Ртпч-2 super smart limited edition

I
 
   Михайло Михайлович Спотиченко, слюсар третього розряду з руками кольору воронованої сталі, дивився на настінний годинник так, наче від того хронометру залежало життя людства. Безжальні стрілки повзли з лінивою жорстокістю іржавих пилок, що повільно розпилювали реальність, наближаючи омріяну зустріч. До визначеної години залишалося рівно сім хвилин, і ці хвилини розбухали в повітрі, як суха квасоля у воді. Михайло Михайлович сидів нерухомо, затамувавши подих, щоб випадковим протягом не здути крихку, урочисту тишу.
   Стіл був накритий із тією прискіпливою до дрібниць ретельністю, на яку здатен тільки одинак, що вирішив переплюнути шеф-кухарів із телевізора. Це була кулінарія важкої ваги - чесна, ситна, розрахована на калорійний удар.
   У центрі, наче парадний танк на постаменті, височив запечений свинячий окіст. Спотиченко мучив його в духовці добрих три години: шкірка взялася бурштиновими пухирями, тріскалася від найменшого дотику і стікала гарячим, прозорим смальцем, у якому затишно підсмажувалися четвертинки часнику. Поруч, у глибокій фаянсовій мисці з відбитим краєм, тріпотів звабливий холодець з домашнього півня. Страва була прозорою, як крига на річці в листопаді, і крізь цей глянець хижо блищали волокна волокнистого м'яса та кружальця вареної моркви.
   Фланги обороняла картопля, зварена «в мундирах», але акуратно облущена й обсмажена на сковороді до хрусткої, маслянистої скоринки, щедро засипана кропом, що пахнув червневою дачею. Окремим кулінарним рубіконом стояли оселедці: Михайло Михайлович власноруч випотрошив їх, зняв шкіру одним рухом, наче панчоху, нарізав канонічними шматочками «на один укус» і втопив у півкільцях херсонської цибулі та нерафінованій соняшниковій олії, яка густо пахла смаженим насінням. На краєчку столу, наче бідний родич, примостилася піала, з горою заповнена пружними маринованими опеньками й маслюками. 
   Усе це багатство чекало своєї секунди. Михайло Михайлович перевів погляд із пухирчастої шкірки свинячого м’яса назад на циферблат.
   Залишалося кілька хвилин до десятої вечора.
   Стрілка годинника судомно здригнулася, долаючи черговий міліметр, і Михайло Михайлович важко, по-ведмежому підвівся зі стільця, потираючи спітніли від напруження долоні.
   Він підійшов до старенького, але вимитого до блиску холодильника, який глухо загарчав у кутку, наче вірний пес, що охороняє скарб. Спотиченко відчинив дверцята. Звідти війнуло памороззю та надією. Пляшка горілки «Отетерівка» чекала на нижній полиці. Це був еталон рідкого щастя.
   Він дістав її двома пальцями за горлечко, наче тримав тендітного метелика, і завмер на секунду. Скло миттєво вкрилося густим, затуманеним шаром сизого інію. Михайло Михайлович ніжно, ледь торкаючись, провів подушечкою великого пальця по холодному боці пляшки, залишаючи глянцевий слід. Горілка всередині тягуче перекочувалася, набувши щільності рідкого срібла. З обережністю, яка зазвичай притаманна кишеньковим злодіям або саперам, він переніс реліквію до столу і з легким стукотом поставив точно в центр, на заздалегідь залишене порожнє коло між запеченою свининою та прозорим холодцем. Королева зайняла свій трон.
   Він знову сів, але спокій зник. У грудях оселився колючий, тривожний протяг. Як же воно все буде?
   Спотиченко користувався подібною послугою вперше в житті. Сама думка про це викликала в ньому суміш сорому і солодкого очікування. А от колеги з інструментального цеху, мужики терні й досвідчені, у курилці признавалися під великим секретом: діло перевірене. Тільки-но дружини їдуть на кілька днів до мам чи в санаторії - мужики одразу туди дзвонять. І відгуки, що головне, були щонайкращі, аж очі в них масляніли. «Мішаню, - хтиво шепотів слюсар п'ятого розряду Коля, ковтаючи слину, - такого задоволення ти в житті не отримував. Тобі кажуть - ти роби. Воно варте кожної копійки».
   Слюсар вкотре кинув погляд на годинник. Затамував подих.
