сидів крайнім ліворуч, підібгавши під себе довгі ноги. Він був застебнутий на всі ґудзики суворого темно-сірого піджака, з-під якого виглядав комір вишиванки. На його обличчі застиг вираз глибокого скепсису. Тарас Шевченко займав центр композиції, ледь вміщаючи свої широкі козацькі плечі між укосами вікна. Він був у своєму канонічному, дещо пафосному кожусі з хутряним коміром, попри те, що на вулиці стояла задушлива літня ніч. Кобзар суворо хмурив кущисті брови, підозріло роззирався довкола й нервово мацав власні вуса, перевіряючи, чи вони справжні. Леся Українка замикала цей фінансово-поетичний ряд, витончено звісивши одну ногу з підвіконня. Вдягнена вона була, як на банкноті, у блузу з високим коміром, на шиї - намисто. Поетеса сумно роздивлялася кімнатну герань. У її погляді читався такий невимовний екзистенційний смуток, ніби вона щойно збагнула: це не європейський салон початку XX століття, а типова провінційна хата в Нижній Мухоморівці.
     Підвіконня під вагою трьох дорослих тіл загрозливо тріщало. Зінаїда Григорівна, яка п’ятдесят років поспіль будувала з цих людей непохитні гранітні монументи, тепер стояла перед ними з порожнім бутликом в руках і вперше в житті не знала, з чого почати.
     Тарас Шевченко взявся господарювати. Попри свій канонічний статус батька нації, поводився він максимально безпардонно. Кобзар почав розкуто ходити кімнатою, важко тупаючи чоботами по лінолеуму, який пам’ятав ще часи Хрущова.
     Чоловік без жодних дорікань сумління взявся ревізувати вчительські меблі. Безцеремонно відчинив дверцята старої лакованої стінки «Полісся». Попорпався товстим пальцем у кришталевих салатницях, які Зінаїда Григорівна діставала лише на Новий рік. Посовав якісь папери, старі грамоти від міськвиконкому та підшивки журналу «Дивослово». Нарешті, на самісінькому дні комода, серед старих квитанцій за газ, його загребущі пальці намацали щось металеве. Це була срібна виделка, яка дісталася вчительці від баби Лідки. Шевченко підніс її до світла повного місяця, спробував «на зуб», задоволено крякнув і спритним рухом сунув до глибокої кишені свого пафосного кожуха.
     Повернувшись до сторопілої Зінаїди Григорівни, Кобзар критично оглянув її вовняний костюм кольору гнилої вишні й розчаровано зітхнув:
- Бідно живеш, жінко. Нічого з тебе взяти. Знайшла б собі спонсора, чи що. Як то кажуть: «Кохайтеся, чорнобриві, та не безкоштовно...»
     У Зінаїди Григорівни всередині щось обірвалося з таким тріском, наче з коренем вирвали параграф про козацький романтизм. Її ідеальний всесвіт, де Шевченко був суворим безтілесним пророком, який тільки й робив, що катував себе душевними муками за долю України, розлетівся на дрібні шматки. Перед нею стояв живий, хитрий дядько в кожусі, який щойно обніс її сервант і видав цитату, за яку в будь-якій школі району її б негайно звільнили без права поновлення.
     Іван Франко, який до цього моменту сидів на підвіконні з виразом обличчя ображеного інтелектуала, раптом хвацько зістрибнув на підлогу. Зінаїда Григорівна навіть злякатися не встигла, як Каменяр, трохи пританцьовуючи та заклавши руки за спину, почав ходити кімнатою, наспівуючи на відверто блатний манір:
- Чого являєшся мені... У сні? Чи з тебе взяти можна щось?.. Чи ні? - його галицький акцент у поєднанні з кримінальним мотивом звучав як повний розрив шаблону Міністерства освіти.
     Поет прошвендяв навколо вчительського столу, повного неперевірених зошитів, і зупинився впритул до господарки хати. Його гострий погляд мандрівного філософа раптом зачепився за єдину цінну річ на тілі жінки. У мочках вух Зінаїди Григорівни, які вже пів століття не чули нічого, крім шкільних пліток, блищали старомодні золоті сережки-калачики - спадок від тієї самої баби Лідки.
     Франко діяв з грацією досвідченого щипача з львівського вокзалу. Він лагідно, майже по-батьківськи посміхнувся, акуратно підніс руки до її обличчя і двома точними рухами пальців зняв з панянки сережки. Зінаїда Григорівна навіть запідозрити не могла, що великий мислитель володіє такою бездоганною дрібною моторикою.
- Оце вже інша справа, - задоволено промурчав Франко. - Це, знаєте, для підтримки галицького друкарства. Ну і на каву у Відні.
     Він сховав золото за пазуху, застібнувши верхній ґудзик піджака поверх вишиванки.
     Світ Зінаїди Григорівни остаточно перетворився на кримінальну хроніку. Хрестоматійні світочі нації, на яких вона молилася, виявилися звичайними гопниками з літературного пантеону. Один сховав у кожух срібну виделку, інший обніс її на сережки, і все це - під акомпанемент інтимної лірики, переробленої під табірний хіт.
     З підвіконня спритно зістрибнула Леся Українка. Вона рвучко заклала два пальці собі в рот і свиснула так голосно й розбишацько, що у Зінаїди Григорівни позакладало вільні від сережок вуха.
     Не встигла вчителька оговтатися від акустичного шоку, як поетеса, широко розставивши ноги й уперши руки в боки, загорлопанила на всю хату:
- Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година у нас для гоп-стопу настала!
     Після цього заклику до дії «сталевий монумент» української літератури перетворився на ураган руйнівної сили. Леся взялася за справу з професіоналізмом досвідченого оперативника під час обшуку. Вона перевернула догори дриґом усе вчительське приладдя, скинула на підлогу стопку підручників й заходилася витрушувати стару дерев'яну скриню, що стояла в кутку під іконами.
     Речі летіли в різні боки: вишиті рушники, старі вовняні хустки й піґулки засобу від молі. Нарешті, на самому дні поетеса намацала те, що шукала.
     З глибин старовини Леся тріумфально витягла хрустку купюру в 100 баксів. Це була та сама заначка, за яку торік Зінаїда Григорівна гріховно наступила на горло своїй педагогічній честі й поставила оцінку «відмінно» сину-дебілу голови села.
