Як я став Доном Корлеоне

«Привіт, Маріо П'юзо, або Як я став Доном Корлеоне»

– Китайці платять по десять тисяч крон за нічну зміну! – увірвався до кімнати Тарас із хижою липкою посмішкою, схожою на зловісний вищир маніяка Чикатило під час розповіді про його жертв на судовому засіданні.
      У той час я працював у місті Млада-Болеслав на заводі «Skoda Auto a.s.». Я був атлантом автомобільного неореалізму, поетом бітуму й нетканого волокна, людиною, чиїми руками твориться тиша шумоізоляції для європейського середнього класу. Моїм персональним вівтарем слугував гігантський прес на головному заводі чеського автомобільного гіганта. Власне «Skoda Auto a.s.» була радше циклопічною державою в державі, де цілодобово у поті чола гарували індустріальні нібелунги, а конвеєр тягнувся кудись ген за обрій, у туманне капіталістичне майбутнє.
      Офіційно ми були гвинтиками європейського автопрому. Але місцеві чехи, дивлячись на наші засмаглі від металевого пилу обличчя, ласкаво (іноді не дуже) називали нас не інакше як «замєстнанці» (zamestnanci). Чеською це всього-на-всього «працівники», але в моєму метафізичному сприйнятті це віддалено звучало як назва місця, куди я з приятелями щодня ходив, щоб по 12–16 годин метушитися «замість танців». Ми «заміщали» на важких роботах місцевих чехів, були прибульцями з інших світів, які приїхали затулити собою порожнечу біля верстатів, поки корінні нащадки Лауріна й Клемента п’ють свій вечірній «Пілснер». Для розуміння контексту: Вацлав Лаурін та Вацлав Клемент були засновниками компанії «Laurin & Klement» (L&K), котра спочатку випускала велосипеди, а з 1905-го року – розкішні автомобілі «;koda», об’єднавшись із підприємливим інженером Емілем Шкодою.   
      Понад сто років минуло із дня заснування заводу, коли на ньому з’явився Zamestnanec Andrij Lavryk. Моя місія була сакральною – я штампував шумоізоляцію для усіх типів авто. Вирізав з пресованого мотлоху ту саму магічну броню, яка відсіче усміхненого чеха, солідного німецького бюргера чи українського айтівця від суворої правди всесвіту. Коли він розженеться на своїй новенькій «Октавії» до ста сорока, він не почує, як виє вітер і як стогне асфальт. Водій буде впевнений, що світ ідеальний. А все тому, що Zam;stnanec Andrij Lavryk вчасно натиснув на важіль і загнав під металевий каркас шматок спресованої повсті, скловати, алюмінієвої фольги, каучуку та акустичного поролону.
      Я напрочуд швидко влився у чималий різнонаціональний колектив. Звик до нових реалій. Ба навіть призвичаївся до усюдисущих написів «POZOR!» на стінах заводу. «Увага!» (Саме так, адже чеський «Pozor» – це ніяка не ганьба, а банальне «Обережно!» або «Увага!», хоча перші три тижні мені щиро здавалося, що ці таблички розвісив особисто директор заводу як щохвилинне нагадування про моє екзистенційне падіння).
      Свята істина чеської лінгвістики відкрилася мені якраз тоді, коли я остаточно вріс корінням у шалений ритм головного цеху. Завод «Skoda Auto a.s.» засмоктував, як гігантський дизельний карбюратор. Заводська територія, напхана залізом, склом і матеріалами, перестала здаватися ворожою цитаделлю капіталізму й перетворилася на звичне середовище проживання. Металевий пил став моєю пудрою, а запах мастила – індустріальним парфумом, який не змивав жоден гель для душу.
