Тук-тук, такоцубо

          Це була хороша, міцна журба. Безнадія прийшла восени, коли дощі змили з бруківки залишки літнього тепла, а люди довкола стали схожими на розмиті акварельні плями.
  Все це суцільне маячня - усі ці розмови про розбиті серця в дешевих любовних романах. Вони пишуть про це так, наче всередині просто щось акуратно тріскається, як кришталева ваза, і ти далі сидиш собі та сумуєш, такий увесь витончений і загадковий. Ну не лицемірство, а?
   Серце чоловіка має бути схожим на кулак. Або на міцну дубову діжку, що тримає тиск. Але коли Вона поїхала тим ранковим потягом, усе змінилося. Чоловік стояв на пероні, палив смердючі сигарети й дивився на рейки. Рейки були прямими й холодними.
   Тоді це й сталося. Це не був удар ножа, від якого людина падає на землю, стікаючи гарячою кров'ю. Цей напад був підступнішим. Ліва половина серця раптом здалася. Вона втратила свою правильну, круглу форму й витягнулася донизу, наче шкіряний бурдюк, з якого випили все вино. Якби він понишпорив на сайтах всілякого барахла, японські рибалки надіслали б йому такий глечик для лову восьминогів. Вони називають його такоцубо. Вузьке горло, роздуте дно і темрява всередині.
   Лікар у госпіталі довго дивився на кардіограму. Він був старим, бачив багато смертей, а значить - знав ціну речам.
   Лікар і сказав назву: синдром такоцубо.
   Назва сподобалася чоловіку. У ній було щось іноземне, акуратне й майже миле. Так називають серце, яке після сильного потрясіння раптом набуває форми, схожої на пастку для восьминогів.
- Це схоже на інфаркт, - сказав лікар. - Але артерії чисті, наче русло заповідної ріки. Хвороби немає. Не знаю, що може бути причиною синдрому. 
- Я знаю, що це, - відповів чоловік.
   Він не став нічого пояснювати. Чоловік знав, що серце просто втомилося тримати форму. Коли зникає те, заради чого варто бути міцним, м'яз стає слабким, як мокра мотузка. Серце перетворилося на пастку для почуттів, але ловити тепер було нічого, окрім солоної води.
         І найпаскудніше, що від цього не вмирають. За три тижні по тому біль мине. Форма повернеться, і серце знову стане кулаком. Хворий вийде в люди, питиме гірку каву, жартуватиме з випадковими знайомими і вдаватиме із себе звичайнісінького чоловіка, у якого все під контролем. Але тепер він знатиме, яке воно на дотик - відчуття розпачу. Завжди пам'ятатиме, що всередині нього є глечик, який може перетворитися на пастку від одного лише спогаду про ранковий потяг.

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22