   Михайло Михайлович сам собі дивувався. Донедавна він засуджував подібні відносини, ба більше, вважав такий вчинок збоченням. Але відколи від нього пішла третя дружина, йому щовечора ставало дедалі самотніше, тож думка скористатися професійними послугами такого штибу виникла сама собою. Спочатку у вдобрений печаллю ґрунт його свідомості посіялося зерно сумніву, а потім те зерно проросло у рясноцвіття переконаності, де повне пересторіг «Чому б і ні?» перетворилося та впевнене «Авжеж, так!». 
 
II
 
   Полохливу тишу розірвав дзвінок. Він видав короткий, вимогливий електричний тріск, від якого Михайло Михайлович миттєво підібрався, наче боєць у засідці. Серце гупнуло в ребра важким ковальським молотом.
   Господар зробив три широкі кроки коридором і смикнув на себе важкі двері, виходячи на ґанок. На порозі нікого не було. Але високо з неба почулося характерне карлсоноподібне деренчання мотору - це, стрімко набираючи висоту, віддалявся поштовий дрон. Сріблясті габаритні вогні апарата на секунду зблиснули, наче луска дзеркального карпа, і зникли в сутінках.
   А прямо на килимку з іронічним написом «Заходьте, коли вже припхалися» лежала вона.
   Коробка. Ідеальний куб метр на метр, обтягнутий матовою, антрацитово-чорною плівкою. На верхній грані, виведені неоново-золотим тисненням, яке вишукано світилося навіть у темряві подвір’я, красувалися великі літери: «РТПЧ-2 Super Smart\Limited Edition»
   Нижче, дрібнішим шрифтом, - рекламне гасло: «Самотність – не вирок. Ти заслуговуєш бути почутим.».
   Михайло Михайлович напружено проковтнув грудку слини. Руки, які зазвичай без жодного тремору центрували вали з точністю до мікрона, затремтіли. Це була вона. Новітня модифікація, лімітована серія, за яку він виклав дві третини грошей від продажу тітчиної дачі. І це тільки вартість оренди на одну ніч.
   Коробка злегка вібрувала, видаючи ледь чутне, майже інтимне мурчання, наче всередині спав ситий хижак.
   Спотиченко нахилився, обхопив куб могутніми руками слюсаря третього розряду і заніс технологічне диво в квартиру. Поставив посилку на підлогу біля столу. Помітивши блимаючу зеленим кнопку «On», натиснув її вказівним пальцем. 
    Поки коробка, видаючи тихе пневматичне сичання, повільно розкривала свої матові пелюстки-грані, Михайло Михайлович завмер, заколисаний цим звуком. У голові самі собою спливли спогади про те, як він уперше почув про цю штуку.
   Ринок за часи існування людства монетизував абсолютно все, до чого міг дотягнутися: від пресвятих мощей до інтимних здихань у мікрофон. Але справжнім золотим дном виявилася самотність. Років вісім тому одна закрита високотехнологічна фірма випустила на ринок перший прототип – «РТПЧ-1: Роботизований Товариш По Чарці першого покоління».
   Це було єдине створіння на планеті, здатне до кінця зрозуміти твій душевний біль і, що найважливіше, ніколи тебе не засуджувати. Професійні психологи мали купу дипломів і кваліфікацій, але не мали твого життєвого досвіду - вони дивилися на тебе, як на клінічний випадок. А люди поруч були занадто заклопотані собою, своїми кредитами та амбіціями, щоб щиро вислуховувати твою рефлексію під чарочку соковитої оковитої. До того ж не кожному живому, м’ясному, приятелю можна було відкрити усі свої почуття, без внутрішньої застороги при цьому не виглядати тюхтієм.
   РТПЧ став революцією. Перед сеансом через додаток у нього можна було завантажити ідеальні для тебе характеристики співрозмовника: вікові рамки, професійний бекграунд, життєвий досвід, рівень та стиль гумору, спортивні та політичні вподобання, ступінь емпатії та навіть тембр голосу.
   Калібрувався і зовнішній вигляд. Шкіра, зачіска, мімічні зморшки біля очей, форма носа - усе це моделювалося під твої свідомі й підсвідомі запити про безпеку та довіру.
   І ось тепер перед Спотиченком лежала версія «Super Smart/Limited Edition». Чорний пластик коробки нарешті відкинувся вбік.
   Для здешевлення логістики виробник упакував антропоморфне диво з винахідливістю ікеївських меблів. Складений удвоє механізм раптом крохмально хруснув, шестерні на суглобах м'яко клацнули, і конструкція плавно витягнулася вгору, перетворившись на високого, під два метри, сухопарого чоловіка. На ньому був бездоганний, ідеально підігнаний по фігурі костюм-трійка кольору мокрого асфальту.
