Двоiстiсть

- Чого, ти, більш від усього боїшся,
              Каліцтва, смерті, чи смерті в каліцтві?
- Більш від усього боюсь стати винним,
     В чийомусь каліцтві, та смерті чиїсь!


                Внучка Наталочка:
- Дєда, дивись, хтось йде до нас, та несе щось?
Ой, це кури дохлі, ще й голова по землі телепається, дє-єда, що воно таке?
- Що-що, таке! Це ж Женя сусід з коловороту, що не бачиш? Півнів несе своїх,от  халєра, це ж наш когут- Петро їх убив, а я думаю, що воно цілий ранок ноги розминає. От халєєра!
Євген обережно показує дохлих півнів, - два в лівій руці,  та два - в правій.
Дід Стефан:
- Женя, не неси мені їх, не неси, я тебе прошу, я викупляти в тебе їх не буду. Я там знаю, я їх не убивав, в них, якісь свої розборки курячі, а я, що до них маю? Не показуй їх мені навіть!
Дядько Євген:
- Так, дядько Стьопа, а ну, де той ваш когут білий,  злий?
- Не знаю,  ще з ранку не бачив!
Дядько Євген:
- Я,цей, чого прийшов, цікавий в вас півень, продайте мені, це ж бійцівський, нащо він вам, він всіх когутів в селі перебив, от мої останні були, я їх ховав – ховав, він вислідив їх.
- Та, це хлопці на базарі посміялись наді мною старим, це ж я так курчаток малих купляв, воно он яке, виростив,  на свою голову.
Мала Наталя, плачучи на все подвір’я:
- Не забирайте Петьку, він нормальний півник, трохи нервовий , це мій Петро,  це - мій, нє, нє-єє, не про-да-ється! Дядько Женя!! Давайте, я вам любу курку зловлю та віддам за Петю, любу?
                Дядько Євген, дід Стефан та                внучка Наталочка
Село Воробіївка,
Вінницька область,
1983 р.


