Питання моралi

Ніякої моралі

    Леонід Сергійович здмухнув білу пір’їнку зі свого синього поліцейського кітеля. Знічев’я підійшов до дошки оголошень біля прохідної. Почав апатично роздивлятися неохайно приклеєні папірці: «Продам гараж», «Здам квартиру погодинно», «Чистка килимів», «Пропала дитина. Прохання повідомити будь-яку корисну інформацію за телефоном ...»
- Жахіття, правда? – пролунав низький чоловічий голос з-за спини. – Це вже яке викрадення? Десяте?
- Дванадцяте, - знаюче кивнув слідчий, роздивляючись сухопарого блідого чоловіка у білому плащі. – Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. 
- А ви на когось чекаєте? – поцікавився Білий Плащ.
- На доньку. Працює на цьому заводі у відділі кадрів. А ось і вона …
   Дівчина випурхнула з-за масивних вертушок прохідної, наче яскравий фантик цукерки, виштовхнутий іржавим конвеєром. Чоловік у білому плащі розчинився в сірій заводській пилюці безслідно, ніби його й не було - лише в повітрі лишився ледь відчутний, солодкувато-лікарняний запах спирту.
   Леонід Сергійович поправив кашкет і зробив крок назустріч доньці. Даринка, цокаючи підборами по потрісканому асфальту, на ходу замотувала шию кричуще-червоним шарфом, який на тлі монохромної заводської зони виглядав як незагоєна рана.
- Привіт, татусю! - кинула вона, підставляючи щоку для батьківського поцілунку. - Ой, ну й день. Ти не уявляєш, що у нас у відділі коїться. Це просто якийсь паноптикум, чесне слово.
- Привіт, доню, - Леонід Сергійович лагідно обійняв її за плечі, - Ну, розказуй. Як минув день? Що знову не так із твоїм пролетаріатом?
   Даринка презирливо закотила очі, її обличчя набуло виразу щирого обурення:
- Галка з другого сектору - ну, ти її знаєш, така огрядна, вічно від неї котлетами тхне - припхала на роботу трилітрову банку свяченої води. І що ти думаєш? Оббризкала нею весь ксерокс! Каже, що техніка «біснується», бо вона вчора на ній чиюсь трудову книжку копіювала, а там печатка з трьома підряд шістками у ЄДРПОУ підприємства, на якому раніше працював наш новий робітник. Тепер апарат не включається, майстер каже - плата згоріла від сирості. Ну не дурепа?
   Леонід Сергійович осудливо покрутив головою, очі його звузилися у звичну професійну щілину, і він видав гучне, металеве цокання язиком:
- Цок-цок-цок... Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Тварина ж як? Вона до механізму з дурістю не полізе. А тут - дикунство під прикриттям благочестя. Палеоліт, Даринко. Чистий палеоліт.
- Це ще що! - підхопила дівчина, перестрибуючи калюжу, в якій маслянисто відблискувало бензинове небо. - Наш заступник начальника, Віталій Петрович, сьогодні взагалі перевершив сам себе. Прийшов на нараду до директора в лівій туфлі й правому капці. Ну, буває, проспав, забігався. Але коли директор зробив йому зауваження, Петрович не придумав нічого кращого, як заявити, що це «новий тренд асиметричного мінімалізму з Мілана», і що директор просто відсталий від життя хрущ! Нахамив при всіх, розвернувся і пішов курити.
   Слідчий повторив звичне:
- Цок-цок-цок... Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Звір поважає ієрархію зграї. Вовк ніколи не скаже вожаку, що той «хрущ». А тут - повна деградація субординації. Духовна пустеля, на якій не виросте нічого, окрім колючих кактусів неповаги.
- Ну і наостанок, - Даринка іронічно посміхнулася, поправляючи зачіску. - Наш головний інженер, старий сивий хрін, сьогодні поцупив із кабінету кадровиків рулон туалетного паперу. Засунув під піджак і думав, що ніхто не помітить. А рулон у нього по дорозі почав розмотуватися, і інженер ішов по коридору, як шлейфова наречена, залишаючи за собою білу доріжку. Ми всі лежали від сміху, а він ще й матюкався, коли його зловили!
- Цок-цок-цок... Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Звіру достатньо того, що дав ліс. Ведмідь не краде в лисиці, щоб відкласти на зиму. А людина... Людина краде навіть те, чим потім підтирає свій сором.