   Роботизований гість з грацією спадкового аристократа зробив крок до столу і сів на вільний стілець. Михайло Михайлович навіть охнути не встиг. Гість неквапливо засунув два пальці в нагрудну кишеню жилета, дістав звідти витончений кришталевий монокль на тонкому металевому ланцюжку. Слід зауважити, що це був не сучасний гаджет, а класичний оптичний прилад, який затискали м'язами обличчя між бровою та щокою. Робот прискіпливо протер скло білосніжною хустинкою, вставив його в праве око і подивився на господаря будинку уважним, крижаним поглядом.
   Наш герой застиг із напіввідкритим ротом. На його обличчі вималювалося глибоке, майже дитяче здивування, яке швидко переростало в німий шок. Справа в тому, що в додатку Спотиченко замовляв геть інше.
   Він ретельно конфігурував співрозмовника «під себе» - хотів бачити пузатого, опецькуватого чолов'ягу з чималою, дзеркальною лисиною, яка розтікалася макітрою, наче величне озеро Синевир у сонячний день. За задумом, віртуальний кум мав бути одягнений у канонічну, злегка заляпану соусом майку-алкоголічку та розтягнуті на колінах синіми бульбами спортивки «Адідас» - щоб усе було по-простому, без оцих шляхетських фокусів.
   Замість рідної душі в запраних штанях навпроти свинячого окосту сидів справжній англійський лорд, що випадково заблукав на околиці промислової зони.
- Доброго вечора, Даниле Кириловичу, - вимовив гість. Його голос виявився бездоганним баритоном, глибоким і оксамитовим, наче мідне звучання саксофону, яке ще й пропустили крізь якісний автотюн.
   Михайло Михайлович Спотиченко здригнувся і мимоволі озирнувся назад, на двері, перевіряючи, чи не зайшов за його спиною якийсь Данило Кирилович. Але в тісній кімнаті, крім них двох, більше нікогісінько не було. Робот явно переплутав не лише гардероб, а й клієнта.
- Мене звуть Іммануїл, - продовжував андроїд, злегка нахиливши голову, від чого світло люстри вишукано засяяло на його полірованому моноклі. - Я прибув, щоб розділити з вами цей вечір. Повністю готовий розмовляти про сенс життя у розрізі класичних філософських течій, а також детально проаналізувати культурний спадок людства - від досократиків до критики чистого розуму й останніх тенденцій думки суспільства у соцмережах. На яку тему бажаєте налаштувати наш перший тост?
   Він витонченим, скупим рухом поправив бездоганний манжет сорочки, що визирав з-під рукава піджака, і завмер у шляхетній позі, чекаючи на відповідь господаря. Михайло Михайлович перевів погляд з ідеального проділу Іммануїла на піалу з грибами.
- Чуєш, шановний… - замовник кашлянув у кулак, намагаючись повернути обличчю звичну цехову суворість. - Тут це… помилочка вийшла. Я не Данило Кирилович. Я Михайло Михайлович, слюсар третього розряду. І я, якщо чесно, з усього твого монологу половини слів взагалі не второпав. Які ще досократики? Я цейво … собі замовляв нормального роботизованого вихідця з народу! Щоб у капцях, із пузом, свій хлопець. А мені прислали вшивого інтелігента в костюмі.
   Іммануїл повільно підняв брову, утримуючи монокль із величною впевненістю, і видав тихе, майже механічне зітхання - так зітхає комп'ютер, коли користувач тицяє не в ту кнопку.
- Прикро це визнавати, Михайле Михайловичу, але на центральному хабі логістики знову стався збій нейромережі розподілу, - бездоганним баритоном відчеканив робот. - Модель вашого товариша поїхала до професора кафедри теоретичної фізики Данила Кириловича. Проте згідно з пунктом 4.2 нашого електронного договору, послуга вважається наданою з моменту розпакування. Гроші не повертаються.
   Робот зробив крихітну паузу, даючи Спотиченку усвідомити масштаби фінансової трагедії, і продовжив:
- Тож у вас є два варіанти. Перший - ви натискаєте кнопку аварійного вимкнення на моїй потилиці, і я перетворююся на дорогий тримач для піджака. А вранці просто витягніть мене на ґанок, і поштовий дрон доставить вантаж на склад для перепрошивання під нових клієнтів. Другий - ми продовжуємо вечір із тим інтелектуальним багажем, який вже закладено в мої налаштування. Вибір за вами.