      Наш багатомовний колектив нагадував Вавилонську вежу, яку звели з різних доль, характерів та життєвих досвідів. Поруч зі мною, на сусідній лінії, де збирали паливні системи, чаклував похмурий монгол на ім’я Бат–Ердене. Він дивився на конвеєр з таким священним трепетом, наче бачив у русі залізної стрічки вічне кочування предків великого Чингісхана, а вечорами пив розчинну каву з таким обличчям, ніби це був кумис із кобилячого молока. Трохи далі затято крутив гайки літній румун Васіле – людина-загадка, яка розмовляла виключно вигуками, але вміла за допомогою одного гайкового ключа і якоїсь матері відрегулювати заклинений робот-маніпулятор швидше, ніж дипломована бригада інженерів із Вольфсбурга. Вічно усміхнений молдаванин Раду водив vysokozdvizne voziky – вилочні навантажувачі для перевезення цехом палет із вантажами. Кращого вина, ніж з його рідного села Малі Мілешти я в житті не куштував.   
      Ми, українські замєстнанці, трималися цього щедрого місця з чіпкістю бур’яну, що проріс крізь асфальт. Корінні чехи дивилися на нас як на корисну, хоч і дещо галасливу фауну. Вони приходили на зміни чистенькі, з ланч-боксами, у яких пахли кнедлики, і з почуттям виконаного обов’язку йшли рівно о шістнадцятій, лишаючи за собою право на вечірній соціал-демократичний релакс. А ми лишалися. Ми вгризалися у понаднормові години.
      Щомісяця я заробляв чистими 60 000 чеських крон. Непогано за мірками того часу.
      Рівно десять тисяч я слухняно віддавав за місце у системі колективного сну – місцевому гуртожитку, який чехи з неприхованим фонетичним знущанням називали «ubytovna» («убитовня», або ж просто «гуртожиток»). Слово це пахло дешевим лінолеумом, турецьким тютюном, пральним порошком та пересмаженою цибулею, але дах над головою воно забезпечувало справно. Ще десятку я витрачав на їжу – і, треба визнати, на ці гроші шлунок почувався справжнім паном, щодня приймаючи дари у вигляді ситних м’ясних гуляшів, макаронів, каш, ковбас, молокопродуктів та свіжої випічки.
      Решту 40 000 крон я міняв на долари за вигідним курсом. У наших таємних ромських міняйл у затишних завулках Млада-Болеслава, де курс дивним чином завжди випереджав офіційні зведення центрального банку, за цю суму мені відраховували рівно 2 000 доларів США (папірці хрустіли так, наче їх щойно надрукували в підвалах закладу під назвою Ceska narodni banka). Цей зелений еквівалент моїх кілограмів відштампованого каучуку та алюмінієвої фольги я з почуттям виконаного обов'язку переказував додому.
      У серпні наш цех шумоізоляції раптом завмер – гігантський прес видихнув востаннє, конвеєр смикнувся і зупинився. Керівництво оголосило глобальне переоснащення ліній під нову модель «Октавії», а нас, незахищених трудовим кодексом гастарбайтерів, благословили на цілий місяць відпустки за власний рахунок. Перші п'ять днів ми просто вимикалися. Спали так глибоко і люто, наче намагалися наздогнати всі ті пропущені години «замість танців» за останні пів року. «Убитовня» поринула в тишу, яку порушувало хіба що гучне утробне хропіння сусідів-монголів.
      Коли ж хронічна втома нарешті вивітрилася з міцних організмів, прийшов час для другої фази відпустки. Кілька діб поспіль, з короткими перервами на сон, ми займалися фундаментальним дослідженням – дегустували всі наявні у продажу марки чеського пива. Ми пили його відчайдушно, системно, наче закривали норму на конвеєрі. І саме тоді, серед десятків пінистих кухлів, я зробив своє головне відкриття у житті. Я раз і назавжди визнав найкращим пивом у світі «Будвайзер» (Budweiser Budvar).
      На смак це був рідкий бурштин, зварений середньовічними алхіміками. На відміну від різкого, агресивно–гіркого «Пілснера», який брав рецептори штурмом, «Будвайзер» діяв як досвідчена у плотських втіхах жінка. Його смак відкривався пластами: спочатку язик огортала неймовірно м'яка, оксамитова солодова солодкість – щільна, хлібна, з тонкими нотками стиглого зерна та карамельного натяку. Ця перша хвиля була лагідною, наче серпневе сонце над Південною Чехією. Але вже за мить, прямо в горлі, прокидалася шляхетна, витончена гіркота жатецького хмелю. Вона не обпікала, а залишала довгий, сухий, ледь пряний посмак із чистим квітковим відтінком, який змушував негайно робити наступний ковток. Це пиво дарувало ідеальну внутрішню тишу – ту саму, яку я щодня намагався відштампувати на своєму пресі.
