Ледь чутний шурхiт

            Осінній ліс дихав прохолодою і світлою тугою. Листя кленів, пофарбоване багрянцем, повільно кружляло в повітрі, наче уламки стародавнього розписного віяла.
   Чоловік ішов неквапливо, підкоряючись ритму самої природи. Його кроки тонули в м'якому килимі з опалого листя. Поруч, виписуючи химерні зигзаги, біг його вірний супутник - кокер-спанієль. Довгі шовковисті вуха собаки мели землю, а ніс жадібно вловлював тонкі пахощі осені: вогку кору, зрілі гриби та гіркуватий дим далекого багаття.
   Осінь - це час світлого суму від усвідомлення скороминущості всього живого. Чоловік зупинився біля старого дуба. Спанієль завмер поруч, піднявши передню лапу і пильно вдивляючись углиб хащі. Золоте сонячне проміння, пробиваючись крізь поріділі крони, падало на руду шерсть собаки, роблячи її схожою на бурштин.
   Мить застигла, як крапля смоли. Чоловік посміхнувся, поклав руку на голову собаки і тихо прошепотів:

                Шовкові вуха
                Метуть золоту землю.
                Осінь у лісі.

   Вони рушили далі, залишаючи по собі лише ледь чутний шурхіт, що розчинявся в осінніх сутінках.

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22

Фідбек за номером: (096)3316875