Дорога до волi. Глава 8. В оточеннi

Кисляківський курінь після короткого повернення додому знову приєднався до війська Полоуса.
Курінний Михайло Кремінь знайшов Мирослава з Петриком і відкликав їх в бік, бо поряд інші запорожці вправляються в бої на шаблях, тож брязкіт стоїть такий, що вуха закладає.
– Слухайте мене уважно, хлопці. Надумав пан гетьман із вчорашніх селян підготувати велику кількість десятників. Їх навчальний табір знаходиться десь за тим селом. Ви поїдете туди і повчите селян тому, що вмієте і знаєте.
Козаки перезирнулися, і Мирослав запитав:
– Батьку, хіба для такого діла немає досвідченіших козаків?
– Є, але вони зайняті. Ми ж на війні. А від вас, власне, чекають не стільки того, щоб ви проводили якесь навчання, а просто розповіли про свої пригоди під час двох повстань, в боротьбі з татарами, про цікаві випадки, які були з вами на каторзі і в Туреччині.
– Це для чого? – не зрозумів Петрик.
– Як то для чого? Про вас і про Іванка по всій країні легенди складають. Люди хочуть знати своїх героїв! Та й для підняття бойового духу це завжди добре. Даю вам на все, про все три дні. Думаю, вистачить. А потім повертайтеся, бо вам і тут є чим зайнятися.
– Слухаємось, батьку, – кивнув Мирослав. – А годувати там будуть, чи взяти із собою харчів на три доби?
Кремінь на якусь мить задумався.
– А я й не знаю. Знаєте шо – про всяк випадок візьміть їжу із собою. В дорозі чого тільки не трапляється. Якщо там будуть годувати – зайвою вона все одно не буде. Ну, йдіть. Чекаю вас через три дні, – нагадав отаман.
Козаки запрягли коней, взяли у Василя Голоблі різних їстівних припасів і вирушили в дорогу. Вони вже проїхали село, за яким має знаходитись навчальний табір майбутніх десятників, але його все ще не видно.
– Ми ж не могли заблукати? Дорога тут одна, – озираючись, промовив Мирослав, – гадаю, вона нас приведе, куди треба.
І тільки він це сказав, як їм навперейми вискочили татари. Застукані несподівано козаки встигли вистрелити з пістолів, потім схопились за шаблі.
Один з ногайців зумів вибити шаблю з рук Мирослава. Витягти з-за халяви козак він не встиг, тому зблизився і вдарив татарина кулаком в обличчя.
– Ой! – мимоволі вирвалося в Мирослава.
– Що тобі? – на мить озирнувся Петрик.
– Пальця зламав.
– Треба тікати, – гукнув Петрик. – Відходимо в ліс!
Тут десятки стріл влучили в їх коней. Козаки скочили з них і пішки кинулись під дерева. Мирослав лівою рукою встиг підняти з трави свою шаблю. На узліссі ростуть густі кущі глоду, які надійно приховали запорожців від очей ногайців.
Вони бігли скільки стало сил, потім зупинилися, обперлися спинами об дерева і стали прислухатися, чи переслідують їх. Але від швидкого бігу серця в хлопців так калатають, що вони нічого не чують.
Тільки віддихавшись, вони знову прислухались і зрозуміли, що за ними ніхто не женеться. А ще Петрик збагнув, що поранений двома стрілами – в задню поверхню правого стегна і в праве плече.
– А бодай тобі, – вирвалось в нього. – І що його тепер робити?
Мирослав оглянув рани товариша.
– Як що? Першим ділом треба витягнути стріли, щоб наконечники не залишилися в тілі. Потім обробити рани. В тебе порох є?
Петрик помацав на поясі, але рогу з порохом на місці не виявилося.
– Немає. Мабуть зачепився за кущі і ріг відірвався.
– І в мене немає, – похмуро промовив Мирослав. – Ще й, як на зло, пальця зламав. Але стріли треба виймати. Давай знайдемо таке місце, щоб нас не було видно і займемося твоїми ранами.
