Архiв

   Двері до архіву відчинилися зі скреготом, схожим на стогін херувима, якому прищемило крило лещатами реальності.
   Павло Іванович навіть не відвів підсліпуватих очей від пожовклого фоліанта 1974 року, де скупим канцеляритом документувався облік швабр у тресті «Головпапірпром». У сучасному Мегаполісі, де блискучі хмарочоси підпирали небо, усі користувалися бездротовим 6G-інтернетом, а штучний інтелект щойно написав замість мера щорічну доповідь про духовність та людяність, паперовий архів Павла Івановича залишався апендиксом минулого в організмі сучасності. Органом непотрібним, але здатним смертельно запалитися.
   Цифровізатори приходили сюди тричі. Вони млосно смерділи лате на мигдалевому молоці та носили сліпуче білі кросівки. Тицяли в обличчя Павлу Івановичу сканерами, обіцяючи «перенести весь цей мотлох у хмару».
- Хмара ваша - до першого дощу, - тихо, але вагомо відповів тоді Павло Іванович, поправляючи нарукавники, які, здавалося, тримали на собі каркас його сухорлявого тіла. - А папір... Папір - це зафіксована мить буття. Спробуйте вашим QR-кодом витерти пролиту на стіл каву. Спробуйте почути шелест епохи, гортаючи PDF-файл. PDF не має душі. Він не пахне мишачим послідом і тліном великих надій.
   Хлопці з девайсами сміялися, але хмари чомусь постійно розвіювалися. Сервери ламалися від магнітних бур і хакерських атак. Цифрова пам'ять виявлялася дірявою, мов сито, і безпорадною перед банальним вимкненням електрики. І тоді до Павла Івановича повзли на колінах. Топ-менеджери у краватках вартістю в його п'ятирічний оклад приходили благати: «Павло Івановичу, заради Бога, де довідка про приватизацію підвалу на Гостиннодвірській за дев'яносто третій рік? Система лежить, справи горять, нотаріуси намотують безпорадні шмарклі на слабосильні кулачки».
   І Павло Іванович, цей Харон у синьому халаті, солідно йшов уздовж стелажів. Довкола нього здіймалися кілометри паперового праху - мільйони наказів, звітів, доган і характеристик. Це була матеріалізована суєта людська, яку контролювала службова особа, спресована у антропоморфну форму архіваріуса. Кожен листок тримав у собі чиюсь маленьку долю, скріплену круглою фіолетовою печаткою - священним німбом бюрократичного метамодерну. Він знаходив потрібний папірець за три хвилини. Навіть без електрики. Іноді навпомацки. Бо папір має свою текстуру, яку відчувають лише посвячені.
   Сьогоднішній гість, що переступив поріг, скрипнувши «зламаним крилом херувима», виявився кур'єром. Він приніс Павлу Івановичу новий гаджет – сканер для «оптимізації робочого простору».
   Павло Іванович подивився на блискучу коробочку, потім на кур'єра, а тоді - на похилений стелаж, де під вагою папок ледь помітно прогиналася дубова полиця. У цьому протистоянні пластику та макулатури була якась глибока, майже біблійна іронія. Технології намагалися зробити людину безсмертною, позбавивши її фізичних носіїв пам'яті. Але Павло Іванович знав: допоки існує хоча б один аркуш із записом про те, що слюсар Сидоренко у березні одна тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого отримав премію в розмірі трьох рублів, цей світ усе ще має матеріальне підтвердження своєї реальності.
   Дідуган підписав накладну про отримання гаджета старою чорнильною ручкою, залишаючи на папері слід власного існування.
   Провівши поглядом кур’єра, Павло Іванович старанно виміряв лінійкою ширину сканера, вдячно посміхнувся і поклав корисний гаджет під ніжку трухлявого стелажа, котрий років десять тому почав хилитися, підточений чи то часом, чи то термітами. 
     Штучний інтелект у сусідньому офісі в цей момент зафіксував легкий збій у програмі, так і не збагнувши, чому аналоговий світ знову переміг.



З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22

Фідбек за номером: (096)3316875