От морока з цими курми, купляй їх, а їхати треба не близько, аж на Хмільник, годуй, піклуйся, квочка прийме-не прийме, вирощуй, лікуй. Та цього мало ж, треба, ще й стерегти від тхорів, ласки, котів усіляких, щурів, сокола, яструба,пацанви  місцевої, машин та мотоциклів, щоб не задавили, та ще прибирання та прибирання з вечора до рання. І не посидіти.  От, вже коли виростуть, то, думалось, що буде  трохи легше…, а-а, «так-так» де там легше…
Купив дід Стефан навесні курчаток, та, не багато – щось, з півсотні. Привіз, а одненьке якесь худе, нескладне, та завелике від других.
Бабця:
- Стьопа, що це за порода така, не гарна?
Дідусь:
- Щось якось там…, не пам’ятаю, на здачу дали хлопці, не було здачі. Втулили цього, хто воно - чи курка, чи когут?
- Стьопа, воно таке якесь, лупцює  других малих, щупає їх, товче, вони верещать, якесь агресивне.
- То, то когут, то - нормально!
- Яке воно нормальне, воно повбиває всіх малих, я що когутів не бачила, це якесь…
- Хто? Ворона?
- Не ворона, але шкоду робить.
- Відділи, хай спить поки з нами, потім квочка розбереться.
Так бабуня і гляділа Петра окремо, годувала, гладила по малій голівці, аж поки не підсадили до квочки. Квочка попеляста славна, курка, дуже лагідна та турботлива до всіх курчаток, ходила з усіма, та вчила їх потроху всьому. Петя спочатку її слухав, десь  дня зо два, потім почав бити курчаток, скубти других курей,напав на здорового півня. Квочка пожалілася  бабці. Так – так, пташки вміють жалітися -  підійшла та показала, щоб звернули увагу. Бабуня замислилась. Одного разу яструб хотів напасти на малих курчаток, всі полякались, і здоровий когут, і кури, і квочка, навіть киця, а Петя пішов в атаку на яструба, вперед побіг . Налетів на яструба, почав пір’я йому виривати, в очі цибав. Яструб   дивився на нього хвилини три, подумав, напевне, що воно хворе якесь, та полетів геть. З цього часу авторитетів в Петі, крім бабці, не залишилось. Бабця Афанасія в повазі, того, що,  коли дід кинув котятко - кицю в літню кухню, бо там щур сидів здоровенний, а Наталка з криком відкрила двері та забрала котятко, і щур побіг за кицею, то бабця взяла заступ і відрубала щуру голову. Голова покотилася, та прикотилась до Петі. Він довго розглядав головисько монстра - щура., та з повагою дивився на бабцю.: оце, воїн, оце, вояка, так вояка! З тої пори, як відрізало, на нього мала вплив тільки бабця Афанасія.
Коли воно, це курча, було, ще,    пуп’янком, воно  пішло саме в городи сусідні, та швендяло там цілий день. Всі сиділи на лавці, та думали, що воно не прийде вже - чи загубилося, чи з’їли тхори. Бабця сказала:
- Шкода малого, таке збиткове, але цікаве, я вже звикла до нього.
Наталка:
- Може, ще прийде?
- Та, куди, вже темніє, нє-є, з їли малого.
Щось почало шурхотіти коло фІртки. Через хвилину, виліз Петро, всенький в багнюці та павутині,  пищав, просив їсти. Прибіг до бабці, жалітись. На одне око нависло павутиння, воно стояло таке жалюгідне, мале, але з жорстким виразом   дзьоба.
Дід Стефан:
- Кутузов!
Бабця його обтираючи:
- Яке, ти, в мене непосидюче!
Виріс Петро самий негарний півень в селі. Трохи завеликого зросту , потьмяніло - білий, гребінчик відірваний та звисає на одне око, лапи міцні,здорові,хвіст обідраний, постійно, не встигає виростати. Але куркам подобається, а, як ще – більш когутів не має, перебив всіх. Почалося. Кожного дня люди в селі говорили, що в них здох їх когут. Петро вбивав, декоративних, простих,хвостатих,кульгавих, косих, кривих,старих, молодих, чубатих, лисих, з мохнатими лапами – байдуже кого бити. Коти, тхори, кроти, собаки, корови – гамселить все підряд. Людей поки, що обходив, але ,  й не боявся, та придивлявся до них, деяким попадало. Собаці сусідньому вискуб задню частину, шерсть виросла тільки через декілька місяців. А,пес не малий, овчар, агресивний теж,  його навіть усипити хотіли, бо був геть не керований,а став щовковий,  без кінологічної допомоги. Петру лишень одного разу хватило попрацювати з ним,- допомогло. Корова ревла, показувала на півня, жалілася, бо кидався в вічі.  Малу Наталку він зразу не полюбив, бо так ганяв іі по селі, аж ну! Було таке, мала взяла скибку білого хліба, намазала свіжим маслом, що бабця збили, та зверху рясненько так, варення наклала полуничне. Вийшла на подвір я, а когут побачив таке зухвальство, та агресивно побіг на малу. Наталка почала з криком тікати. Воно квокче, та летить за нею з агресивним великим дзьобом, от-от клюне в голову. Так дитина кричучи, бігла через усе село. Люди горланили – « кидай-кидай, це варення», але, де там,- від хвилювання тільки тікати добре. Потім прийшлося додому городами вертатись, бо реготу було на все село. Кожен день була якась-то кумедна ситуація, але все частіше  веселощі віддавали  сумом, та передчуттям трагедії. Ось-ось, на грані!  І смішно, і страшно одночасно. Через якийсь час дідусь Стефан сказав:
- Танашко, мені не подобається, як цей птах став на мене дивитися! Та й правда, через день, Петро напав на діда, почав клювати в голову, потім кинувся в очі. Цього ж дня, ввечері, бабуня подали бульйон до столу. М’ясо було дуже тверде і огидне на смак. Наталка спитала,що це за курка, така не смачна?  Бабуся сказала, що це їх Петя - когут, і що  він ледве не вбив діда. Сльози покотилися на тарілку, дитина нічого не з’їла. Не їли ні дід, не бабуся, ні інші онуки. Усім було сумно, жахлива ситуація.
- Краще б ми дяді Жені  віддали Петьку, сказала онучка Наталочка.
Дід:
- Щоб  цей півень Женці та його онукам очі повибирав?
- Може він би не виклював…
Бабуся:
- А, що, то - треба було ризикнути? Чиїми очима?
Наталка замислилась. І справді - жахливо як! Крізь роки згадуючи цього  півника - й сміятися, й плакати хочеться водночас. Кого він любив, цей Петька? Бабусю – зрозуміло. Онучку Аню – теж, вона його підкормила, але не факт, що при випадку, він і іі  не дістав би. Все, більше нікого, нікого, не те, що не любив - зневажав. Бійцівський півень, що не йде на компроміс, майже не визнає авторитетів,безжальний пташиний воїн, існуючий тільки на інстинктах. Кажуть, їх спеціально вивели такими для боїв,  де роблять ставки – яка потворність.   І, все ж таки, бабуня його виростила,вставала до нього вночі,він до неї тулився, давав гладити себе,- все ж таки. Все ж таки, як  це страшно, коли нічого не можеш зробити, а ризикувати чужими життями й ранами не можна, і доводиться робити вибір  кардинальний. Скільки років вже пройшло, сплинуло, минуло,та й  пішло, а це жахливе почуття двоїстості, на розрив, знову з’явилося в онуки Наталі, коли почалась братовбивча війна. Війна, коли хтось заради великих грошей, поставив під удар мільйони життів. Знову це відчуття, що ти нічого не можеш змінити у цій штучно виведеній меті та програмуванні   вбивати, громити, калічити, травити  все підряд живе. Але ж, людина –  не є ряд куроподібних в родині фазанових?!