Вони пройшли трохи в глиб лісу і натрапили на галявину, оточену зусібіч пухнастими ялинками.
– Те, що треба, – зрадів Мирослав. – Давай я допоможу тобі зняти торбу, щоб не заважала. І лягай на цей горбок обличчям вниз. Треба мені руки вимити. Ех, шкода, горілки немає.
– Є, – кривлячись від болю, сказав Петрик. – Дядько Василь дав.
– Що ж ти мовчав? – зрадів Мирослав. – Ну, твоє щастя! Ти випий, скільки зможеш, щоб було легше біль перетерпіти. Я поки подивлюся, що в нас є.
– Я тобі збирався сказати вже під час обіду.
Поки Петрик пив оковиту, Мирослав розклав на своїй свитці все, що є в їхніх подорожніх торбах. Їжа яка була в Петрика, залишилася на вбитому коні.
– О! – втішився він. – В нас є мед! Тепер я знаю, що прикласти до ран! І тканина є, не треба буде сорочку рвати. Ти як?
– Та щось не дуже. Ти вже давай, виймай стріли.
Мирославу було дуже не зручно витягувати стріли із зламаним пальцем на правій руці, але лівою рукою виходить ще гірше. В результаті він обломив обидві стріли, і залізні наконечники залишилися в ранах.
– Вирізай, – тремтячими, побілілими губами мовив Петрик, – давай. Я потерплю.
Мирослав розвів невелике багаття, обпалив на вогні лезо ножа, і напружено, з острахом вирізав наконечники стріл. Потім промив рани, і прив’язав до них по ложці меду. Після цього знесилений присів біля друга.
– Випий, – прошепотів Петрик, – допомагає.
Мирослав не став сперечатися і випив горілки. Через якийсь час йому дійсно стало легше. Він підвівся і повернувся до пораненого друга спиною.
– Мирославе, – слабко промовив Петрик, – в тебе на лівому плечі кров. Звідки?
– А я і не знаю.
Він поворухнув рукою і тільки тепер відчув гострий біль і те, що по руці струменить кров. Після того, як Мирослав зрозумів, що поранений, рана почала непокоїти його і чим далі, тим більше.
– Трясця. Цього ще мені тільки й не вистачало.
Петрик повільно підвівся на тремтячих ногах і, заточуючись, неквапливо підійшов до Мирослава.
– Присядь на пеньок. Тепер моя черга тебе лікувати.
Він розрізав рукав сорочки, промив рану і також прив’язав мед.
– Ой, лишенько! Від шаблі рана. Як ти тільки не відчув її?
– Так само, як ти не відчув рани від стріл, поки бігли.
Петрик подивився в небо.
– Хоч би дощу не було. Не хочеться промокнути наскрізь і замерзнути.
Сил в обох козаків не залишилось, бо втратили обоє забагато крові. Вони лягли вдвох на одну свитку, вкрилися другою і заснули. Проспали півдня і відчули, що сил трохи прибавилося.
Мирослав полежав ще трохи, потім підвівся і пішов вивчати ліс навколо галявини, на якій вони спочивали.
– Тут є джерело, – радісно сповістив він. – Невеличке, але не пропадемо!
– Вода це, звісно, дуже добре, – погодився Петрик, – а що в нас з їжею? Сьогодні їсти не хочеться, та й сил немає, а потім же треба буде.
– Харчів в нас мало. Чверть буханця хліба і невеличкий шмат молодого сала, ото і все. А їсти щось треба. Піти на розвідку до узлісся сил поки немає. Фруктових дерев я тут ніде не бачив. Хіба грибів пошукати?
Петрик подумав і сказав.
– Дивись, там ростуть дуби. Якщо назбирати жолудів, налущити їх, подрібнити каменем, вимочити у воді днів 7-8, потім висушити, змолоти, то можна буде спекти хоч якісь їстівні хлібці.