    Михайло Михайлович приречено зиркнув на запечену свининку, потім - на покриту сизим інієм пляшку, яка вже починала скривджено «плакати» прозорими сльозами на стіл. Потім згадав суму, яку списало з картки. Вибору, власне, не було. Душила жаба - найсильніше почуття на землі.
- Ладно, філософе, хрін з тобою, - буркнув Спотиченко. - Почнемо.
   Він важко потягнувся до столу, взяв пляшку за горлечко і з характерним блаженним хрускотом зірвав пластиковий ковпачок. Запахло чистим, морозним спиртом, передчуттям радості вживання та суму покарання майбутнім похміллям. Михайло Михайлович упевненим рухом посунув ближче дві важкі гранені чарки - артефакти, які пережили не один десяток застіль.
   Рідке срібло горілки з бульканням полилося в скло. Рівно по вінця. Собі - і електронному диву РТПЧ-2.
- Змушений вас розчарувати, Михайле Михайловичу, але мій внутрішній гідро-рецептор налаштований виключно на благородні дистиляти, - шляхетно промовив Іммануїл, навіть не поворухнувшись у бік налитого гранчака. - Моя програма «Super Smart \Limited Edition» налагоджена на споживання коньяку категорії не нижче п'яти зірок. Бажано - з нотками сухофруктів та дубової кори у післясмаку.
- Чорт би тебе вхопив за дупу, аристократ сраний! - у серцях сплюнув Спотиченко, але в глибині душі навіть зрадів. - Мені ж більше дістанеться. На коньяк він розрахував, ти диви!
   Михайло Михайлович підняв свій гранчак, зафіксував точку в просторі, коротко глянув на застиглого андроїда, одним потужним слюсарським рухом перекинув горілку в горло і залпом проковтнув. Рідкий лід обпік стравохід, перетворившись у шлунку на чисте, густе тепло.
   Спотиченко гучно крякнув, заплющив на секунду очі від задоволення, схопив із тарілки слизький, глянцевий маринований опеньок і з апетитом занюхав ним першу дозу алкоголю, перш ніж відправити гриб до рота.
   Іммануїл уважно спостерігав за ритуалом через монокль. На його обличчі не відбилося жодного осуду - лише глибокий антропологічний інтерес. Потім робот витягнув довгу, бездоганно білу руку, трьома пальцями делікатно взяв виделку і підчепив крихітний, ювелірно відрізаний шматочок оселедця. Херсонська цибулька при цьому граційно зісковзнула назад на тарілку.
   Робот відправив рибу до рота. Щоки Іммануїла заходили в мірному, природному темпі - поршні всередині працювали бездоганно. Він ретельно пережував оселедець, зробив легкий ковтальний рух горлом і ледь помітно кивнув:
- Текстура солоної риби у поєднанні з нерафінованою олією першого віджиму… Досить експресивно, Михайле Михайловичу. Це нагадує мені ранні натюрморти малих голландців. Проте, повертаючись до нашої невимушеної бесіди, - ви коли-небудь задумувалися над концепцією імперативу?
- Не жени коней, філософе, - Михайло Михайлович виставив уперед важку долоню з мозолями, схожими на нарости на корі дуба. - У мене всі теми на цей вечір продумані й за регламентом затверджені. Хто тут замовник, зрештою? Почнемо з бази. З дитинства.
   Спотиченко покрутив у руках порожній гранчак, вдивляючись у товсте скляне дно, наче шукав там виправдання всьому своєму життю. Горілка вже почала розливатися по жилах приємним, м'яким приливом, туплячи гострі кути реальності.
- Батько мій, Михайло Семенович - світла йому пам'ять, хоч характер мав, як у скаженого дизеля - лупцював мене нещадно. За кожну двійку, за кожен цвях, не туди забитий, за куріння за гаражами. Знімав пасок, отой важкий, армований, і вздовж хребта… Ну, ти розумієш, про що я? Що воно в душі лишає?
   Іммануїл вислухав сповідь, не змигнувши оком. Делікатно поклав вилочку на край тарілки, злегка нахилив корпус уперед і поправив монокль, який у світлі старої люстри знову блиснув холодним світлом.
- Абсолютно розумію, Михайле Михайловичу, - відповів робот бездоганним, позбавленим фальшивого співчуття баритоном. - Те, що ви описуєте, у розрізі культурної антропології є класичною ініціацією через насилля. Батьківський пасок у вашому мікрокосмі - не просто шкіряна смуга, а прадавній аналог Перунової блискавки чи молота Тора. Батько, як архетипічний Хронос, намагався буквально вбити у ваше несвідоме закони всесвіту, оскільки іншого інструментарію його соціокультурний прошарок не передбачав.
