Дорога до волi. Глава 9. Скарб Оришевського

Польський загін чисельністю біля 700 вояків під вечір зробив привал для ночівлі. До лісу доїхати ляхи не встигли, тому отаборилися в чистому полі.
– Панове, – оголосив реґіментар, – треба нам встигнути оточити бівуак ровами, щоб в разі нападу на нас козацька чи татарська кіннота не могла через них перестрибнути.
– Ще чого, – обурився і рішуче заперечив Казимир Новицький – один із шляхтичів. – Не будемо ми рискалі в руки брати і копати! Накривайте столи, панове, будемо вечеряти!
– Оце правильно, – гаряче підтримав його Густав Хмелевський.
– Щоб лицар взяв до рук лопату? – обурився, мало не образився граф Анджей Конецпольський і повернувся до полковника спиною.
Полковник з жалем зітхнув. Він спробував, хоча чудово розуміє, що шляхту не можна примусити будувати укріплення.
– Моя шабля – моя стіна, прошу пана, – пихато заявив Новицький. – Навіщо час гаяти на будівлю якихось оборонних споруд? Ми ж не селюки!
Хвалькуваті промови ще довго лунали по табору. Проте шляхтичі виділили частину своєї челяді для оборонних робіт. Поки ті встановили по куткам табору вишки для охорони табору, інші слуги установили похідні намети своїх господарів.
Шляхтичі в цей час познімали з себе міланські лати й інші обладунки. Після цього вони почали збиратися компаніями по своїх шатрах. Новицький з Хмелевським прийшли до Конецпольського.
Столи вже накриті білими скатертинами, які гаптовані сріблом, а посуд весь тільки срібний. Навіть підсвічники з різнокольоровими свічками також із срібла.
– Отак і повинно бути! – похвалився пан Анджей.
Шляхта проявляє любов до розкоші навіть на війні. Граф хитро і задоволено посміхається.
– Панове, схоже на нас чекає якийсь приємний сюрприз! – всміхнувся Новицький.
Він втягнув запах, але відчув поки тільки дух хлібних грінок, підсмажених на свіжому маслі. А хочеться гарячого, свіжого м’яса.
– Зараз все буде, – ніби почувши його думки сказав Конецпольський.
Полковник в цей час об’їхав табір і залишився незадоволений. Те, що поставили вишки – це, звісно, добре, і те, що між ними встановили по кілька рядів возів теж. Але рів перед возами так і не вирили. Окопи для стрільців перед возами також копати не стали. Вал не насипали, гострокіл не встановили.
Усе нібито спокійно, проте якась неясна тривога мучить полковника.
Повернулась розвідка і доповіла, що до них зі сходу наближається татарська орда до трьох тисяч чоловіків, а з півночі – запорожці. Правда їх не більше, ніж поляків, але все-таки краще, щоб їх сьогодні тут не було.
Від поганих новин полковник навіть не став вечеряти. Згорнути табір і відступити зараз не вдасться, бо шляхта вже почала вечеряти і пиячити. Примусити їх все покинути і вирушити в похід точно не вдасться.
В цей час сп’янілі шляхтичи почали вихвалятися один перед одним.
– Козаки – то неорганізована банда селян. Їх можна взяти голіруч!
П’яних гусарів, бундючних і хвалькуватих, охопила ейфорія перемоги. Очі в усіх блищать хижацьким азартом і завзяттям.
– Ці напівдикі козаки – просто бандити, розбійники, чернь!
– Цим селюкам нас ніколи не здолати! Пся крев! Лайдаки!
– Якби ви знали, як я ненавиджу їх віру, мову козацьку, одяг, волелюбство, незалежність, та взагалі все! Хлопи свинячі!
– Так! Чия влада – того має бути і віра! А вони тримаються за свою хлопську віру! Пся віра! Хами! Хлопи смердючі! Лотри!
– Їхня Січ – то хижацьке гніздо, яке треба зруйнувати!
– І зруйнуємо! Попелом по вітру пустимо! Хлопам – хлопське місце!