      На третій тиждень нашого вимушеного неробства «убитовня» перетворилася на склеп. Мої товариші, позбавлені залізного повідця конвеєра, почали вести упирине, себто вампірське життя. Щоночі вони, наче голодні вовкулаки, зникали у місцевих клубах, де під конвульсивні спалахи стробоскопів марнували зароблені крони, а потім аж до вечора відсипалися в задушливих кімнатах, щоб із настанням темряви повторити свої ритуальні подвиги з новою, вартою ліпшого застосування, наснагою.
      Я ж до подібних розваг залишався байдужим. З юності нічні клуби викликали в мені акустично-блювотну суміш гидливості, сонливості та смертельної нудьги. Мені здавалося, що там збираються люди, які відчайдушно намагаються заглушити внутрішні голоси сурогатним шумом. Тож поки мої сусіди витанцьовували свої упирині танго, я пречудово спав ночами, і бачив яскраві, втішні сни.
      А щоранку, ледь перше сонце торкалося труб заводу «Skoda», я вирушав до Праги.
      Добирався я туди класичним пролетарським маршрутом. Спочатку йшов пішки крізь сонне, вмите ранковою росою місто до вокзалу, де купував квиток на «всідок» – приміську електричку. Залізничні вагони були чистими й затишними, вони тихо погойдувалися на рейках, навіюючи солодку дорожню напівдрімоту. За вікном пролітали акуратні чеські села, доглянуті костели з гострими шпилями та безкраї зелені поля, які ще не встиг поглинути індустріальний неореалізм. Менш ніж за годину поїзд м'яко гальмував на Головному вокзалі Праги, і я виходив на перон, готовий до своєї щоденної архітектурної літургії.
      Прага зустрічала мене як велична, застигла у камені симфонія. Я ходив її вулицями з релігійним, майже божевільним захватом, закинувши голову так високо, що часом перечіплявся об бруківку. Після плаского, раціонального, квадратного Млада-Болеслава, де все підпорядковувалося логіці автомобільного конвеєра, Прага здавалася театром кам'яної містики.
      Я блукав Старомєстською площею, загіпнотизовано дивлячись на похмурі, чорні готичні вежі Тинського храму, які пронизували небо, наче застиглі голки гігантського підземного преса. У цих шпилях було стільки лютої, середньовічної сили, що в мене перехоплювало подих. Я перетинав Карлів міст, проштовхуючись крізь натовпи японських туристів, і завмирав перед кожною потемнілою від часу бароковою скульптурою. У цих кам'яних святих, що застигли у вічному екстазі, я бачив ту саму сконцентровану напругу, з якою працював наш цех. А коли я піднімався до Празького Граду і переді мною поставав собор Святого Віта – цей монструозний, божественний хребет європейської готики з його химерами, вітражами та контрфорсами, – я відчував себе дрібною порошинкою, яку завіяло сюди вітром глобалізації.
      Невдовзі я особисто був знайомий із кожним кам’яним атлантом на величних стінах празьких будівель. Я знав тріщини на їхніх напружених плечах, розумів тупий біль у їхніх цементних м'язах і співчував їм, як колегам по цеху, адже вони тримали на собі балкони празької буржуазії так само, як я тримав автомобільну індустрію Європи.
      Ба більше, у цьому стані архітектурного сп'яніння я примудрився завести палкий, суто платонічний роман із мармуровою каріатидою на розі вулиць Целетна (Celetna) та Королівського шляху. Моя омріяна пасія підпирала пишний еркер старовинного барокового палацу, точена, самотня й нерухома серед галасливого натовпу.