   Заводська окраїна стискала їх з обох боків облущеними парканами, які з плином часу набули кольору невипраної лікарняної білизни. З усіх зустрічних стовпів осудливо дивилися портрети різних хлопчиків та дівчаток з однаковим кричущим написом «ЗНИКЛА ДИТИНА». Осіннє повітря було густим, хоч на хліб маж, і пахло мокрою іржею.
   Тишу розірвав утробний рев німецького мотора. З-за повороту вилетіло чорне БМВ. Воно пронеслося повз них на верескливій швидкості, ніби намагалося наздогнати втрачену юність, і з філігранною жорстокістю крутонуло колесом у глибокій вибоїні.
   Стигла, масляниста калюжа вибухнула віялом чорного бруду. Важкі краплі щільно, наче кулеметна черга, засіяли синій поліцейський кітель Леоніда Сергійовича та червоний шарф Даринки. Крізь скло дорогої іномарки на секунду майнув знайомий силует - за кермом, тримаючи сигарету двома пальцями, сидів той самий сухопарий блідий чоловік у білому плащі.
   Слідчий зупинився, заціпенівши з піднятою рукою, якою щойно збирався поправити кашкет. З його рукава повільно, зі швидкістю падаючої ртуті, скотилася масна рідина.
- Це ще... хто такий? - глухо, з гнівом, що закипав у самій селезінці, запитав Леонід Сергійович, проводжаючи поглядом червоні стоп-сигнали, які розчинялися в тумані.
   Даринка дістала з кишені пачку вологих серветок і з огидою почала витирати обличчя, залишаючи на шкірі білі смуги, схожі на бойовий окрас індіанців:
- А, цей... Це Артур Валерійович, наш головний юрист. Нова зірка заводоуправління. Приїхав з області три місяці тому. У нього, між іншим, офіційна дружина вдома, троє неповнолітніх дітей, старший у перший клас пішов... І при цьому - вісім коханок одна-одної молодша! Сама особисто в кадрах їхні заяви на матеріальну допомогу оформлювала - він їм усім через профком премії вибиває під різними приводами. Дівчата з бухгалтерії, та й цехові баби через нього ледь не б’ються в курилці.
- А чому від нього стійке спиртове амбре? Я під час розмови із ним не міг не помітити.
- Патякають, буцімто він не надто навантажений роботою, от і пиячить на робочому місці.
- Цікавився зниклими дітьми. Питав яка це вже жертва.
- Дивно. Чи з його способом життя перейматися чужими гріхами?   
   Леонід Сергійович заплющив очі. На його обличчі, покритому краплями мазутної води, відобразилася вся скорбота старої школи карного розшуку. Він повільно, з глибоким внутрішнім резонансом, тричі цокнув язиком, і кожне «цок» звучало громоподібно, наче лункий удар мідного дзвона на занедбаній дзвіниці:
- Цок... Цок... Цок... Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Тварина керується інстинктом продовження роду, що з неї взяти? А цей... Юрист! Законодавець блуду. Влаштував із державного підприємства середньовічний гарем. Вісім коханок при трьох дітях - це не просто розпуста, Даринко. Це демографічний тероризм. Куди дивиться профком? Куди дивиться громадська совість? Духовні канібали на німецьких машинах...
   Він гидливо витер пальцем бруд із долоні й подивився з пагорба вниз, де розкинувся спальний район міста Двоєводськ – півсотні сірих панельних багатоповерхівок виринали з туману, наче недоладні надгробки на занедбаному кладовищі.
- Ладно, тату, Бог із ним, із цим триклятим юристом. Ти краще розкажи, як у тебе у відділку справи? Що ті віслюки сьогодні утнули? Бо поліція зазвичай від кадровиків не відстає.
   Леонід Сергійович важко зітхнув, переступив через іржаву арматуру, що стирчала з асфальту як гнилий зуб, і обличчя його набуло виразу глибокої професійної скорботи.
- В нас не відділок, доню, а цирк уродів, - буркнув він, закладаючи руки за спину. - Почнемо з криміналіста нашого, Толіка. Людина з вищою освітою, підполковник, між іншим. Сьогодні привезли нам речовий доказ у справі про пограбування крамниці - три літри конфіскованого елітного коньяку. Так Толік, замість того, щоб зняти відбитки пальців із пляшки, зняв з неї пробу. Усе вижлуктив. Зачинився в лабораторії, а коли ми вибили двері, він сидів у кріслі для інвалідів, яке ми вилучили минулого тижня, і намагався викликати по рації «гномика-матюгайла», щоб той підказав, яким словом краще образити ввечері ненависну тещу.
