Iз дитинства

Риє темінь пухкий кріт — кріт,
шаркає десь,
скрізь скрізь.
Він принесе тобі в ніч - ніч,
слоїк  iрисок "Киць- Киць".
Тьотя Ніна:
— Наталя, а ну йди но, дитино, сюди! Що це ти в моєму городі скубєш? Що ти робиш тут, ще й із слоїком трилітровим? Огірки збираєш?
— А… То ні! Кротів маю назбирати. Он їх скільки багато є в вас: он де, та ось ще, ще там і там… Ого го го, скільки!
— Трилітровим слоїком?
— А… То не було меншого. Бабуня ж варення позакручувала… На тинові тільки два слоїка висить трилітрових та баняк. Та як я маю баняком збирати кротів? Баняком незручно ж ловити — кротів не видно!
— А, то так так! То й справді незручно баняком — не видно кротів, — лагідно, гладячи дівчинку по голівці, сказала тітонька Ніна та й додала: — Яке ж ти кумедне!
Тітонька Ніна (сусідка) та онучка Наталочка,
с. Воробіївка, Вінницька область, 1983 р.

Коли літо сухе, як вранці горло після з’їденого слоїка солоної квашні. Коли земля репає та скрипить від нестачі вологи, а порох сиплеться, мов від вітру достигла маківка, коли немає що збирати на городах і рахують кожний огірок, на допомогу приходить раціональне мислення. Ні, не в поливанні та носінні води справа.
Пояснюю: чим більше винести кротів з городу за село, тим ліпше врожай! Як, коли та де Наталці малій ця думка прийшла у голову — невідомо, але передумови були. Пару неділь назад, коли дід Стефан з Наталею пасли корову біля лісу, було забагато вільного часу, і дідо показував, як ловити крота слоїком. Тут дійсно треба хист мати. Спочатку треба навчитися рухатися, як кріт: трісь трісь, трісь трісь, трісь трісь. Потім — як увійти в транс чи то кріт має ввійти в транс, та висунути морду — його «бац», і все… зловили. Але треба пам’ятати, що банку треба розвернути до морди, щоб він біг у банку мордою. Якщо хоч трохи збився — туди сюди — і справа прогоріла.
Кроти — вони такі: мух жеруть, гусінь, черв’яків, огірки, помідори — луплять усе. Але вбивати їх не можна, бо вони не щурі, ні ні ні, вони приносять чималу користь: землю рихлять, копають та шкідників їдять. Але котам не поясниш: скільки Мурці не говорили, що кріт — це не щур, не доходить! От не дали дитині визбирати кротів — почали реготати сусіди, позбігалися усією родиною на город, бабуня Афанасія вийшла на галас. Та почалося:
— Тобі що, немає чого робити? Товчеш огірки сусідні, лазиш по сусіднім городам із слоїком здоровим — він такий, як ти на зрiст. Ще б виварку взяла. Ще не розбила та не порізалася, а потім як скло збирати в рослинах? Нащо тобі ті кроти? Вистачає  кицьки — вона їх кожного ранку душить та в кучу кладе. Нащо тобі кроти, поясни?
— Бабусю, не ображайся. Я хотіла, як дідо, зловити його в слоїк та тобі показати. Він такий пухнастий, славний славний. Знаєш, якщо винести кротів за село з городу — зразу піде дощ.
— Це звідки таке дурне?
— Це правда! Я чула, люди говорили.
— Я щось сенсу взагалі не бачу, логіки немає!
— Це ж прикмета, як із відрами та чорними котами.
— Наталя, от не видумуй мені. Якщо маєш ловити, то малим слоїком, та в себе на городі! По чужим городам щоб мені не лазила!
— Добре!
Нічого не зловилось, ніхто не допоміг. От таке і літо репане, як п’ятки після носіння торфу в бабів. Ай!