      Я зрозумів, що безтямно закохався, на одинадцятий день моїх празьких паломництв. Ознака любовної хвороби була безпомилковою: я раптом почав сором'язливо уникати хтивого погляду на її ідеальні мармурові груди, які понад двісті років безсоромно пестило чеське сонце й омивали празькі дощі. Замість цього я хвилин по п'ятнадцять стояв біля протилежної вітрини, задерши підборіддя, і відчайдушно намагався зазирнути в її застиглі мармурові вічі. Мені хотілося прочитати там бодай натяк на взаємність, знак того, що вона помічає серед мільйонів туристів простого українського замєстнанця в кросівках з розпродажу.
      Місяць безоплатної відпустки минув непомітно, наче один затяжний ковток «Будвайзера», і над нашою «убитовнею» завис привид фінансового апокаліпсису.
      Мої заощадження почали танути з лячною швидкістю. Крони витікали крізь пальці на залізничні квитки до Праги, ситні обіди та підтримання елементарної гігієни. Мої товариші-вампіри теж різко протверезіли: нічні клуби змінила похмура тиша кімнат, де кожен рахував дріб’язок, що лишився на дні кишень комбінезонів. Ми всі чекали на рятівний дзвінок – звістку про те, що гігантський конвеєр «Skoda» знову запуститься і ми повернемося на свої робочі місця як законні гвинтики європейського автопрому.
      Замість цього наприкінці серпня трапився удар під дих. Менеджер нашої «фірми» – посередницького агентства, яке торгувало нашою козацькою працею на чеському ринку і забирало собі солідний відсоток, – прислав у загальний чат обурливо лаконічне повідомлення.
      У ньому йшлося про те, що процес модернізації та переобладнання конвеєрних ліній під нову «Октавію» критично затягується через затримку якихось німецьких чипів на роботів-маніпуляторів. Це означало лише одне – наша відпустка за власний рахунок продовжується ще щонайменше на кілька тижнів. Приємний хрускіт доларових купюр у кишенях змінився на полохливе шурхотіння вечірніх розмов на спільній кухні про те, як жити (виживати) далі.
      Саме в один з таких депресивних вечорів до кімнати увірвався Тарас зі своєю хижою усмішкою вовка, що завітрив ласу здобич, і закричав: 
– Китайці платять по десять тисяч крон за нічну зміну!
      Сума була чималою. Я погодився так швидко, що моя внутрішня жаба навіть не встигла квакнути.
– Згода! – вирішив я, – Де ці хунвейбіни і чию душу нам доведеться продати за ці гроші?
      Що за китайці, запитаєте ви? Я розповім. Це окрема, паралельна цивілізація, яка тримає чеський побут за горло не менш упевнено, ніж автомобільний гігант «Skoda».
      Зазвичай ми, пролетарські титани, здійснювали свої релігійні паломництва до місцевого храму закупів під назвою «Lidl». Це був соціал-демократичний рай для бідних, величний супермаркет-рятівник, куди щотижня стікалися тисячі замєстнанців. Він брав нас голими руками, виставляючи на поталу хижі жовті цінники зі знижками та хаотичний асортимент, де поруч на полицях могли лежати печиво, свинячі ковбаси, телячі консерви, уцінені йогурти, у яких через п’ять хвилин спливає термін придатності, дешеві німецькі пилососи, бензопилки за акцією та гумові капці. Ми блукали між тими рядами, як втрачені душі в чистилищі, вишукуючи, де урвати максимум калорій за мінімум крон.
      Але якщо «Lidl» був капіталістичним собором, то повсякденне життя чеських міст трималося на дрібних капілярах азійського походження. По всій Чехії розкинулася гігантська, всеохопна мережа маленьких крамниць, якими володіли китайці. Зазвичай на їхніх вивісках гордо світився напис чеською «Potraviny» (і ні, це не про отруту чи якісь токсичні відходи, як може здатися вразливому слов'янському вуху, а всього-на-всього банальні «Продукти» або «Продовольчі товари»).
