Здавалося, попереду в них все життя

Здавалося, попереду в них — десятки років звичайного сімейного життя:.....

Він віддав Богу душу прямо на фронті. Його тіло впізнали тільки за хрестиком… а його дружину і тримісячну донечку вbuла
російська ракета…
Юрій і Валерія Глодан;;;
Вони познайомилися ще під час навчання в Одеській юридичній академії. Понад 9 років вони були разом. Любили одне одного,
будували плани, чекали на народження і зростання своєї маленької донечки Кіри. Здавалося, попереду в них — десятки років
звичайного сімейного життя: ранки, подорожі, свята, дитячий сміх, перші слова й кроки.
Але 23 квітня 2022 року, на Великдень, російська ракета влучила в їхній будинок в Одесі.
Валерія. Тримісячна Кіра. Бабуся Людмила. Троє людей загuнулu в один день.
Валерія була журналісткою. Вона не мовчала, коли бачила злочин. 1 березня 2022 року, після ракетного удару по Харкову, вона
написала слова, які сьогодні особливо важко читати: «Це диявол! Путін вbuває українців балістичними ракетами, росіяни
вbuвають нас. Цивільні, діти сьогодні гuнуть! Почуйте!»
Вона просила світ почути. А невдовзі війна прийшла просто до її власного дому.
Юрій залишився один.
І, мабуть, після такої втрати людина вже ніколи не може бути колишньою. Він міг замкнутися у своєму болю. Міг просто
намагатися дожити наступний день. Але обрав інше — пішов захищати Україну.
Спочатку служив у підрозділі «АЗОВ», а згодом став штурмовиком 3-ї окремої штурмової бригади. І взяв собі символічний
позивний — "Набат".
12 вересня 2023 року після одного з важких боїв зв’язок із Юрієм зник.
А в листопаді стало відомо найстрашніше — він загинув.
Юрія впізнали за хрестиком…
Мені здається, у цій історії особливо боляче усвідомлювати одну просту річ: росіяни забрали не просто життя чотирьох людей.
Вони знищили родину.
Вони забрали у Кіри майбутнє, якого вона навіть не встигла побачити. Перші слова. Перші кроки. Шкільний ранок. День
народження. Обійми мами й тата.
Забрали у Юрія можливість старіти поруч із коханою людиною, бачити, як росте його донька, проводжати її до школи, радіти її
перемогам.
Забрали у Валерії життя, яке вона могла прожити.
І залишили після себе тишу там, де мав звучати дитячий сміх.
Саме тому я не люблю, коли людські трагедії перетворюються просто на цифри у стрічці новин. За кожною такою цифрою —
чиєсь кохання, чиїсь мрії, чиїсь плани на завтра.
Родина Глодан мала своє «завтра». У них його відібрали.
Сьогодні ми не просто так згадуємо цю сім;ю. Сьогодні — 3-річниця, як загинув Юрій. І від його сім;ї нічого не залишилося.
Ні Валерії. Ні маленької Кіри. Ні бабусі Людмили. Ні самого Юрія.
Залишилася тільки пам’ять.
І поки ми пам’ятаємо їхні імена, поки говоримо правду про те, хто приніс цю смерть в Україну, — їхнє життя не стає просто
статистикою.
Вони жили. Любили. Мріяли.
І ми не маємо права дозволити, щоб їх просто забули.