Смак літечка святого можна взнати по різному: по променевим сходам сонця, по нових зустрічах та можливостях, в посмішці рідних, по коханню — в солодких та палких поцілунках. А можна йти, рвати та їсти бур’яни, листя з дерев, насіння лускати, гризти яблука та сливки. Наталка любила зривати з городу цибулю, часник, стрілки від зеленої цибулі, але самий яскравий смак мав хрін.
Одного разу Наталка, як завжди, зірвала листок хрону — лапатий, здоровий, соковитий та кудрявий. Зірвала — то й зірвала. Бігає, хрумає, майже з’їла, думає про щось своє — і… зненацька перевертає його іншою стороною. Матінко Божа, а там ціле гніздо хробаків, гусениць! Жах!
«Це… усе має тепер поселитися в кишках, потім виросте в здорових черв’яків, як змії, — будуть такі здорові та з’їдять геть усі бебихи… Це кінець! Мамі не сказати, бо помре від горя. Та й нікому не сказати, бо засмутяться. Треба вмирати мовчки — нічого не зробиш, сама ж з’їла!» Ой ой ой ой! Все навколо почало тускніти. Дитина попленталася в хату. Бабця смажила біля груби млинці.
— Бабусю, прости мене за все все! Прости!
Бабця Афанасія стурбовано:
— Доця, чого це ти? Щось зробила погане?
— Ні ні, раніше там… Не знаю, з кротами… Та й я багато чого робила…
Бабця кинула горщики та пательню:
— Говори мені швидко, що сталось?!
— Нічого… Я маю вмирати!
— Чого це? Що ти мелеш? Тіпун тобі на язик!
— Пам’ятаєш, ти мені говорила не їсти листки брудні та бур’яни?
— Так так… Ти щось з’їла? Не тягни!
— Листя хрону з черв’яками — багато малих гусениць, прямо жменю.
— Ой й й, налякала! Це дурня, нісенітниця. Знаєш, скільки я цих хробаків за своє життя з’їла? Нічого тобі не буде!
— Бабусю, бабусю Танашко, вони, знаєш, були як мій палець… Вони в кишках зараз?
— Перетравилися шлунковим соком. Знаєш що? Не переживай. Я наварю тобі полину — відвар від усього допомагає. Але гіркий. Сходи но до діда, нехай він піде з тобою до кооперації та купить твоїх улюблених цукерок. Що ти там любиш?
— «Киць Киць»!
— Ото й бери «Киць Киць».
Домовились. Як скрізь посвітліло — мов хтось лампу великої потужності вкрутив!
Дід Стефан купив два кілограми ірисок «Киць Киць». Ото ж мала й кицяла, поки все не з’їла, — поки дід на колгоспі був, чекала. Дідо, як побачив, обімлів — швидко побігли до дому.
— Танашко, дзвони в швидку, мала з’їла два кілограми цукерок! Дзвони швиденько, бо буде заворот кишок!
— Господи, ти мій милий! Доця, йди сюди. Бабуся, уважно вдивляючись у вічі:
— Багато цукерок з’їла?
— Усі. Це ж для полину.
— Смачні були?
Наталя, посміхаючись:
— Дуже, навіть дуже. Дякую, дідусю, дякую, бабусю!
— Стьопа, нічого їй не буде! Вона вся аж світиться від радості!
— Тобі дала хоч одну цукерку?
Дід Стефан, обіймаючи малу:
— Давала давала, ще й не одну! Це не для моїх зубів солодощі.
Ніч була пухка та солодка. Поруч тихо вуркотала киця Мурка. Темрява була настільки рихла, що здавалося, ніби хтось її сапає. Чи хтось усе таки риє?
От де знайти зараз ці цукерки? Де? Як потрапити в минуле, цілувати бабусі та дідусю руки та сказати:
— Не хвилюйтесь! Нічого мені не буде!
Але, коли настає ніч і малий кріт починає рити темряву, крізь рихлі нори сну теперішній час провалюється в минулий — і вони, ущільнюючись, об’єднуючись, зустрiчаються!