Нам больше нечего делить

Nadia Sukhorukova

Нам більше нема чого ділити. Війна поділила все та всіх. Людей поділила  на живих та мертвих, на патріотів та зрадників. На
тих, хто поїхав та тих, хто залишився.
На тих, у кого розбомбили будинок та чия квартира не постраждала, але в ній все одно не можна жити, бо довкола окупанти.
На "найщасливіших". Які втратили все, але лишилися живі. І їхні близькі теж живі. На тих, хто втратив найдорожче i не зміг
навіть поховати рідних людей.
На тих, хто пам'ятає кожен день, годину і хвилини рашистського пекла, і тих, хто хоче забути про це, якнайшвидше.
На тих, хто вірить у майбутнє і тих, кого затопив розпач і не дає дихати.
Війна поділила навіть близьких. Одні за Україну до останнього вдиху, інші зламалися, або народилися такими. Зламаними та
заляканими.
Ми ділимо своє життя на частини. До блокади Маріуполя, під час та після. Наче це не справжнє життя, а трилогія книги про нас.
Ми вмирали десятки разів. Ми рахували бомби та прильоти ракет. Ми мріяли про власну могилу, а не спільну траншею. Не
хотіли лежати, як у підвалі. Коли всі разом і немає особистого простору.
У підвалі ми ділили порівну  лихо, страх, надію, залишки їжі та води.
Нам більше нема чого ділити. У нас залишилися лише ми та Україна.
На фото Маріуполь під час російського  вторгнення.
***
Es gibt nichts mehr zu trennen. Der Krieg hat alles und jeden gespalten. Er hat die Menschen in Lebende und Tote, in Patrioten und
Verr;ter gespalten. In die, die gegangen sind, und die, die geblieben sind.
In diejenigen, deren Haus bombardiert wurde und deren Wohnung zwar unbesch;digt blieb, in der es aber dennoch unm;glich ist zu
leben, weil sie von Besatzern umgeben ist.
In die „Gl;cklichsten“. Die alles verloren haben, aber am Leben geblieben sind. Und ihre Angeh;rigen leben auch noch. In diejenigen,
die das Wertvollste verloren haben und ihre Lieben nicht einmal begraben konnten.
In diejenigen, die sich jeden Tag, jede Stunde und jede Minute an die rassistische H;lle erinnern, und diejenigen, die sie so schnell wie
m;glich vergessen wollen.
In diejenigen, die an die Zukunft glauben, und diejenigen, die in Verzweiflung ertrinken und ihnen die Luft zum Atmen nehmen.
Der Krieg hat sogar Angeh;rige entzweit. Manche f;r die Ukraine bis zum letzten Atemzug, andere zerbrachen oder wurden so
geboren. Gebrochen und ver;ngstigt.
Wir teilen unser Leben in Abschnitte. Vor der Blockade von Mariupol, w;hrenddessen und danach. Als w;re dies nicht das wahre
Leben, sondern eine Trilogie ;ber uns. Wir starben dutzende Male. Wir z;hlten Bomben und einfliegende Raketen. Und tr;umten von
unserem eigenen Grab, nicht von einem gew;hnlichen Sch;tzengraben. Wir wollten nicht wie in einem Keller liegen, wo wir alle
zusammen sind und es keinen pers;nlichen Freiraum gibt.
Im Keller teilten wir gleicherma;en die Katastrophe, die Angst, die Hoffnung, die letzten Reste von Essen und Wasser.
Wir haben nichts mehr zu teilen. Uns bleiben nur noch wir und die Ukraine.
Auf dem Foto: Mariupol w;hrend der russischen Invasion.