- О, зелень! - Леся покрутила американську валюту перед носом, перевіряючи її на світло повного місяця так само прискіпливо, як до цього Шевченко перевіряв срібну виделку. - На мій санаторно-курортний відпочинок у Сан-Ремо якраз вистачить. А то все «Contra spem spero», «Contra spem spero»... На одному сподіванні далеко не заїдеш, коли легені здають!
     Вона акуратно склала сотню вчетверо й витонченим рухом сховала її за корсет своєї блузи з високим коміром.
     Вчителька відчула, що її серце зараз зупиниться. Свята трійця українського класицизму не просто виявилася бандою нальотчиків - вони ще й розкусили її корупційні схеми з головою сільради.
- Що... коїться? - ледве проштовхнула крізь пересохле горло Зінаїда Григорівна, міцніше стискаючи порожній бутлик. - Ви... ви ж поети! Світочі! Совість нації!
     Кімнату прошив колективний, щирий сміх. Шевченко реготав так, що аж кожух тріщав, Франко втирав сльози сміху рукавом піджака, а Леся Українка цинічно посміхалася.
- Ой, не можу, «совість»! - смикнув себе за вуса Шевченко й знову заглянув у кишеню, де лежала срібна виделка. - Жінко, ти в якому столітті застрягла? Поети лишилися в біографіях, які ти так старанно каструвала. А ми - не поети. Ми - симулякри поетів, яких зобразили на грошах. Копії без оригіналу, зате з купівельною спроможністю, зрозуміла?
- Саме так, шановна пані, - підхопив Франко, підкидаючи на долоні золоті сережки. - Чистий Бодріяр і трохи Маркса. Ти ж сама викликала нас через національну валюту. Окропила купюри слізьми п'ятикласників - і вуаля! Фінансовий капітал матеріалізувався. Культура під дією консюмеризму давно стала засобом вартості, а не совістю нації. Якщо бренд можна продати, його продадуть. Нас продали на реверси банкнот.
- Але ж... ви формували ідентичність! - пролепетала вчителька, задкуючи до шафи.
     Леся Українка підійшла ближче, шурхотячи спідницею:
- Ідентичність, Зіночка, - це чудовий товар. Іменами геніїв завжди маніпулюють та прикриваються, коли треба залатати дірки в ідеології чи бюджеті. І тоді ми стаємо розмінною монетою. Буквально. Ти думала, ми прийдемо розмовляти з тобою про гекзаметри й високі матерії? Ні, ми прийшли за своєю часткою. Якщо нас конвертували в номінал, то не дивуйся, що ми поводимося як суб'єкти ринкових відносин. Гроші мають працювати.
- Тобто... ви грабуєте мене за законами економіки? - Зінаїда Григорівна відчула, як її ідеальний педагогічний світ перетворюється на семінар із дикого капіталізму.
- Не грабуємо, а проводимо реституцію та оптимізацію активів, - повчально підняв палець Франко. - Ти ж взяла сто доларів за успішність сина голови села? Взяла. Корупційний податок на освіту. Ми просто провели перерозподіл капіталу на користь першоджерел.
     Шевченко підійшов до вікна, глянув на білі порожні плями на купюрах, де колись були їхні обличчя, і крізь зуби сплюнув на лінолеум:
- Ну що, панове симулякри, ліквідність цієї парафії майже рівна нулю. Погнали шукати банкомати. Може, десь наш п'ятсотгривневий колега підтягнеться. Там у Сковороди, кажуть, апетити ще більші - у нього взагалі «сродний труд» до великих грошей.
- Тихо, ша!, - Леся Українка виступила вперед, холодно блиснувши очима в бік Кобзаря та Каменяра. - Керую цією бандою я. На правах ватажка нашого фінансово-поетичного угруповання.
     Шевченко аж поперхнувся повітрям і рефлекторно сильніше притиснув до боку срібну виделку:
- Це хто так вирішив, Лесюню? З якого це дива? Я - лідер думок! Інфлюенсер ще до появи інфлюенсерів. Мене в кожній хаті над іконами вішали.
     Франко теж невдоволено насупився:
- Дійсно, шановна. За всіма законами субординації та літературної критики, першість належить або поважному Тарасові, або мені - як головному зачинателю модернізму та запеклому Каменяру.
     Леся Українка презирливо пирхнула, і подивилася на чоловіків як на недолугих школярів, які не вивчили таблицю множення:
- Це хто так вирішив? Нацбанк так вирішив! - відрізала вона, гордо піднявши підборіддя. - У мене найвищий номінал банкноти серед нас трьох. За мене 10 Іванів Франків дають на ринку, або два Тараси Шевченка! Я в цій кімнаті - найважча валюта, чистий показник купівельної спроможності. У світі суспільства споживання, дорогі мої, ієрархія будується не за кількістю написаних поем, а за товарним еквівалентом. Так що закрили роти й слухаємо мою команду.
     Франко швидко перерахував у голові курс: двісті ділимо на двадцять... дійсно, десять. Він ображено замовк, раптом усвідомивши всю жорстокість монетарної політики, яка так цинічно оцінила його «Мойсея» в порівнянні з її «Лісовою піснею».
     Шевченко спробував було щось заперечити, мовляв, його сто гривень - це ж база, класика, але проти безжальної математики та ринкової капіталізації аргументів не знайшов.
     Леся ще раз критично оглянула обдерті шпалери та перевернуту дерев'яну скриню. Вона презирливо здула порошинку зі свого витонченого рукава і розчаровано зітхнула.
- Все, панове симулякри, фініта ля комедія, - рішуче поправила комірець своєї блузи. - У цій халупі нічого цінного більше немає. Тут тільки бідність, корупція та запах томатної пасти. Справжнього капіталу ми тут не піднімемо.
     Вона крутнулася на закаблуках, обпаливши Кобзаря та Каменяра суворим лідерським поглядом, від якого ті миттєво підтягнулися, виструнчившись.
- Слухайте наказ: йдемо трусити нащадків! - скомандувала «двістігривнева» поетеса. - Ті, заради кого ми страждали, писали вірші й потрапляли на реверси банкнот, непогано влаштувалися. Час нагадати їм про борги перед класиками. Вперед, за ліквідністю!
     Шевченко задоволено гмикнув, глибше заховавши срібну виделку в кожух, а Франко ласо облизав вуста у передчутті наживи.
     Банда літературних нальотчиків рушила до виходу. Вони впевнено перетнули коридор, залишаючи на лінолеумі брудні сліди від чобіт. Світочі нації, трансформовані консюмеризмом нащадків у суб'єктів хронічного капіталізму, забралися геть, гучно бахнувши дверима. Від цього фінального акорду зі стелі вчительської вітальні посипалася стара штукатурка, а кришталь у серванті «Полісся» ще довго й тужливо дзеленчав.