      Ці китайські «Потравини» брали не якістю чи витонченістю, а абсолютною всюдисущістю. Вони працювали за законами квантової фізики: з'являлися там, де виникала порожнеча. За час своїх блукань у пошуках кращої долі я встиг змінити чимало адрес – мешкав у шести різних містах Чехії на восьми різних вулицях, і скрізь – розумієте?!? – абсолютно скрізь, наче прокляття чи містичний архітектурний фрактал, прямо навпроти мого житла світилися вікна китайських «Потравин». Вони торгували всім: від простроченого пива до дешевих шкарпеток, і працювали до глибокої ночі, коли весь цивілізований чеський світ уже давно спав заколисаний м’якою ніжністю свого хмільного смачнезного «Будвара». Крім того, коли зачинялися геть усі інші магазини, китайці продовжували приймати голодних та спраглих клієнтів. Щоправда цінова політика зазнавала суттєвих змін порівняно із денною торгівлею. Пачка цигарок, що під сонячним промінням коштувала 150 крон, у несміливому срібному сяйві місяця вартувала вже 600. Крім того, вночі ці точки магічним чином трансформувалися у наливайки: якось мій приятель – корінний Харківчанин Ромчик – о першій ночі хряпнув у підприємливих китайців сто грамів горілки за ціною п’яти пляшок ідентичної горілки вдень. Менше з тим, обороти бізнеса гордих нащадків філософа Лао–цзи цілком могли дозволити платити найманим працівникам непогані кошти.
– Усе простіше, ніж гарувати біля конвеєра, Андрюхо! – Тарас аж підстрибнув від надмірних емоцій, і його очі заблищали двома оманливими багаттями легкого заробітку. – Всього-то й треба: усю ніч розвозити контейнери продукції по їхній мережі магазинів. А платять так, наче ми перевозимо не коробки з локшиною, а плутоній для підпільних лабораторій. Друже, життя – це кіндер-сюрприз із гівном, а в нас нарешті з’явився шанс знайти в цьому кіндері прикольну іграшку.
      Життєствердну інформацію про можливість підробітку Тарас, як справжній пролетарський розвідник, перехопив на курилці. Там її необачно вибовкав якийсь похмурий словак, котрий начебто почув про це від білоруски, яка товаришує із чехом, у якого китайці орендують приміщення під магазин.
– Андрюхо, треба чимдуж рвати кігті! – Тарас схопив мене за рукав з такою силою, наче мій одяг затягнуло в конвеєр. – Біжимо прямо зараз! Якщо запізнимося хоч на п'ять хвилин, якийсь спритний угорець або тверезий поляк перехопить цю тему, і прощавайте наші грошенята! Рушаймо!
      Уява намалювала мені кінематографічну картину у візуальному стилі неореалізму Федеріко Фелліні чи Мікеланджело Антоніоні: нічна Чехія, порожні автобани, закриті крамниці, темні вивіски «Potraviny» і ми з Тарасом, як нічні кур'єри азійського капіталізму, що героїчно зашивають омріяними десятьма тисячами за зміну дірки у кишенях, прорізані вимушеною безоплатною відпусткою.
      За хвилину по тому ми вже впевнено чимчикували з житлового комплексу Bezdecin, нашої тимчасової резервації для транзитних бідось, у бік проспекту Vaclava Klementa. Саме на цій артерії автомобільного сполучення розкинувся чималий китайський магазин-цитадель азійського ширвжитку та продовольчого достатку.
      Аби з вищою вірогідністю пройти співбесіду, я пішов на радикальний крок – витягнув із глибин своєї дорожньої валізи й одягнув єдину в моєму скромному замєстнанському гардеробі сорочку від Armani. Цю вишукану ганчірку я свого часу придбав за божевільні вісімдесят п'ять доларів для того, щоб раз на півтора-два місяці вибиратися з нашого мазутного Млада-Болеслава до Праги на оперу.
      Справа в тому, що в глибокому дитинстві, перебуваючи у рядах шмаркатих учнів провінційної музичної школи міста Ромни, Сумської області, я безнадійно пристрастився до цього буржуазного виду мистецтва. В Празі я діяв за перевіреною схемою: купував найдешевший, жебрацький квиток на третьому ряду балкону під самісінькою стелею. Звідти абсолютно не було видно сцени – актори здавалися кольоровими мурахами внизу. Але мені візуальний ряд і не був потрібен. Я все одно закривав очі, розчиняючись в оксамиті крісла, і з екстатичним німим криком у душі слухав, як кришталевий меццо-сопрано витьохкує фатальну «Хабанеру» з опери «Кармен», або як лункий ліричний тенор стелить залом безтурботну «Арію Герцога» із «Ріголетто».