Реґіментар мимоволі подумав, що в козаків дисципліна зовсім не така, їм варто було би все пояснити, навіть не наказувати, і вони виконали б все, як треба, бо вони не демонструють зверхність до ворога, як шляхта, а відносяться до ворога серйозно.
Татари всі кінні, ще й запасних коней мають, а от козакам кінноти завжди не вистачає. Від них можна відірватися, але шляхта із-за своєї дурної пихи і кроку не зробить.
Не знає полковник, що насправді козаків набагато більше. Просто вони зробили так, ніби їх менше – розділились на кілька загонів і рухаються на відстані один від одного. Його розвідка помітила тільки передовий загін козаків.
Засинаючи полковник думав про те, що ослаблена Річ Посполита вигідна татарам, які можуть майже безкарно здійснювати набіги, займатися грабежами. Цьому могли завадити тільки козаки, але зараз вони воюють з ляхами. Полковник чудово розуміє, що Річ Посполита вже не така могутня, як здається, а козаки стають все сильнішими.
Тим часом в таборі річкою тече кіпрське вино. Шляхтичі донесхочу напилися і почали співати непристойних пісень. Їх сміх лунає на усю округу. Втихомирилися і позасинали вони вже майже під ранок.
Збудив полковника хорунжий крилатих гусар. Він повідомив, що з двох  боків до табору наближаються рухомі фортеці запорожців. Страшна новина враз розігнала сон.
Командир вмився, швидко вдягнув лати і вийшов з намету. Там він вліз на вишку і довго, примружившись, дивився на колони козаків.
– Збудіть шановне безстрашне панство, – нарешті промовив він. – Вчора воно жадало подвигів, мріяло про невмирущу славу, тож тепер має можливість здобути їх в бою.
 П’яні шляхтичі піднімаються з похідних ліжок, ще не розуміючи, що відбувається. В таборі панує повний розгардіяш. Бачачи це полковник вилаявся крізь зуби.
– Пане полковнику, як ви можете лаятися, – почув це Конецпольський, – ви ж теж шляхтич! Пам’ятайте про це! Ви ж не з холопами розмовляєте!
– Прошу пана, – вишкірився реґіментар, – а сам пан пам’ятає, які пісні співав вночі? Я таких сороміцьких пісень раніше і не чув!
– Хто? Я? – вкрай здивувався і спантеличився граф.
– Ну не я ж? – сухо відказав полковник.
Тут до них підійшов хорунжий.
– Пане полковнику, може відступимо на захід? Он там є досить зручна для відходу балка. Думаю, ми встигнемо.
– Обоз заважатиме пройти тією балкою.
– То кинемо його тут. Козаки напевне почнуть його грабувати, а ми цим самим виграємо час!
– Що? – обурився Конецпольський. – Кинути обоз? Це ж треба додуматись до такого! Ти що, здурів? Якщо пану хорунжому немає чого лишати, то нехай не розписується за інших! До того ж в нас багато возів з припасами!
Очі пана Анджея блиснули обуренням, а рука лягла на шаблю. Полковник підійшов до хорунжого і мовчки став поруч з ним, відтерши плечем Конецпольського. Хорунжий запобігливо вклонився графу.
– До бою, панове! – вигукнув Конецпольський, відвернувся і непевною ходою пішов до свого намету.
– Дякую вам, пане полковнику, – вклонився хорунжий.
П’яні шляхтичі зібралися в центрі табору. Вони стоять, підтримуючи один одного, щоб не впасти. Треба б було якось виграти час. Полковник перехрестився.
– Матка Боска Ченстоховська, хоч би козаки не поспішали з нападом, щоб ці горе-вояки протверезіли!
А цим часом дві рухомі фортеці наближаються до польського табору. Вози йдуть паралельними колонами. Всередині них знаходиться піхота, а кіннота йде попереду і з боків.
– Про що думаєте, пане хорунжий? – спитав полковник.
– Про фортеці, яких вчора не було і завтра вже не буде. Лячне видовище.