   Даринка сплеснула руками, на її обличчі зобразився щирий, майже театральний жах:
- Ой! Ой! Ой! Куди котиться світ? Якщо вже криміналісти замість доказів духів викликають, то скоро нам замість зарплати будуть карти таро розкладати!
- Це ще що, - похмуро продовжив слідчий, обминаючи наступну калюжу. - Наш дільничний, капітан Середа, перевершив усі канони абсурду. Йому бабця з третього мікрорайону принесла заяву, що в неї сусіди через розетку променями крадуть думки і пенсію. Знаєш, що зробив цей захисник правопорядку? Він не придумав нічого кращого, як взяти в неї п’ять тисяч гривень «на встановлення свинцевого екрана в стіні», поїхав на ринок, купив два кілограми шпротів в томаті, з'їв їх, а пусті бляшанки прибив бабці над ліжком - сказав, що це новітня система глушіння «Спектр» - таємна розробка NASA.
   Даринка аж зупинилася від обурення, схопившись за щоки:
- Ой! Ой! Ой! Куди котиться світ? Офіцер поліції займається крутійством і об'їдає нещасних пенсіонерів! Чому їх у школі міліції вчили - шпротами бабок рятувати?
- Ну і фінал нашого хіт-параду, - голос Леоніда Сергійовича став зовсім тихим, майже могильним. - Начальник відділку, полковник Козоріз. Людина, яка має бути взірцем честі. Сьогодні вранці до нього прийшла перевірка з міністерства. Полковник так перелякався, що забарикадувався у власному сейфі. Сказав крізь замкову щілину, що він - «секретний пакет документів особливої важливості» і відкривати його можна тільки за особистим наказом міністра оборони. Перевірка дві години чекала, поки у нього там повітря закінчиться і він сам вилізе, матюкаючись на всю область.
   Даринка закотила очі так, що видно було лише білки, і з глибоким зітханням підсумувала:
- Ой! Ой! Ой! Куди котиться світ? Якщо полковники в сейфах ховаються від власного начальства, то пересічним громадянам залишається тільки в ліс тікати до вовків!
- Цок... Цок... Цок..., - підтримав батько, -  Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Звірі принаймні не вдають із себе документи і не ховаються в залізні коробки. Вони чесно дивляться в очі своїй долі. А ми... ми просто брудна піна на річці еволюції.
   Вони саме спустилися з пагорба і звернули у двір своєї п’ятиповерхівки, яка виглядала так, ніби її колись склеїли з мокрого сірого картону і забули висушити. Біля під’їзду на порепаній лавці, що вросла в землю, сидів їхній сусід з третього поверху, дядько Толя - колишній електрик з очима кольору зів’ялого кропу та вічним запахом дешевого тютюну «Прима».
   Побачивши слідчого, він неквапливо підвівся, тримаючи пальцями жовтий від нікотину недопалок, і зробив крок назустріч, наче виплив із вечірнього туману.
- Сергійовичу, здорово, - хрипко промовив дядько Толя, заглядаючи слідчому в очі з якоюсь хворобливою, липкою цікавістю. - Слухай... Тут по дворах різне шепочуть. Чи правда, що відшукали тіло хлопчика? Ну, того, котрий вчора зник... Знайшли вже вбитим, га?
   Леонід Сергійович зупинився. Його обличчя, заплямоване мазутом із калюжі скам’яніло, перетворившись на сувору гіпсову маску правосуддя.
- Правда, Анатолію. Знайшли, - сухо, наче перекладає аркуші справи в архіві, відрізав слідчий.
   Дядько Толя переступив з ноги на ногу, його пальці нервово сіпнулися, і він підійшов ближче, понизивши голос до змовницького шепоту:
- А правда... правда, що їх душать подушкою? А потім... потім пов’язують на шию червону краватку, ну, таку, яку ми колись у дитинстві носили, піонерську?
   Повітря між ними стало холодним, наче хтось відчинив двері до підвалу. Даринка затамувала подих, сильніше стиснувши свій червоний шарф, який раптом здався їй зловісним натяком у цьому сірому дворі.