V

     Більше відьма-вчителька ніколи не бачила цю поетичну трійцю у своїй хаті. Проте її зв’язок із потойбічно-фінансовим світом на цьому не обірвався. Уже за тиждень до Зінаїди Григорівни почали доходити чутки, від яких у неї стало зрадливо сіпатися ліве око.
     Уся Нижня Мухоморівка та навколишні села тільки й гуділи про те, що в районі завелася дивна й дуже зухвала банда. Місцеві кумушки біля колодязя подейкували, що діє злочинне угруповання за чітко відпрацьованою схемою: Двоє дужих вусатих чоловіків - один у кожусі, а інший у суворому галицькому піджаку - серед ночі зненацька хапають випадкового перехожого, без зайвих слів перевертають його догори дриґом і за ноги витрушують на асфальт усе майно: банківські картки, банкноти, дрібну решту, мобільні телефони, ключі й золоті коронки. Поки жертва намагається зрозуміти, чи це гоп-стоп, чи нова реформа МВС, жінка, котра всюди із ними ходить, діловито збирає награбоване у великий мішок. При цьому вона ще й суворо коментує купівельну спроможність потерпілого, обзиваючи його «девальвованим пролетарем» та «штопаним міньйоном капіталізму».
     Подейкували, що втікаючи з місця злочину та розчиняючись у нічній темряві, бандити на всю горлянку наспівують дещо переінакшений «Інтернаціонал»:

«Повстаньте, гнані і голодні,
Ви, генії усіх країв!
Купіть у розумі народнім
Священне право на свій гнів...»

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22

Фідбек за номером: (096)3316875