Епiзодичний персонаж

«Едмон рушив далі й через кілька кроків опинився на вулиці Мельян. Тут він зупинив хлопчика, що проходив повз нього, і запитав:
— Скажи-но, хлопчику, чи мешкає ще в цьому будинку старий Дантес?»

(«Граф Монте-Крісто», Огюст Маке у співавторстві з Олександром Дюма)

   Хлопчик ліниво тинявся вулицями Марселя, намагаючись кожним кроком розчавити бодай якусь випадкову тінь, але сонце висіло прямо над головою, безжально конфіскувавши у предметів їхні темні силуети.
   Навколо вирувало портове місто, що пахло рибою, дешевим тютюном та безтурботністю півдня. Здалеку відлунювали верескливі крики чайок та мелодійне матюччя матросів. Звідусіль визирали будинки з облупленою вапняною шкірою – наче сонячні опіки стосувалися і споруд. Перехожі пропливали повз, мов зграйки різнобарвних рибок в каламутній воді: вони мали якісь справи, кудись поспішали, щось планували.
   Сам хлопчик рухався напрочуд повільно - з грацією равлика, який застряг у смолі. На ньому була латана сорочка та штани, які явно пам’ятали кращі часи - або принаймні вищих підлітків. У кишені лежав дорогоцінний дитячий статок - три сухі вишневі кісточки й дірявий ґудзик, який він крутив пальцем із затятістю нудьгуючого філософа.
   Хлопчик саме замахнувся босою ногою на особливо зухвалий шматок кінського гною, коли небо над Марселем раптом видало звук, схожий на те, ніби велетенський залізний таз тягнуть по нерівній бруківці. У цьому гуркоті виразно чулося відлунююче рипіння гусячого пера вагою в тонну.
   Голос згори буркотів, наче небесний буржуа, який ніяк не міг знайти кулю потрібного калібру під час полювання:
— Так, так... Едмон втік із замку Іф. Знайшов скарб на острові Монте-Крісто. Купа золота, рубіни розміром із куряче яйце, все як має бути. Зараз він повертається до Марселя, аби знайти батька та кохану Мерседес. Логічно? Логічно. Яка там наступна мізансцена?.. О, точно. Він має запитати в когось, чи мешкає ще в цьому будинку старий Дантес. У кого?.. Гм, дрібниця яка. О, нехай запитає у хлопчика.
   З останнім словом на хлопчика впав промінь світла - ніби сонце раптом стало моноклем в оці прискіпливого ювеліра. Халамидник завмер із піднятою ногою. Кінський гній на бруківці вмить утратив для нього будь-який метафізичний інтерес.
    «Хлопчик», - подумав він. Не Жан-Люк. Не син мадам Полен, що тримає швейну лавку на розі. Просто функція. Живий знак оклику, поставлений на полях чужого життя, щоб головний герой не збився з курсу.
   Голос нагорі навіть не думав затикатися. Він зітхнув так, що з даху сусідньої пекарні злетіло двоє голубів, і продовжив своє монотонне бубніння:
— Так, хлопчик... А чи варто дати йому ім'я? Гм-м... Навіщо? Написати його ім'я? Описати зовнішність? Та ні, він більше жодного разу не з'явиться в романі, тож не буду відволікати увагу читача. Просто хлопчик. Текст має бути динамічним.
   У Жан-Люка всередині щось голосно дзвякнуло. Це був звук гордості, яка щойно розбилася об літературну байдужість автора до епізодичних персонажів. Хлопчик образився. Його внутрішній світ, який щойно складався з трьох вишневих кісточок, дірявого ґудзика і мрій про смажену макрель, вибухнув праведним гнівом.
   «Не з'явиться в романі?!» - подумки закричав він у розпечене небо. – «Не відволікати увагу читача?! Ах ти ж марнославний паперомарака з гусячим пером! Я тобі що, меблевий гарнітур у кутку кімнати?!»
   Жан-Люк подивився на свої босі ноги, які автор вважав занадто нікчемними для трирядкового опису, і прийняв найважливіше рішення у житті. Він вирішив стати текстовим тepopиcтoм.
— Ах так? Епізодичний персонаж?! - просичав він крізь зуби, різко розвертаючись на зашкарублих п'ятах. - Тоді шукай свого старого Дантеса сам! Нехай він розпитує про дорогу тутешніх щурів! Вони теж безіменні, тож яка, в біса, різниця!