– Що ж, слушна думка, але сьогодні на це сил немає. Хіба що вже завтра.
Мирослав ще раз пройшов під деревами назбирав і наломив довгих гілок, щоб спорудити сякий-такий курінь. До темряви він таки встиг його зробити. На дно настелив товстий шар ялинового гілля, а поверх нього поклав свитку.
– Тепер і дощ не страшний, і не замерзнемо.
Говорити обом не хочеться, але перед сном з’явився апетит, тож козаки повечеряли житнім хлібом із солоним салом. Попили води і вліглися спати.
На ранок Петрику стало гірше, і хоча рани в нього чисті, але слабкість така, що він стояти на ногах не годен.
– Ти лежи, набирайся сил, – сказав Мирослав, – а я піду, пошукаю гриби.
Насправді він вирішив обійти ліс і подивитись, чи немає поряд ногайців, які на них вчора напали. Їх табір знайшовся в північно-східній частині лісу.
В Мирослава майнула думка поцупити в татар щось їстівне, але він чесно сказав собі, що ні правою рукою із-за зламаного пальця, який опух, посинів і сильно болить, ні лівою – із-за рани в плечі, він шаблі тримати не може, тому у випадку, якщо його помітять, він, скоріше всього, потрапить в полон. І він відмовився від думки про крадіжку їжі.
На зворотному шляху він знайшов два десятки здорових грибів рядовки і п’ять величезних маремух. Повернувшись до Петрика, він розпалив багаття і став пекти гриби на дерев’яних шпичках. Коли гриби були готові, козаки посолили їх і з’їли з хлібом.
– Відпочину трохи і піду збирати жолуді, – промовив Мирослав.
Про те, що в лісі знаходиться табір ногайців він Петрику вирішив не говорити, щоб той не турбувався. Назбиравши жолудів, Мирослав порозбивав їх, потім зав’язав у тканину і поклав у воду нижче джерела.
– Скажи, – запитав Петрик, – а горілка ще є?
– Так. Є трохи, а що?
– Давай, доп’ємо? – слабко посміхнувся Петрик. – Після маремух буде не зайве!
Допили горілку і пошкодували, що її так мало. Проте, якби не Голобля, то в них і цієї б пляшки не було. Трохи відпочивши, Мирослав знову пішов подивитися, що робиться навколо них. Ногайці нікуди не поділися.
А от на північ від місця, де облаштувались Мирослав з Петриком, з’явились ляхи. Як не приховував козак свою стурбованість, Петрик одразу зрозумів, що щось не так.
– Де ти забарився? Зізнавайся, що не так?
– Кепські справи, якщо відверто. Затисли нас ляхи з ординцями. І відійти нікуди – там болото, а там урвище, по якому тече ріка. Нам їх не здолати. Якщо поляки чи ногайці підуть вглиб лісу – нам і дітися нікуди. Пропадемо ні за цапову душу.
– Не хотілося б, – спантеличився Петрик. – Що ж його робити?
– А що тут можна зробити? Сил ні на що немає. Викопати б якусь землянку, так ні здоров’я на це немає, ні реманенту. І на дерево вилізти не можемо, бо несила. Тільки й лишається – ховатися, сидіти тихо, як миша під віником і молитися.
– А великого тернового куща, щоб заховатися в середині теж немає? Чортма? Оце і називається – як не щастить, то не щастить.
Проте сидіти просто так і чекати, куди крива вивезе, козаки не стали. Мирослав знову обійшов околиці і знайшов в гущавині між кущами глоду невелику баюру. Він насилу гострою палицею прокопав рівчачок, випустив воду. Потім поглибив і розширив вибоїну.
Тепер в ній можна поміститися вдвох. Мирослав назбирав і наносив до сховку кори з дерев і вистелив нею дно. Потім наламав гілок сосни, ялини і зробив товсту устілку. Зверху все присипав сухою травою. Поклав Петрикову свитку і в знемозі ліг на неї.