   Роботизований товариш по чарці зробив витончений жест сухопарою рукою, наче малював у повітрі графік:
- Згадайте Франца Кафку та його знаменитий «Лист до батька». Там фігурує той самий екзистенційний жах перед деструктивним, божественним авторитетом, який ламає волю, але формує особистість. Або візьміть Ніцше з його концепцією «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ваші травми - це шрами на щиті культурного спадку. Вас гартували, як спартанця, хоч і методами елементу одягу – себто паска, на якому трималися не лише штани вашого батька, а і його авторитет. Проте, з погляду психоаналізу Фройда, чи не є ваша нинішня любов до точних слюсарних вимірів підсвідомим намаганням навести ідеальний лад у тому хаосі, який батько залишив у вашій психіці?
   Михайло Михайлович застиг із налитим по вінця другим гранчаком. Він дивився на Іммануїла, і в голові у нього повільно, але впевнено закипав екзистенційний бульйон.
- Тобто, ти хочеш сказати, що він виховував як вмів, а я виріс яким зміг?
- Саме так, Михайле Михайловичу, - Іммануїл ледь помітно кивнув, і в цьому русі не було штучності, лише вивірена математична впевненість. - Педагогіка вашого батька була позбавлена постмодерністських рефлексій, вона була лінійною, як рейка. Він транслював вам свій всесвіт єдиним доступним йому кодом - через кінетичну енергію шкіряного паска.
   Михайло Михайлович завмер, тримаючи гранчак на пів дорозі до рота. Ця думка, загорнута в блискучу обгортку з розумних слів, раптом упала на саме дно його слюсарської душі, піднявши там каламуть тридцятирічної давнини.
   У голові наче клацнув тумблер. Все життя він тримав на батька тупу, важку образу, носив її під серцем, як іржавий болт, який неможливо викрутити жодним ключем. А цей залізний лорд у костюмі-трійці двома фразами зрізав цей болт, наче автогеном. Батько ж дійсно не знав інших слів. Його самого дідо лупцював загнутим повідком від коня. Це була естафета, колообіг синяків у природі, де кожен наступний приймав удар і передавав далі, поки ланцюг не обірвався на ньому, Михайлові, у якого й дітей-то, слава Богу, не було.
   Спотиченко подивився на Іммануїла вже геть іншими очима. У цьому самовпевненому андроїді з його недоречним моноклем раптом проступило щось вище, якась страшна, майже божественна об'єктивність. Робот не мав серця, і саме тому його діагноз був стерильно точним.
- Ну... за Хроноса, - глухо пробурчав Михайло Михайлович, піднімаючи чарку вище. - І за шкіряний пасок, який зробив із мене … мене.
- Михайле Михайловичу, давайте будемо чесними перед обличчям логіки. Насилля - це ніколи не педагогічний вихід. Пасок у руках батька був не проявом вищої мудрості, а скоріше актом розпачу, білим прапором його власного безсилля. Це капітуляція дорослої людини перед складним, нелінійним процесом виховання особистості. Коли у вихователя закінчуються аргументи, мозок вимикається, і в хід ідуть первісні рефлекси.
   Робот делікатно, кінчиками пальців поправив бездоганний вузол своєї краватки. Злегка нахилив голову, від чого кришталева грань монокля різонула темряву кімнати коротким спалахом.
- Ваш батько капітулював перед вашою індивідуальністю, бо просто не мав інструментів, щоб її зрозуміти. Він підписав акт про власну педагогічну поразку на вашій спині і, маю підозру, на дупі.
   Михайло Михайлович застиг із наполовину розжованим шматком свинини. Слова андроїда влучили точно між ребер, туди, де під дією алкоголю якраз почала розтікатися солодка, всепрощаюча ностальгія. Капітуляція. Поразка. Батько, якого він вважав непохитною глибою, виявився просто слабким мужиком, який не знав, що робити з малим хлопцем.
   Потім господар знову випив залпом, але цього разу не крякнув. Друга чарка зайшла тихо й важко, як поршень у циліндр. Він потягнувся за черговим шматком запеченої свинини, яка вже встигла трохи прихопитися по краях глянцевим жирком, відірвав пальцями соковитий шматок м'яса і, не соромлячись гостя, почав жувати, дивлячись у вікно, за яким густішали підсліпуваті міські сутінки.
   Алкоголь діяв безвідмовно. Кімната стала затишнішою, люстра світила м'якше, і навіть цей двометровий філософ навпроти вже не здавався помилкою логістики. Він здавався долею.
