Вночі я підіймаю очі вгору,
Спостерігаючи у небі планетарний караван,
Нагадує мені він людство, що іде в нікуди,
Несучи біль своїх невиліковних ран.
Тягнучи крізь крижаний космос самотності
Доісторичні свої страхи,
Кожен з них – то небесне тіло,
Його супутники – його вірні гріхи.
Мене зжирає ця астрономія,
На мене тисне цей планет парад,
Волію розчинитись у темряві,
Та очі їсть світло зірок-лампад.
Волію у безжальному спалаху змішати
Та стерти усіх лінії орбіт,
Та крізь безвихідь, вакуум та пітьму
Знов свій продовжую політ.
Вночі я підіймаю очі вгору
Та бачу в небі планетарний караван,
Це людство втомлено крокує,
Несучи біль невиліковних ран.
Planet Caravan
© Copyright: Альба Трос, 2026
Свидетельство о публикации №226101101804
Свидетельство о публикации №226101101804
Рецензии