   І Жан-Люк, замість того щоб слухняно звернути на вулицю Мельян, мов ходячий дороговказ, демонстративно рушив зовсім іншою вулицею, заглиблюючись у криві завулки портового району.
   Увесь день Жан-Люк провів у доках, де повітря було настільки просякнуте сіллю, лускою та спекою, що здавалося, ніби ти перебуваєш усередині велетенського киплячого казана з рибною юшкою. Він із насолодою занурився в портовий хаос, який явно не входив до планів великого романіста. На зло Голосу з неба, хлопчик влаштував справжній бенефіс красномовства. Коли старий рибалка з обличчям, схожим на підсушену тараню, крикнув йому забратися з причалу, Жан-Люк не поліз за словом у кишеню. Він відрізав, що з таким виразом обличчя рибалка мав би сам служити наживкою для акул, причому безкоштовно. Інші рибалки сміялися так щиро, що їхні вуса смикалися й тремтіли, наче в тарганів. Чоловіки навіть пригостили бунтаря хвостом запеченої на вугіллі скумбрії.
   Наступний тиждень перетворився на запеклу партизанську війну проти сюжету. Жан-Люк обережно, мов мінер, обходив десятою дорогою горезвісну вулицю Мельян, але при цьому брав від життя в Марселі максимум.
   Він працював «живою мухою» на міському ринку - крутився біля м’ясних лавок, професійно виловлюючи з-під ножа різників дрібні обрізки, які потім міняв у портових котів на сумнівне право почухати їх за вухом. Підробляв асистентом вуличного фокусника, чий капелюх мав подвійне дно, а репутація - потрійне. Жан-Люк мав у потрібний момент кричати з натовпу: «Ого, та це ж справжнє диво!», за що отримував два мідяки й неоціненний досвід професійного шахрайства. Змагався у плюванні на дальність із хлопчаками з району Ла-Жольєт, використовуючи ті самі три вишневі кісточки. Вони вже стали його особистим брендом та інструментом тріумфу. Слухав плітки в тавернах, зазираючи у вікна, де матроси пили ром такої міцності, що від одного його запаху в Жан-Люка починали сльозитися очі й зникали залишки страху перед небесним автором.
   Одного дня, коли сонце сяяло на небі, наче розпечений мідний гріш, Жан-Люк сидів на самісінькому краєчку пірсу й розважався тим, що жбурляв камінці у воду. Море було дивно млявим - воно не хвилювалося, а просто ледь помітно здригалося, як застигаючий холодець.
   Жан-Люк саме замахнувся, щоб відправити у воду плаский сірий сланець, коли за його спиною пролунало сухе, інтелігентне:
— Кхе-кхе...
   Хлопчик здригнувся і ледь не випустив камінчик. Озирнувшись, він побачив дивного чоловіка у нетутешньому одязі. На ньому не було ні матроської роби, ні фрака марсельського буржуа. Чужинець нагадував суміш дуже акуратного гробокопача та канцеляриста, який щойно виліз із шухляди з архівними документами. Його сурдут мав колір підсохлої туші для каліграфії, комірець стояв так жорстко, ніби його вирізали зі щільного ватману, а на носі сиділи круглі скельця окулярів без дужок, що трималися на переніссі виключно завдяки силі бюрократичного переконання. З-за вуха у нього стирчало заточене вороняче перо, з-під пахви виглядала товстезна книга, а з кишені замість хустинки вигулькував сувій зі штампом із сургучу.
   Чоловік поправив окуляри, які блиснули у вечірніх сутінках холодним відсвітом друкарського верстата, і напрочуд рівним, позбавленим будь-яких людських інтонацій голосом промовив:
— Я Гюсто Кема - ад'ютант літературної жандармерії. П'ятий департамент охорони класичних сюжетів та запобігання свободі волі персонажів міжнародних шедеврів.
   Він витягнув із кишені годинник, але замість цифр на циферблаті Жан-Люк помітив номери сторінок. Стрілка якраз нервово сіпалася між двісті двадцять четвертою та двісті двадцять п'ятою.
— Юначе, - Кема суворо подивився на хлопчика поверх скелець, - через твій несанкціонований демарш у Марселі порушено часово-просторовий синтаксис. Граф не може стати Графом, якщо він не дізнається про батька. А він не може дізнатися про батька, бо один неповнолітній абзацний елемент вирішив, що його амбіції ширші за поля рукопису. Ми змушені вжити заходів.