   Леонід Сергійович примружив очі, і в його погляді проглянув той самий хижий, професійний блиск, від якого колись кололися найзатятіші рецидивісти. Він зробив півкроку вперед, нависаючи над сусідом.
- Ти звідки про це знаєш, Толю? - голос слідчого став тихим, металевим, важким, як свинець. - Ця інформація під слідчою таємницею. У пресу нічого не давали. Звідки такі подробиці про краватку?
   Дядько Толя зачовгав капцями по брудному асфальту, злякано втягнув голову в плечі, але відступати не збирався. У його тьмяних очах прокинувся якийсь фанатичний, абсурдний азарт.
- Та так... люди кажуть, Сергійовичу. Баби на базарі... На прохідній заводу теж шушукаються. То що, правда? Скажи як сусід сусіду, правду кажуть?
   Слідчий із хрипом видихнув повітря, ніби виштовхнув із легень увесь накопичений за день бруд.
- Правда, - глухо відповів Леонід Сергійович, і його голос прозвучав як вирок усьому людству. - Експертиза засвідчила, що у них в усіх знаходять білу пір’їну. У когось глибоко в горлі... а у деяких - аж у легенях. От і виснували про подушку.
   На кухні пахло смаженою картоплею, кислими огірками та печенею. Вечеряли при тьмяному світлі «лампочки Ілліча», яка висіла на облупленому дроті під стелею, наче скляна сльоза соціалізму.
   Леонід Сергійович розправлявся з картоплею з такою суворістю, ніби проводив слідчий експеримент, а Даринка мляво копирсалася виделкою в тарілці, продовжуючи вечірній калейдоскоп пліток. Вони звично, майже механічно перемивали кістки всьому під’їзду, вишиковуючи галерею людського падіння.
- Дядько Толя цей... - зітхнула Даринка, дивлячись у вікно на сутінки. - Вічно під дверима шпигує, пліткар нещасний. Перший дізнається, у кого які труси на балконі сохнуть, а потім розносить двором, наче інформбюро.
- Цок-цок-цок... - відгукнувся батько, не піднімаючи очей від тарілки. - Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури. Тварина чужі нори не обнюхує заради забави. А цей - професійний трутень людських душ.
- Ой! Ой! Ой! Куди котиться світ? А баба Віра з п'ятого? - підхопила дівчина. - Самогонний апарат у неї на кухні свистить так, що на першому поверсі чути. Цей її первак уже, мабуть, у підвали під фундамент протік. Весь двір напоїла, сини її вже як зомбі ходять, сині від неньчиного варива. Алкашня навкруг, страшно ввечері вийти.
- Цок-цок-цок... - важко зронив слідчий, витираючи вуса серветкою. - Ведмідь отруту пити не стане. Вовк вовка сивухою не труїть. А тут - хімічна зброя місцевого масштабу під виглядом кустарного промислу. Повна деградація виду.
   Леонід Сергійович красномовно замовк. За вікном остаточно згустився той особливий, спальнорайонний морок, у якому паркани та тополі розчиняються, перетворюючись на суцільну монолітну стіну. Чоловік повільно відклав виделку, подивився на доньку і раптом хитро підморгнув їй лівим оком.
- Темнішає, - тихо, з особливим підтекстом промовив він, підводячись із-за столу і знімаючи з вішалки свій синій кітель. - Прогуляємося, доню? Нам корисно подихати свіжим повітрям.
   Леонід Сергійович обережно – наче немовля - узяв з радянського дивану «Малютка» пухкеньку подушку. Дбайливо поклав у пакет та сунув під пахву. Дарина відкрила старенький облуплений комод, де серед сотні червоних піонерських краваток вибрала одну, й поклала собі до сумочки.
   Батько з донькою вийшли з під’їзду під ручку – родинна ідилія. Повз них, голосно чавкаючи жуйкою, пройшов десятирічний син дядька Толіка. Слідчий поглядом подав знак Дарині, і вони пішли слідом за майбутньою жертвою.
- Навіть не привітався, - фиркнув поліцейський.
- Риба гниє з голови, а суспільство – з невихованого покоління дітей, - кивнула співучасниця.   
- Цок-цок-цок... Люди нині страшніші за звірів. Ніякої моралі, чи навіть культури.
- Ой! Ой! Ой! Куди котиться світ?

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22