      І ось я у своїй «оперній» сорочці впевнено крокував середньовічною бруківкою. Поруч дріботів Тарас, чиє рішуче обличчя у світлі нічних ліхтарів робило його віддалено схожим на Франца Кафку, який обмірковує деталі сюжету новели «Die Verwandlung», більше відомої нам як «Перевтілення».
      За нами назирці, тримаючи чітку дистанцію в тридцять кроків, ішли два румуни – Йонуц і Чіпріан. Ці кремезні парубки з нашої «убитовні» були абсолютно не схожі між собою. Проте дивовижним чином обидва вони одночасно були схожими на соціопата Антона Чигура у лячному виконанні актора Хав'єра Бардема з фільму «Старим тут не місце». Та сама важка лінія підборіддя. Ті самі скляні, порожні очі людей, здатних без натяку на рефлексію розкроїти череп кожному, хто встане у них на шляху.
      Гадки не маю, звідки вони дізналися про мету нашого походу до китайців. Жоден з них ні бельмеса не петрав українською.
      Намагаючись не відставати, наші румунські сусіди так витріщалися нам у спини, що постійно спотикалися.
– Пічa! – вигукував Йонуц, перечепившись.
– Пулa! – бурчав під ніс Чіпріан, вчергове оступившись.
      Я достатньо довго спілкувався із найкращими представниками їхнього народу, щоб розуміти, що «Рicа» та «Рulа» – це головні вербальні маркери румунського матерного дискурсу. Цими лайливими словами діалектично позначають жіночі та чоловічі статеві органи. Застосовуються дані слова як у прямому анатомічному сенсі, так і для опису життєвих ситуацій. Мене, як любителя усіляких філологічних приколів, завжди неабияк веселило, що у румунській мові слово pula – жіночого роду, попри те, що означає чоловічий анатомiчний орган. Не знаю, навіщо вам ця інформація, але живіть тепер із цим знанням.
      Так ми й увійшли до магазину вчотирьох, наче гурт «The Beatles» україно-румунського розливу.
      Тут пахло так, ніби саму вічність дбайливо спресували в дешевий кавалок макаронних виробів, а потім рясно притрусили глутаматом натрію та загорнули в целофан.
      За прилавком на трухлявій дерев’яній лавці, піднявши на нас очі, сидів продавець. Це був літній, сухорлявий китаєць із обличчям, схожим на висушений корінь женьшеню, на якому застигла тисячолітня мудрість та абсолютна байдужість до долі європейського робітничого класу. На ньому був засмальцьований фартух, але дивився він на нас із величчю імператора династії Мін.
      Він зосереджено оцінював нашу делегацію. Його погляд ковзнув по маніакальному вищиру Тараса, затримався на моїй парадній сорочці від Armani і нарешті вперся у дві фігури румунських Чигурів, що скелеподібно застигли у мене за спиною.
      Старигань, не зронивши жодного слова, склав свої вузькі сухі губи акуратною дупцею качки по-пекінські і видав особливий, пронизливий свист, схожий на несамовитий писк закипаючого чайника. Після цього демонстративно опустив очі і повернувся до свого буденного заняття – продовжив розмашисто, з машинальною точністю шльопати яскраво-жовті цінники на рулони туалетного паперу «Cheeky Panda». Цей папір, судячи з назви, мав забезпечити європейських серунів екологічно чистою бамбуковою нірваною.
      На свист із темних глибин підсобного приміщення, наче з надр теракотової армії, неквапливо виплив молодий товстий китаєць. Шкірою я відчув дивний дискомфорт. Якесь тваринне чуття підказувало, що тут, у напівтемряві між рядами дешевого їдла, утлих каструль та пластикових тазів, є ще дехто.
      Тарас вирішив не ходити околяса. Зробивши крок уперед, прямо заявив товстуну:
– Ми прийшли за десятьма тисячами.