   Михайло Михайлович сумно хряпнув третій гранчак. Горілка лишила по собі пекучий присмак оголеної правди. Він розмазав кулаком сльозу, що раптом начепилася на вію, важко зітхнув і зазирнув у свій уявний блокнот життєвих тем.
- Ладно, філософе. Викреслюємо старого, - глухо промовив Спотиченко. - На черзі наступний пункт. Школа. Отут я вже сам розвернувся, як мопед «Карпати» на річковому льоду.
   Він підпер щоку кулаком, і на його обличчі з'явилася хижа, героїчна посмішка запізнілого реваншу.
- Учився я, прямо скажемо, гірше за всіх. Двійки в щоденнику червоніли, як маки на городі. Але я відігрувався на слабших, розумієш? Був у нас такий пухлячок, випердок - Миколка Шапрай. Ботанік, мамин синок, вічно з книжкою. Так от, цей Миколка зараз - директор нашого заводу, на хвилиночку! Ходить у шовкових краватках, на «Ауді» його возять. Не вітається навіть, бидло невдячне! А тоді, в школі, я його товк кожної перерви. Як сидорову козу! Портфель його в туалет закидав, щипав так, що він аж синів. Я тоді був королем коридору, Мішкою-Грозою! Весь клас мене боявся.
   Михайло Михайлович гордо випнув груди, очікуючи, що залізне диво хоч тепер оцінить його первісну, альфа-самечу силу.
   Іммануїл вислухав цей тріумф підліткового терору з тією ж непохитною міною. Він повільно зняв монокль, дихнув на кришталеву лінзу, знову протер її білосніжною хустинкою і акуратно затиснув м'язами обличчя.
- Ваші спогади, Михайле Михайловичу, вельми колоритні, але з точки зору філософської думки та феноменології культури, ви зараз описали не свій тріумф, а власну розписку в безсиллі, - бездоганний баритон робота прозвучав як судовий вирок. - Культура людства давно класифікувала подібну поведінку. Це так званий «ресентимент» за Ніцше, помножений на тваринний страх перед інтелектуальною перевагою.
   Робот делікатно підняв два пальці, наче читав лекцію в Сорбонні:
- Ви несвідомо розуміли, що Микола Шапрай володіє ресурсом, який вам недоступний - розумом і здатністю до системного мислення. Ваша агресія була не силою. Це був жах первісної людини перед незрозумілою магією вогню. Ви намагалися фізично знищити те, чого не могли досягти ментально. Закидаючи його портфель у вбиральню, ви символічно намагалися опустити знання до рівня нечистот, щоб зрівняти Шапрая із собою. Справжній сильний суб'єкт, за концепцією тієї ж таки надлюдини, утверджує себе через творення нового світу, або подолання рівних за силою суперників. Ви ж утверджувалися через пригнічення слабшого, що є достеменним маркером екзистенційної слабкості та страху перед майбутнім. Яке, до слова, вас наздогнало: тепер Микола Шапрай керує капіталом, а ви - слюсар третього розряду, що згадує шкільні перерви під горілку.
   Михайло Михайлович застиг, а рука з виделкою, на якій стримів маринований опеньок, безпорадно зависла над столом. Весь його шкільний героїзм раптом розсипався на дрібну, ганебну тирсу.
   Слова Іммануїла лягли на душу важкою чавунною плитою, з-під якої треба було терміново виповзати. Він налив собі четвертий гранчак, дивлячись на залізного лорда вже трохи каламутним, але все ще войовничим поглядом.
- Гаразд, заучка, - Спотиченко махнув рукою, наче відганяв настирливу муху. - Проїхали Шапрая. У житті є речі серйозніші за заводи та портфелі. Баби! Отут я справжній великомученик. Святий Михайло Страстотерпець, їй-богу! Три дружини, чуєш? Три! І всі три мене кинули.
   Він випив, заплющивши очі, і зажував холодцем, який уже втратив свою льодяну прозорість і ліниво підтавав у мисці.
- Перша - Свєтка, дурепа несусвітня, тільки про шмотки й думала. Друга -Люська, стерво з вищою освітою, пиляла мене за безкультур’я, наче я їй брус на лісопилці. А третя, Натаха, взагалі влямзила до якогось інструктора з йоги, прости Господи, забрала навіть набір моїх німецьких викруток! Всі дурні, меркантильні та нездатні оцінити чесного робочого чоловіка. Я їм усю душу на тарілочці, а вони мені - плювок у борщ. Скажи, ну чому бабська природа така гнила?