— Та що ви мені зробите? - Жан-Люк зухвало сплюнув у мляве море, намагаючись поцілити у тіло особливо флегматичної медузи. - Поведете на гільйотину?
   Гюсто Кема навіть не кліпнув. Його бліде обличчя залишалося гладким, без жодної зморшки роздратування.
— Без голови ти навряд зможеш відповісти на питання про старого Дантеса, - сухо зауважив ад’ютант. Взагалі-то, закони сюжетної логіки - це як закони термодинаміки; їх не можна просто так узяти й підкрутити викруткою, коли ніхто не бачить. Непередбачена авторською волею декапітація – себто обезголовлювання - суворо заборонена цензурою Літературної Канцелярії. Тому гільйотина скасовується. Для початку я спробую тебе вмовити.
   Жан-Люк пирхнув, схрестивши руки на грудях так, ніби захищав свій дірявий ґудзик від раптового нападу озброєних ґудзикокрадів.
— Ага! Валяй - вмовляй! Язик зламай!
   Кема приречено зітхнув - так зітхають люди, чия посадова інструкція займає триста сторінок дрібним шрифтом, і більшість із них присвячена нюансам спілкування з дурнями.
— Я так розумію, тобі образливо бути епізодичним? - запитав жандарм, прискіпливо оглядаючи хлопчика, наче той був друкарською помилкою в офіційному бланку. - Але ж поглянь навколо. Усіх інших це цілком влаштовує. Усі ці люди не скаржаться, що їх не згадали в тексті взагалі.
   Він повів рукою в бік порту, де у майоріли рухливі фігури матросів та перекупок.
— Ти просто не розумієш, як працює тутешня метафізика, хлопче, - почав пояснювати Кема. Його голос набув тих самих повчальних інтонацій, якими зазвичай користуються боги, коли намагаються пояснити смертним, чому врожай знову згнив. - Автор займається світотворенням. Це не якесь там марання паперу задля отримання гонорару (хоча й без цього не обходиться). Це концентроване конструювання реальності з хаосу. І чим талановитіший автор, тим об'ємніший - себто реальніший - створений ним світ. Олександр Дюма та Огюст Маке - не просто хлопці з чорнильницями. Вони - архітектори тутешнього всесвіту.
   Жан-Люк мимоволі заслухався, а жандарм вів далі, дедалі більше заглиблюючись у нюанси світобудови:
— Коли вони пишуть слово «Марсель», вони випікають його в печі своєї уяви, разом із портовими пацюками, брудними калюжами й П’єром, який зараз спить під трактиром. Творець вдихає життя в ці декорації. Бачиш отого товстуна з бочкою оселедців? У нього є тривимірна вага та дружина на ім’я Марі, яка зраджує йому з м’ясником, хоча про це ніколи не буде написано ні рядка! Чому? Бо автори геніально прописали щільність тутешньої атмосфери. У хорошого письменника «оживає» навіть те, що прописано між рядками. Відчуваєш запах смаженої макрелі й гнилих водоростей? Це не твій ніс працює, хлопче. Це працює художній рельєф тексту! Талант автора створює гравітацію, об'єм і правильні тіні під ногами. Кожна літера - це атом. Кожна метафора - це закон фізики, який тримає небо, щоб воно не впало персонажам на голови, мов картонний задник у провінційному театрі. Цей світ настільки реальний, що ти можеш занозити палець об цей пірс, і кров буде цілком справжнього червоного кольору. Але ти існуєш лише тому, що їхній геній дозволив цьому морю бути глибоким, а сонцю - гарячим. Вони дали тобі право дихати цим солоним повітрям. І все, що вони просять натомість – десять секунд твого часу й кілька слів, аби світ продовжував існувати у потрібному вигляді.
   Жан-Люк примружився, і в його очах спалахнув недобрий вогник уродженого марсельського скептика.
— У потрібному вигляді? - уїдливо перепитав він, знущально розтягуючи голосні.
— Саме так, - кивнув Гюсто Кема. Він дістав з-під пахви і простягнув хлопчикові важку книгу в твердій палітурці. - Сам поглянь.
   Хлопчик подивився на рівні рядочки чорних закарлючок, які виглядали так, наче армія мурах влаштувала на папері військовий парад, і гордо шмигнув носом.
— Я не вмію читати.