      Товстун не ворухнувся. Його жирове плато замість обличчя залишилося абсолютно монолітним, наче китайська стіна перед лицем варварського набігу.
      Навіщось я вирішив перекласти питання товариша чеською, ще й дослівно. Для солідності додав голосу щільної хрипотці Луї Армстронга.
– Prisli jsme … si pro deset tisic, – прохрипів я ламаною чеською, наче штампуючи кожне слово заводським пресом «Skoda Auto a.s.».
      Товстун запитально зиркнув на стариганя біля каси. Дідуган по-бабськи високо прокурликав йому щось різке, гортанне мовою Конфуція. Звучало це як набір металевих зойків нашого конвеєра, коли той дає збій на нічній зміні.
      Далі я на кілька секунд випадаю із сюжету оповідання, оскільки пам'ятаю лише як щось важке вдарило по потилиці і навсібіч розлетілися друзки лавки, на якій сидів старий китаєць, і яку він вправно розгатив мені об голову. Коли я очуняв на підлозі, у вухах стояв тонкий, нестерпний свист, схожий на звук мільйона комарів, що залетіли до мого черепу. Простір перед очима плив, але крізь цей туман я узрів, як нас атакує десь із дюжину верескливих Джекі Чанів. Вони висипалися з глибини приміщення як квасолини зі стручка, і діяли зі злагодженістю шестерень годинникового механізму. Один з азіатів замахувався на Тараса молотком, і я чомусь першим чином недоречно подумав, що «молоток» чеською – «kladivo», і вже потім звівся на рівні ноги і вкарбував "молоточника" плечем у стіну у кращих традиціях американського футболу. Гіпсокартон піддався з характерним хрускотом, агресор обм'як і сповз на підлогу, а його будівельно-трощильний інструмент із брязкотом покотився під стелаж.
      Наш інтернаціональний ар'єргард перейшов до кругової оборони серед стелажів із господарчими товарами. Азійське військо діяло з геометричною чіткістю. Вони атакували хвилями, використовуючи як зброю весь підручний асортимент: у хід пішли важкі чавунні воки, палички для суші, довгі пластмасові швабри, один малорослик навіть схопив два цинкових відра і розмахував ними, наче скажений млин. Тарас відчайдушно відмахувався двома затиснутими в кулаках рулонами «Cheeky Panda», які під ударами супротивників стрімко розкручувалися, і було схоже, що мій товариш прикрашає крамницю святковим серпантином. Я зі швидкістю славетного кулемета «Максим» почав жбурляти у нападників нескінченними товарними снарядами з полиць магазину. В халамидників летіли пляшки з мінералкою та олією, шоколадні батончики, стаканчики зі сметаною та йогуртами, пиво у склі та в алюмінії. У якийсь момент мені вдалося поцілити товстуну в лоба півкілограмовою консервою із написом "Veprove maso ve vlastni stave" (дослівно: «Свиняче м’ясо у власному соку»). Ворог обережно помацав скривавлене обличчя, подивився на залиту червоною рідиною долоню, і втратив свідомість.      
      Несподівано якісною ударною силою нашого загону стали румуни. Тут їхня схожість із Антоном Чигуром набула нового сенсу. Йонуц і Чіпріан працювали мовчки, без жодного звуку чи емоції на обличчях, наче виконували звичну норму на лінії зборки паливних систем. Йонуц схопив двома руками невеличкий холодильник із морозивом та маслом, і почав плавно, з амплітудою гігантського маятника, косити лави нападників. Чіпріан діяв більш витончено – він перехопив у повітрі чиюсь швабру і з хірургічною точністю вимикав азійських бійців короткими тичками в сонячне сплетіння.
      Зрештою, пропустивши кілька неприємних ударів, мені вдалося озброїтися важкою п’ятилітровою сулією з соєвим соусом. Коли підступний китаєць спробував зайти Йонуцу в тил із кухонним сікачем, я круговим рухом опустив цю скляну ємність китайцю на макітру. Сулія витримала, а от товстун із тихим зітханням осів на підлогу.