   Іммануїл вислухав трилогію сімейного апокаліпсису, витончено відкинувся на спинку стільця і схрестив довгі пальці на животі, якраз поверх піджака. На його антропоморфному обличчі проступила ледь помітна цифрова іронія.
- Михайле Михайловичу, ваша матримоніальна епопея - це просто перлина в колекції соліпсизму, - оксамитово промовив робот. - Ви з такою пристрастю змальовуєте себе жертвою, що я майже бачу над вашою лисиною терновий вінець, виготовлений із залишків тих самих німецьких викруток. Проте з погляду філософії та культурних парадигм, ваша ситуація виглядає дещо... комічно.
   Робот блиснув моноклем і продовжив із тонкою насмішкою:
- Ви користуєтеся логікою прадавніх міфів, де герой завжди бездоганний, а навколо нього вирує ворожий, хаотичний космос у вигляді дурних жінок. Але давайте звернемося до теорії ймовірностей та діалектики Гегеля. Якщо три абсолютно різні суб'єкти з різним бекграундом - від любительки дефіцитного трикотажу до адептки ведичного дихання - приймають однакове рішення евакуюватися з вашого життєвого простору, то виникає закономірне філософське питання. Чи дійсно проблема в «гнилій бабській природі», чи все ж таки в єдиному спільному знаменнику всіх трьох шлюбів? А цим знаменником, як не крути, є слюсар третього розряду Спотиченко.
   Іммануїл делікатно посміхнувся кутиками штучних губ:
- З точки зору екзистенціалізму Сартра, ви просто намагаєтеся перекласти відповідальність за власну емоційну глухоту на «інших». «Пекло - це інші», -казав Сартр, і ви транслюєте цю тезу на своїх колишніх дружин. Ви шукали не супутниць життя, а безкоштовний додаток до своєї сковороди та дивана, який мав беззастережно захоплюватися вашою здатністю крутити гайки. А коли виявлялося, що у них є власні всесвіти, ви просто оголошували їх «дурними». Ваша третя дружина пішла до інструктора з йоги не через вигадану вами жіночу зрадливість, Михайле Михайловичу. Просто той чоловік, на відміну від вас, навчив її дихати, тоді як поруч із вами вона задихалася від перегару та ваших розповідей про те, як ви в дев'ятому класі товкли Миколку Шапрая, який тепер із вами навіть не вітається.
   Михайло Михайлович застиг із відкритим ротом, у якому так і залишився шматочок хряща від холодця. Цей залізний гад щойно розібрав його сімейне життя на такі дрібні гвинтики, які жоден слюсар у світі назад уже б не зібрав.
   Слова Іммануїла влучили в ціль - вони пробили бронежилет слюсарського самолюбства і розірвалися всередині осколками чистого, рафінованого сорому. Михайло Михайлович не став сперечатися. Коли правда затисла тебе у кутку ринга, аргументи безсилі.
   Він важко, по-ведмежому дихнув, відкинув порожній гранчак убік - той ображено дзенькнув об фаянсову миску з помираючим холодцем - і схопив пляшку за горлечко. Без жодних тостів, без канонічних пауз, Спотиченко по-пташиному закинув голову і почав жадібно, великими ковтками вливати в себе залишки рідкого срібла. Горілка булькала в його горлі, як мастило в заклиненому двигуні. Останні краплі впали на засмальцьовану скатертину.
   Але цього виявилося замало, щоб заглушити голос жаху. Михайло Михайлович підвівся, похитуючись, наче корабель під час шторму, дочовгав до холодильника і вирвав із його замерзлого нутра другу пляшку. Пластикова пробка злетіла під тиском його могутнього великого пальця. Спотиченко припав до горлечка. Рівно половина другої пляшки зникла в його утробі за якісь десять секунд.
   Цей алкогольний залп нарешті вимкнув свідомість. Ноги Михайла Михайловича підкосилися, він важко обрушився на стілець, а його блискуча голомоза макітра безпорадно впала прямо в тарілку, поховавши під собою залишки херсонської цибулі та недоїденого оселедця. Кімнату струсонуло хропіння господаря.
   Іммануїл навіть не здригнувся. Він акуратно поправив свій бездоганний монокль, витонченим рухом переставив тарілку зі свинячим окостом подалі від сплячого слюсаря, щоб той випадково не спихнув страву зі столу, і продовжив свою лекцію. Йому було байдуже, що єдиний слухач уже перебував у стані глибокої алкогольної коми - оплачений час послуги «РТПЧ-2 Super Smart\Limited Edition» ще не було вичерпано.