Петрик зібрався із силами, підвівся, заточився але встояв. Він такий слабкий, що ледве переставляє ноги. Хитаючись, перейшов він до укриття. Мирослав, відпочивши, переніс всі їх речі під кущі глоду.
Козаки вже збиралися поїсти, як затріщали кущі. Це дичина тікає від ногайців, які вийшли на полювання. Хлопці вкрилися свиткою Мирослава, а поверх неї накидали листя і сухої трави.
Ногайці в двох десятках кроків від схованки козаків підстрелили величезного лося і почали його оббіловувати. На щастя ніхто з них не помітив запорожців.
Безпомічним козакам довелося довго чекати, доки нарешті ногайці не забралися. Мирослав вибрався із сховку, обдивився місце, де ординці розбирали здобич, і залишився задоволений.
– Геть усе прибрали, – сказав він Петрику, – а я побоювався, що залишать тут шматки шкіри, кістки, і накличуть на наші голови вовків!
– Я їсти хочу.
Охлялі козаки поділили останній житній хліб, порізали молоде солоне сало і з апетитом поїли.
– Схоже, діло йде на поправку, – мовив Петрик, – я не думав, що стільки з’їм!
Але сил в козаків як і раніше, мало. До того ж вони втомились, а тепер наїлися, тож на них напала сонливість, слабкість, і вони заснули.
Поки вони спали, повз них пройшли піші козацькі вивідачі, причому кислячани, серед яких були Ілько Дігтяр та Свирид Ружинський, але вони не помітили схованки, не почули нічого і попростували далі.
– Петрику, – наступного дня сказав Мирослав, – ти розумієш, що ми в такому жалюгідному стані можемо потрапити в полон?
– І що?
– Пам’ятаєш, як вчив нас батько Вітер? Якщо будуть допитувати, говорити те, що вороги і самі знають або можуть перевірити. Брехню додавати таку, яку вони перевірити не можуть.
– Бог дасть, омине нас лиха година.
Минув тиждень. Харчі скінчились, тож кілька днів, поки жолуді вимокали у воді, козаки зовсім нічого не їли. Потім мололи жолуді і раз в день пекли на пласкому камені по одному коржику. Іншої їжі в них не було. Дощів немає, тож і гриби не ростуть.
Нарешті вони трохи очуняли після поранень і втрати крові, знайшли в собі сили, вирізали дрючки-дейнеги, і пішли на південь, туди, звідки приїхали, сподіваючись, що кислячани стоять на тому ж місці. Так і вийшло.
Табір з блискавичною швидкістю облетіла новина – повернулися Мирослав і Петрик. Поранені проте живі. Одразу здійнялися весела метушня, галас. Кислячани кинулися до земляків, яких вже і не гадали колись побачити. Суворі обличчя січовиків світяться радістю.
– А бодай тобі, – на радощах промовив Голобля. – Живі!
– Ну, діти, – розчулився Кремінь, – жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха! Бо ми вже гадали, що ви відійшли в степ.
Після того, як хлопці тричі розповіли про те, що з ними сталося, їх забрав до себе на кухню Василь Голобля.
– Лавріне, ти тільки подивись на них – самі кістки та шкіра! Без сліз і не глянеш. Чим ви там харчувалися?
– Більшу частину часу – коржиками з жолудів.
Козаки дійсно схудли так, що на них страшно дивитись. Одяг висить на них, як на жердині, а лопатки випирають з-під сорочок, особливо у Петрика.
– Ну, нічого. Як каже твій тесть – були б кістки, а сало наросте! Не журіться, друзі, ми вас відгодуємо! – пообіцяв Голобля, а потім підморгнув Мирославу і безцеремонно додав. – Добре, синку, що тебе Оріяна не бачить!
– Дядьку Василь, а горілка у вас є?
– Для вас знайдеться!
Мирослав з Петриком досхочу поїли масної тетері з салом, випили горілки і щасливі вмостились спати під возом в теплі і безпеці.