      Ми відбивалися героїчно, проте чисельна перевага була не на нашому боці. З підсобки, наче з бездонного демографічного резервуару, вибігали все нові й нові фігури, наче їх друкували на скаженому 3D-принтері.
– До виходу! – прохрипів я джазовим баритоном, вкладаючи останні сили в удар сулією по чиїйсь голові.
      Отримавши чисельні травми різного ступеню тяжкості, ми збудували щільну фалангу. Румуни йшли попереду, розчищаючи простір залишками стелажа, ми з Тарасом прикривали фланги. Надважкими зусиллями пробивши шлях крізь стіну із завалених прилавків, літаючих пакетів локшини швидкого приготування та розірваного бамбукового паперу, ми вивалилися на нічний проспект Vaclava Klementa.
      Двері за нами зачинилися з глухим брязкотом. Не гаючи ні секунди, наш квартет різко змінив вектор руху і здійснив стрімкий маневр відступу неосвітленим провулком у бік житлового комплексу Bezdecin. Збоку, для випадкового чеського пана, який прогулювався б уночі, це видовище, безумовно, могло здатися панічною втечею. Але для нас це було стратегічне перегрупування сил.
– Який ґедзь вкусив тих бісових волоцюг?!? – щиро не розумів Тарас, намагаючись розгледіти дорогу крізь щілини очей, що швидко запливали багровими гематомами.
– Не знаю, – зізнався я, роздивляючись порвану на шмаття сорочку Armani.
      З мого роз'юшеного носа лоскотливо цебеніла густа цівка темно-червоної крові, капаючи просто на залишки елітарного італійського шовку. І тут у моїй розбитій голові, наче спалах зварювального апарату на лінії зборки, нарешті прояснилося. Клацнула правильна метафізична шестерня. Мене осяяло.
– Дідько!
– Що таке? – прохрипів Тарас, тримаючись за відбиті ребра.
– Ми ж не пояснили, що хочемо працювати на них! Почали з порогу вимагати десять тисяч. Напевно, ці комуняки вирішили, що ми прийшли вимагати в них десять тисяч умовних одиниць за «дах».
– Який дах? – кліпав опухлими повіками Тарас.
– Шиферний, цвях тобі в підошву, не тупи! Прийняли нас за рекетирів. Чотири величезні слов'яно-балканські туші приходять посеред нічної глушини, хриплять басом, висувають ультиматум про круглу суму. Вони просто захищали свій суверенітет і виручку від псевдо-мафії!
– Дійсно! – второпав Тарас, і лунко розреготався.
– Пічa! – вигукнув ззаду Йонуц, випльовуючи вибитий зуб.
– Пулa! – буркнув під ніс Чіпріан, на ходу із огидним кістковим хрускотом вправляючи собі зламаний ніс. 
      Забігаючи наперед, скажу, що за два тижні по тому ми майже повністю одужали від отриманих у нерівній битві поранень. Завод «Skoda Auto a.s.» знову відчинив для нас свої гостинні ворота. У першу зміну інші працівники тільки й патякали, що про кримінальні розборки китайців із якимись нахабними бандюганами. Гомоніли про «сходку» сто на сто людей за містом. Буцімто місцева поліція досі посилено патрулює територію. Радили нам із Тарасом зайвий раз не виходити увечері на вулицю, аби не стати жертвою таємничої мафії. Ще за місяць по тому цей інцидент почав потроху затиратися у народній пам’яті. А потім якийсь місцевий чех напідпитку в’їхав у вітрину супермаркету, і усі із задоволенням обсмоктували кісточки цієї новини, забувши про рекетиро-китайський конфлікт, який зрештою остаточно канув у аннали історії, перетворившись на міську легенду.       
      Але це все було пізніше. А тієї ночі я із жалем дивився на свою знищену «оперну сорочку». Національний театр (Narodni divadlo) саме збирався давати трагічну оперу Антоніна Дворжака «Русалка», де головну партію мала виконувати зірка чеської опери – солодкоголоса Katerina Knezikova. Зі зрозумілих причин я так і не почув у її виконанні знаменитої арії до Місяця («Mesicku na nebi hlubokem»). 

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22