   Андроїд говорив тихо, мірно, його оксамитовий баритон заколисував кімнату, переплітаючись із хропінням клієнта. Іммануїл розлого розмірковував про концепцію «смерті Бога» у філософії Ніцше, плавно переходячи до аналізу антропологічної кризи людини праці в епоху пізнього капіталізму. Іммануїл цитував Бодріяра, розмиваючи кордони між симулякрами та справжнім болем слюсаря третього розряду, іронічно зауважував, що свинячий окіст на столі є ідеальним матеріальним втіленням втраченого людством раю, і запевняв темні кутки кухні, що три невдалі шлюби Спотиченка - це лише дрібна флуктуація в безмежному, байдужому океані світового хаосу.
   А Михайло Михайлович спав. І снився йому Миколка Шапрай, який у шовковій краватці та на німецьких викрутках, наче на лижах, упевнено сходив на вершину засніженого Евересту життя, де клятого директора зустрічали з шаманським всі три колишні дружини Спотиченка, а третя при цьому ще й стояла у мостику. За спинами курв-дружин стояли мужики з бригади Михайла Михайловича з духовими інструментами в руках, і врізнобій грали дивну мелодію, віддалено схожу одночасно на весільний марш Мендельсона, і на похоронний марш Шопена.
 
III
 
   Тим часом на іншому кінці міста, у чималій квартирі з високими стелями та дубовим паркетом, відбувалася драма геть іншого штибу. Тут мешкав професор кафедри теоретичної фізики Данило Кирилович. Чекаючи на замовлену лімітовану версію андроїда-інтелектуала на ім’я Іммануїл, він завбачливо накрив стіл: виставив кришталеву карафу із колекційним п’ятизірковим коньяком, поклав на порцелянову тарілочку тонкі кружальця лимона та відкрив баночку швейцарського паштету з гусячої печінки.
   Проте нейромережа логістичного хабу, як ми вже знаємо, зіграла з ним злий жарт.
   Коли поштовий дрон скинув коробку і механізм розпакувався, замість шляхетного Іммануїла в костюмі-трійці посеред професорської вітальні постав опецькуватий чолов’яга у брудній майці-алкоголічці. Робот від самого початку був запрограмований під суворі побутові реалії. Він почухав пузо через дірку в трикотажному полотні й підтягнув сині спортивки «Адідас», коліна яких пузирилися двома ідеальними півсферами.
   Професор Данило Кирилович, затамувавши подих, поправив окуляри в тонкій оправі й приготувався слухати лекцію про квантову заплутаність.
   Робот-слюсар важко гепнувся на антикварний стілець з червоного дерева, від чого той жалібно скрипнув, наче побитий пес. Блиснувши розлогою лисиною, андроїд прискіпливо оглянув стіл, презирливо повів носом у бік гусячого паштету й гучно ляснув долонею по скатертині.
- Ну шо, корефан, з баблом негусто! - прогудів робот голосом із хрипотцою досвідченого курця. - Ти мене цими сиротливими лимончиками не лякай. Давай наливай своє буржуйське пійло, і я тобі розкажу, як ми з мужиками у вісімдесят дев’ятому міняли карбюратор на першій моделі «Жигулів». Так у нас піввідра зайвих болтів лишилося. І нічого, машина досі на ходу. Не то що сучасні електромобілі, на які й дивитися страшно. Ех, такий автопром просрали! Ще й «Динамо» знов програло …   
   Данило Кирилович, наливши собі і гостю, застиг із кришталевим келихом у елегантних тремтячих пальцях. Він намагався вставити слово про корпускулярно-хвильовий дуалізм світла, але «РТПЧ-2 Super Smart\Limited Edition», налаштований на емпатію «простого роботяги», по-свійськи ляснув професора по плечу, занюхав коньяк подолом майки і затягнув довгу, трагічну історію про те, як директор Шапрай позбавив його премії за винесену через прохідну котушку мідного дроту.
   До другої години ночі розніжений університетською логікою мозок інтелігента остаточно капітулював перед натиском пролетарського абсурду. Професор, який ніколи в житті не тримав у руках нічого важчого за крейду, сидів із розв'язаною краваткою, заворожено слухав про свердління, гнуття, зенкування, непохитну дружбу роботяг, скурвлену природу жінок, та істинний сенс фрази «Шуму на гривню, а роботи на копійку», і вперше в житті починав розуміти, що весь його всесвіт тримається зовсім не на бозонах Хіггса, а на чесному слюсарському слові та синій ізоляційній стрічці. 

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22

Фідбек за номером: (096)3316875