Некрополь

         Некрополь Некроєнка

          Некроєнко помер у понеділок. В офісі, де він працював останні 20 років, було заведено попереджати про неявку мінімум за 3 дні. Довелося чимчикувати на роботу.
         Біля кабінету начальника відділу зібралася вервечка підлеглих. Слухняно дочекавшись своєї черги, покійний Некроєнко увійшов до володінь шефа, підлабузливо посміхаючись.
- Віталію Кириловичу, дозволите? - улесливо прощебетав працівник.
- Не до тебе, Некроєнко! - начальник хльоснув очима, наче батогом. - До завтра твоя справа не почекає?
         Справа Некроєнка могла почекати. Тепер у його розпорядженні був увесь час Всесвіту.
         Годинку для вигляду попрацювавши, Некроєнко вийшов на курилку, де задумливо підпирав стіну менеджер з продажу Прокопенко, схожий на актора Бориса Карлоффа у ролі монстра Франкенштейна.
- Друже мій, чого сумний? - голос чоловіка звучав густо, наче басова струна віолончелі.
- Та я цейво... - обережно намацував язиком слова Некроєнко, - Помер.
- Ти також? - буденно поцікавився Прокопенко.
- У сенсі "також"?
- Я теж помер.
- Давно?
- Роки зо три тому.
- І досі працюєш?
- Та якось не мав нагоди сказати шефу. До речі, він теж...
- Що "теж"?
- Ну, як ми…
       Після роботи Некроєнко пішки повертався додому. Уперше помітив, наскільки багатоповерхові однотипні будинки його району схожі на велетенські надгробки, що врізнобіч стирчать з ґрунту.
       У центрі двору галаслива дітлашня грала у квача. Обирали хто буде ловити, голосно хором вигукуючи лічилку:
 
«Десять, дев’ять, вісім, сім.
Хто тут мрець - відомо всім.
Шість і п’ять, чотири, три.
Знаєш правила ти гри.
Два, один, і нуль вкінці:
Друже, ми тут всі - мерці.»

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22