Сумний досвiд славноi америки

Національна ідея, загалом, констатує: а) те, що є, і б) те, чим не соромно поділитися з іншими.
Колись, в часи давно минулі, соромитися взагалі не було чого. Люди та й народи тоді були прості. Тому й ділилися з іншими своїми поняттями тоді по-простому, силою.
Засіб був простий і інтуїтивно зрозумілий.
Усе зводилося до принципу «хто кого».
 
От наприклад, римляни, з їх національною ідеєю порядку та державності. Захоплять когось, і відразу ж там свою національну ідею грядочками й насаджують. Якщо погано приймається – просапати.  У них було достатньо добре школених легіонів, щоб ділитися національною ідеєю.
 
А ті, хто послабше був, чи хотів «просто жити», або ж не було їм що й показати свого, - ті животіли за принципом «чим багаті, тому й раді».
На свята ото зберуться, проголосять, чим вони багаті та які вони славні, - та й розходяться.
Два цих принципи: «хто кого» і «чим багаті» - працювали завжди. І все було усім зрозуміло.
Незрозумілим стало от зовсім недавно, ба майже вчора.
 
З’ясувалося, що тих «кого» - воно ще може й хочеться, але вже краще їх не зачіпати. Бо міра інтеграції досягла такого градусу, що лише зачепи – тобі ж гірше буде.
 
Воно ж таке на землі стало...
Коли ресурси, наприклад,  – у тебе, а гроші для використання цих ресурсів – у другого, а необхідні для цього технології – у третього... І потреба у продуктах, які можна зробити з твоїх ресурсів, вона скоріш не в тебе, а в інших...
А ті гроші, які ти колись може й заробиш за продукти зі своїх ресурсів на гроші другого, з технологіями третього, - ти вже заборгував четвертому, п’ятому... коротше, багатьом іншим.
Не кажучи вже про перших двох...
 
Тож коли так, тоді зачіпати один одного можна лише непідтримкою лайливих резолюцій усяких ООНів. Та й то після стомливих взаємних консультацій.
От так ото...
 
Та воно й «чим багаті» також стрімко подешевшало. Навіть в сенсі національних ідей.
Раніше, наприклад, ти міг скільки завгодно спокушати молодь інших країн малодосяжними для них кольоровими цяцьками та випнутими підборіддями своїх суперменів та голизною зірок. Називаючи все це плодами свободи та демократії.
 
Але коли вже розійшлися на сувеніри уламки мурів і потонуло в приватизації залізо завіс, які відділяли їх від тебе, усі побачили, що за дорогоцінним «ідеалом свободи» ховається дешеве звичайнісіньке бажання розширення ринків.
Та й у світі виявилося несподівано багато людей, які чомусь зовсім не липнуть до твоїх ідей. Ну вдача у них інша.
Хоча криза ідеї це ще півбіди.
Страшнішим виявилося інше.
 
Американці під грім та блиск національної ідеї зробили себе світовим валютним та банківським центром. Скупили усі технології та кращі мізки. І в результаті цінність усіх цих багатств падає на виду у всіх!
Тому що, як з’ясувалося, головне, все ж таки – попит та виробництво.
Мізки ростуть повсюди. Технології самі по собі неїстивні.
А от попит, як раптом виявилося, є сильним своєю кількістю. Ніякий якісний попит його не перевісить і багатства не створить.
 
Той, хто як Китай, зможе налаштувати виробництво для задоволення кількісного попиту, хай навіть зовсім простого, той і стане центром світу.
Почне накопичувати гроші, йому реально знадобляться технології. І вони прийдуть до нього, тому що він за них заплатить.
І гроші в нього будуть реальні, а не гарантійні папери, на шурхотінні яких буде начебто базуватися виробництво та життя решти світу, як це думали раніше американці.
 
Може раніше й думали. Але знайшлись, хоч на якийсь час, такі, хто зрозумів: щоби зробити Америку «ґрейт еґейн», треба самим, своїми руцями працювати. Виробляти продукцію, а не просто стригти купони.
Бо американські запаси кращих мізків, інформації та інформтехнологій стали подібні, як і будь-які запаси, пересипаному нафталіном мотлоху в бабусиній скрині. Дивно, але факт.
 
Багатий, як виявляється, - це не той, в кого є. Багатий - це той, хто може дати іншим.
Американці забули про це, - і з народу майбутнього стали народом минулого.
 
І це ті американці, які в свій час узяли світ голіруч саме тим, що дали (!) йому все, необхідне для розвитку.
Дали ідеали й моделі майбутнього.
Коли увесь світ ще плутався в складках мантій своїх королівських династій і без родового герба в кав’ярню соромилися показатись, цей молодий енергійний народ запропонував усім такі еталони життя, до яких світ дістався вже у випатраному війнами двадцятому столітті.
 
Еталон людини – вільної особистості, яка усього добивається власною працею.
Еталон взаємопідтримки вільного суспільства і його членів.
Еталон усіх цінностей у світі, - долар.
Вони технологізували, розібравши на молекули та елементарні механізми все, що можна і що не можна.
Від виробництва вина до виробництва сміху.
Вони дали Німеччині, Європі та Японії після війни кошти, плани та технології, - розвивайтеся.
 
І вся ця пишнота патерналізму, вся їхня національна ідея гаранта та ключового чинника світового розвитку зашкутильгала та поблякла з однієї лише причини. Поки ще, на жаль, малозрозумілої.
Сталося це зав’ядання лише тому, що робили вони все це тільки для себе. А не для загального процвітання.
 
Багато в чому, зрозуміло, у протиборстві з «імперією зла», яка тягнула свої щупальці назовні з-під залізної завіси. Але, зрештою, - для себе.
Бляклою копією подібного «альтруїзму навиворіт» була допомога, яку надавала та сама імперія, СРСР, «прогресивним» режимам та країнам «народної демократії».
 
Ну, а висновки такі.
Коли в майбутньому народи світу прийдуть до усвідомлення, що національна ідея в кожного з них полягає не в проголошенні – які ми славні та багаті, - а в місії...
І що місія у всіх одна, - адже вижити на Землі можна тільки у взаємодопомозі...
То нехай тоді пам’ятають сумний досвід славної колись Америки: допомагаючи іншому, не роби це ради себе самого.