— Я так і думав. Культурний рівень епізодичних персонажів вашої епохи завжди був нашою головною проблемою, - пробурмотів Кема, протираючи окуляри краєм сурдута. - Що ж, слухай уважно. Я прочитаю тобі вголос оригінальний текст із поправкою на твій, із дозволу сказати, еволюційний стрибок волі.
   Ад’ютант відкашлявся, навів пальця на початок абзацу й зачитав голосом судді, який оголошує вирок за несплату податків:
— «Едмон рушив далі й через кілька кроків опинився на вулиці Мельян. Тут він зупинився... але все ніяк не міг зустріти хлопчика, який відповів би на його питання. Так він чекав, і чекав, і чекав...»
   Кема невдоволено погортав фоліант.
— Наступні вісімсот з лишком сторінок - "і чекав, і чекав, і чекав...», - жандарм поплескав долонею по товстому обрізу книги. - Розумієш, що ти накоїв, вперте ти непорозуміння? Весь цей гігантський, нафарширований помстою, скарбами та французькою драмою шедевр перетворився на пам'ятник екзистенційному занудству! Граф Монте-Крісто не мститиме ворогам. Він не купуватиме розкішних особняків. Він просто стовбичитиме на вулиці Мельян, заростатиме мохом і дивитиметься на порожню бруківку, поки в книзі не закінчаться передбачені сторінки! Світова література гине, хлопче. І все через те, що хтось захотів, аби його запилюжені ноги описали принаймні в три рядки.
— Але чому він не може спитати у когось іншого?
— Бо автор ваших доль вирішив, що ця роль відведена саме тобі.
— Така маленька?
—Маленька? Жартуєш? Без тебе одну з найвеличніших історій у світі не буде належним чином розказано.
— Ну, якщо поглянути на мій внесок під цим кутом …
— От і подумай, - повільно кивнув Кема.
   Ад'ютант літературної жандармерії зник напрочуд буденно, у найкращих традиціях таємних служб. Він не розчинився в повітрі й не провалився під землю - він просто розсипався на сотню дрібних чорнильних цяток, які миттєво всоталися в сіру деревину причалу, залишивши по собі легкий шлейф із запаху сургучу й бібліотечного пилу. Книга, яку він тримав, закрилася з гучним гупанням і розтанула, наче туман над водою.
   Жан-Люк залишився на пірсі сам. Сонце, яке до цього висіло в нерішучості, зробило короткий ривок униз, ніби автор поспіхом прокрутив коліщатка часу.
   Хлопчик повільно поплентався з набережної до міста. Його босоногі кроки більше не були лінивими. Здавалося, вони набули ваги. Тепер він крокував Марселем не як безпритульний замурзаний заважайло, а як людина, яка несе на своїх плечах долю світового романтизму.
   Епізодичний персонаж обережно, наче кіт, що полює на особливо жирного і небезпечного голуба, заглянув на вулицю Мельян з-за рогу будинку.
   Там посеред дороги стовбичив Едмон Дантес. Що він робив? Правильно. Він чекав.
   Жан-Люк покрокував назустріч призначенню. Він міркував про відкриття, котре щойно сяйнуло у його голові: Один без одного нам ніколи не розповісти своїх історій.
   Едмон рушив далі й через кілька кроків опинився на вулиці Мельян. Тут він зупинив хлопчика, що проходив повз нього, і запитав:
— Скажи-но, хлопчику, чи мешкає ще в цьому будинку старий Дантес?
— На жаль, старий Дантес помер, пане, — відповів хлопчик.
   Едмон передчував таку відповідь, але все одно здригнувся, почувши її.
— А від чого він помер?
— Лікарі говорили, що від гастроентериту, але ті люди, які знали старого, казали, що від голоду.
— Від голоду?! — вигукнув Едмон, схопивши хлопчика за руку. — Від голоду?!?
— Так і є, пане, — злякавшись, відповів хлопчик, — про це патякали геть усі в нашому кварталі.
   Едмон нарешті випустив руку хлопчика, який чимдуж кинувся втікати, переляканий блідістю і страшним виразом обличчя чужинця.
   Дантес зробив кілька нестерпно важких кроків і зупинився перед дверима свого колишнього будинку.
   Все здавалося таким самим, як і чотирнадцять років тому. Такі ж напівзогнилі одвірки, такі ж потемнілі від часу сходи.
   Дантес увійшов, піднявся на п'ятий поверх і постукав у двері кімнати, де колись мешкав його батько …


З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22