Козаки підійшли майже на відстань пострілу з гармати, зупинилися і почали зв’язувати вози залізними ланцюгами.
– Табір – це боягузтво! – гучно закричав Новицький. – Виходьте в поле і бийтесь, як чоловіки!
Козаки у відповідь розсміялися. З їх боку сипляться жарти. 
– Щось вони задумали, – промовив хорунжий.
І дійсно, серед возів відкрився прохід, через який дужі козаки почали викочувати гармати. Гримнув залп, і десяток ядер розірвались в польському таборі. Одне з ядер потрапило в діжку з порохом. Від вибуху пороху небо спочатку стало червоним, а потім – чорним.
Поранені, обпечені і налякані коні почали носитися по табору, збиваючи людей і намети. Вискочити за межі вони не змогли із-за возів, якими оточений бівуак.
Скориставшись тим, що ляхам не до них, запорожці ще двічі обстріляли табір з гармат.
Раптом з півдня пролунало кілька гарматних пострілів. Ядра до козаків не долетіли, але увагу до себе привернули. Всі – і запорожці, і ляхи побачили, що до них наближається цілий полк.
– Сині доломани із срібними шнурами, – надсадно вигукнув Хмелевський, – панове – це угорці!
Отримавши несподівану підтримку, поляки надзвичайно зраділи. Тепер сили в них з козаками практично зрівнялися. Ляхи зустріли появу угорців з несамовитою радістю.
Угорці підійшли впритул до польського табору. Їх командир поспішив до польського реґіментаря.
– Пане полковнику, що маємо робити? – запитав він.
– На мою думку краще відійти. Умови бою не на нашу користь. Сил для перемоги в нас замало, тож гинути заради гонору не бачу смислу. А ви як гадаєте?
– Цілком поділяю вашу думку, – задоволено посміхнувся хорунжий. – В наших умовах це найрозсудливіше і найкраще. Що накажете робити?
– Чекайте, поки ми знімемо табір, потім разом відійдемо. Ви в якому напрямку пропонуєте рухатись?
– Краще на захід чи південний захід. На півдні багато ординців, ми ледве їх обійшли так, щоб вони нас не помітили.
– Що ж, значить – на захід, – вирішив полковник.
– То що, тікаємо? – щиро обурився Новицький червоний від хмелю й обурення.
– Ні, ми не тікаємо, а виходимо з пастки, щоб запобігти лихові, – роздратовано урвав його полковник, ледве стримавшись від вибуху гніву.
Новицький продовжив незадоволено бурчати, але на нього ніхто не звертає уваги. Потім він побачив Конецпольського і зрадів йому, мов добрій чарці. Про полковника він одразу забув.
Козаки також оцінили кількість, озброєння угорців і вирішили дарма не ризикувати. Вони спостерігають за тим, як хутко зібрались і ганебно відступили ляхи.
– Ти бач, – сміється Лаврін Чуб, – накивали пани п’ятами!
– Дали тягу, – і собі глузуючи гиготить Макар Малюта.
– Намазали п’яти салом і змотали вудки, – жартує Василь Голобля.
Коли ті від’їхали на три версти, запорожці почали розв’язувати вози. За цим ділом застав їх гетьман Полоус, який прибув з двома тисячами козаків.
– Де ви тільки раніше були? – пожартував Малюта.
Полоус викликав до себе курінного Кисляківського куреня Креміня. Вони від’їхали вбік, щоб ніхто не міг почути їх розмову.
– Пане Михайле, є серйозна розмова. Ти ж знаєш, коли вже казати відверто – повстання наше почалось певною мірою стихійно? Ми виявились не готові до нової війни. Нам не вистачає зброї, пороху, одягу, взуття. Та практично всього не вистачає.
– Так, – коротко відповів Кремінь.
– Багато чого з необхідного можна придбати, але для цього потрібні гроші, багато грошей, а наша скарбниця практично порожня. Ти якось казав, що знаєш, де захована частина скарбів колишнього гетьмана реєстрових козаків Оришевського.
Кремінь застиг, і Полоус помітив, як змінився вигляд курінного.
– Розумію, ти багато років вірою і правдою служив Оришевському. Але під час повстання Наливайка він довів, що він з польською шляхтою, а, значить – проти нас. Не згоден?
– Згоден, – вичавив із себе Кремінь з важким серцем. – То мені їхати, знайти ті скарби і передати їх вам?
– Так, Михайле. І зробити це потрібно якомога швидше. Ці скарби – це зброя, порох, життя повстанців, які можна зберегти. А можливо й наша перемога.
– Скільки мені взяти із собою козаків?
– Це ти вже вирішуй сам. Завдання напрочуд важливе для всіх нас, а там поруч Кучманський шлях, яким ходять ординці і османи. Можеш взяти весь твій курінь. Ми прямуємо до Гайсина і там чекатимемо на вас.
Кремінь так і зробив – взяв із собою  весь Кисляківський курінь. Дорога відняла дві доби, тож козакам довелось двічі заночувати в дорозі. На останньому сніданку кухарчуки не стали нічого готувати, а роздали козакам холодну варену рибу – сома, щуку, ляща з хлібом.
Курінний взяв із собою десяток Журби і вирушив на пошуки колодязя, в якому він колись сховав скарби Оришевського. Вони об’їхали місце, де колись було село Черненки, а тепер залишився тільки хутір з тією ж назвою.
Кремінь покликав до себе Іванка.
– Ану подивись уважно – впізнаєш ці місця?
– Якщо відверто – ні. Дуже все позаростало чагарниками, ліс змінився до невпізнання. Стільки років пройшло, а я тоді був ще хлопчиком.
– І я не впізнаю, – зізнався отаман. – А нас же тільки двоє й залишилось з тих, хто тоді був тут. Що ж, давай шукати далі.
Проте через кілька годин Кремінь таки знайшов колодязь, в який під час нападу татар скинув діжки з грошима і дорогоцінним камінням, прикрасами гетьмана Оришевського.
Для того, щоб дістати скарби довелося лізти в колодязь. Вода в ньому дуже холодна, тому козакам довелося часто мінятися. До вечора витягти весь скарб не встигли, тому довелось заночувати на місці.
Закінчили підйом скарбів на наступний день перед обідом. Після цього повантажили все на вози і поїхали до Гайсина. Не встигли від’їхати і на версту, як в одному з возів розсипалось колесо. Козаки вирубали довгу жердину і приладнали її замість колеса. Поки полагодили воза, змастили колеса всіх возів дьогтем.
Тепер валка вимушена їхати трохи повільніше. До фортеці Гайсина козаки прибули під вечір. Полоус радо зустрів їх біля воріт. Кремінь з десятком Журби затримались в фортеці, щоб передати скарби гетьману, а Кисляківський курінь поспішив додому – до села.
– Ну, величезне тобі спасибі, пане Михайле, – широко посміхаючись, сказав Полоус і міцно потиснув руку Креміню, – просто гора з плеч звалилася! Тепер ми зможемо придбати порох, зброю, провіант, коней! Пане Михайле, не сумнівайся, ти правильно вчинив.
– Сподіваюсь, – кивнув курінний.
Коли вози розвантажили Кремінь попрощався з гетьманом Полоусом і поспішив в Кисляк, де на нього чекає кохана Гафія. Думки курінного відволіклись від скарбів Оришевського, тепер отаман думає про інший скарб – про свою любу дружину. Козаки почали підганяти коней, щоб швидше дістатися домівок.
Отаман ще не знає, що вдома на нього очікує надзвичайно приємний сюрприз – Гафія чекає на дитину, на їх первісточка! Його дружина вже без міри щаслива, бо що може бути кращого за свою дитину?
Проте Михайло Кремінь цього ще не знає і тільки підганяє стомленого коня, щоби швидше дістатися до домівки і коханої. Поки він щасливий тим, що знову має нагоду побувати вдома з дружиною.