Дорога до волi. Глава 10. Серед ворогiв

Короткий перепочинок удома виявився недовгим. Військо Полоуса продовжувало похід, і невдовзі Кисляківський курінь знову приєднався до повстанців. Попереду залишалося чимало роботи, а ворог не збирався складати зброю.
Курінний Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового. Той одразу поспішив до отамана.
– Ось, що синку. Ти знаєш село Ромоданівку? Ми проїжджали через нього, коли йшли сюди. Жителі цього села на завтра спечуть для нас п’ять возів хліба, треба його забрати і привезти сюди. Візьми одного козака і вирушай.
– Заночуємо в селі?
– Так. А ранком, свіжий хліб доставите в наш табір. Бажано встигнути до сніданку, щоби порадувати козаків свіжим хлібом, а то все сухарі та сухарі. Кого візьмеш?
– Думаю, Петрика Сомика.
– Добре. Беріть вози, запрягайте коні і вирушайте.
Але склалося все не так, як розраховували жителі села і курінний отаман. Поки Іванко з Петриком добралися до Ромоданівки, її зайняли поляки. Довелось запорожцям заховатися в ближньому лісі і чекати, поки ляхи не залишать село.
– Петрику, в тебе є шо поїсти? – запитав Іванко, коли вони розпрягли коней, стриножили їх і пустили пастись на галявині, оточеній кущами і возами.
– Аякже! Я ніколи не вирушаю в путь без запасу харчів!
– І що в тебе є?
– Сухарі, солоне сало і риба, пшоно, борошно, сіль, часник, цибуля.
– Борошно? – зрадів Іванко. – Я бачив тут багато гнізд. Давай назбираємо яєць і спечемо коржиків!
Так вони і зробили – назбирали багато яєць і замісили тісто з великою кількістю яєць. Напекли коржиків прямо на вугіллі від багаття. Потім сіли на повалене дерево і з задоволенням поїли.
Поляки переночували в селі і поїхали далі. Козаки запрягли коней і направилися в село. Там їх зустрів війт з кількома чоловіками.
– Ви бачите, як буває? І що тепер, готуємо хліб на завтрашній ранок?
– Якщо можна, просимо вас спекти хліб сьогодні. Хто його знає, що буде завтра?
В таборі кислячан Василь Голобля перший кинувся, що не повернулися козаки з хлібом. Він поспішив доповісти про це Креміню.
– Може з ними що сталося? Відправте когось перевірити, що з ними.
– Зачекаємо ще. В мене на душі спокійно. А в дорозі чого тільки не трапляється. 
Поки козаки відпочивали, селянки спекли, як і обіцяли п’ять возів хліба. Крім нього дали ще віз житнього борошна.
Іванко з Петриком вже везли кілька возів з хлібом, який напекли для повстанців жителі села, коли на них напали польські жовніри. Вони відкрили стрілянину і вбили під козаками коней. Довелося хлопцям пішки тікати від переслідувачів.
Діло було під вечір, тож темрява врятувала козаків. Ляхи втратили їх сліди і відстали. Ніч безмісячна, зірок на небі також немає, як-то кажуть, хоч в око стрель.
– Шкода, і коней втратили і хліб, – зітхнув Петрик. – Добре хоч, що самі вціліли. І що його тепер робити?
– Треба відійти якомога далі, щоб нас вранці не спіймали.
Але йти в суцільній пітьмі надзвичайно важко. Кілька разів хлопці перечіплялися за купини землі і падали.
– Так і ноги переламати можна, – не витримав Петрик.
– Добре, – погодився Іванко, – як тільки знайдемо якесь підходяще місце для відпочинку – зупинимось і влаштуємося на ночівлю.
Таке місце знайшлося мало не під ранок. Вже почало сіріти, коли Петрик помітив скирту пшеничної соломи. Коли козаки підійшли до неї, Петрик з зітханням опустився на солому.
– Ні, – сказав Іванко, – не тут.
– Як не тут? А де?
– Давай вліземо наверх. Нас там якщо що – навряд чи помітять. До того ж ми втомилися і можемо проспати все на світі.
Петрик зітхнув але виліз на верх скирти, за ним поліз Іванко. Вони зручно влаштувалися, обладнавши кубельце, вкрилися свитками і заснули. Спали вони міцно, навіть занадто міцно.
Петрику наснився сон – ніби він сидить на дереві, а якийсь польський шляхтич тягне його за ногу.
– Пане Глич, – із сміхом кричить другий шляхтич, – для цього є слуги!
Козак прокинувся, розплющив очі і прислухався. Навколо скирти ходять люди, пирхають коні. Петрик обережно визирнув поверх соломи і побачив, що вони з Іванком знаходяться майже в середині польського військового табору. Хлопець аж відсахнувся від побаченого.
– Іваночку, – обережно торкнувся хлопець до плеча товариша. – Іванку, прокидайся. Тільки тихо!
– Ти даси мені поспати? – сердиться Іванко. – Що сталося?
– Та тихо ти. Ляхи!
– Ой, лишенько! Звідки? – Іванко був вражений і вмить прокинувся. – Де?
– Скрізь! Вони навколо нас! Аж кишить!
Тепер Іванко почав обережно озиратися по сторонах. І дійсно, ляхи знаходяться скрізь, куди не подивись. Немає ніякого сумніву в тому, що втекти серед білого дня неможливо. Хлопцю стало прикро, що вони так безглуздо потрапили в таке скрутне становище.
Шляхтич Глич, який сам висмикнув оберемок соломи для свого коня, ніяково відійшов від скирти.
– Оце ми влипли, – прошепотів Іванко, старанно ховаючись від очей ляхів, – якщо доживемо до вечора – це буде справжнє диво.
– Так, не пощастило, – знітився Петрик. – Що робитимемо?
– А що тут можна зробити? Ховаємось і чекаємо. І без зайвих розмов. Може, якось минеться, – підбадьорив Іванко Петрика.
Помовчавши трохи Петрик визнав:
– Добре, що ми заночували наверху скирти. Інакше б з нас живих вже шкіру здерли або на кіл посадовили. Страшно подумати, що можуть з нами зробити ляхи, якщо ми потрапимо до них в полон.
– Це точно. Боронь боже потрапити до них в руки живими. Хоч би дощ пішов чи що, щоб вони поховались по наметам.
Але дощу немає і не схоже, що він може бути. Втім козакам пощастило, крім цієї скирти на полі є ще дві, і поляки солому для коней спочатку стали брати з них. Її має вистачити надовго.
Челядники шляхти почали ставити шатри, і вийшло так, що скирта, на якій ховаються козаки, опинилася в центрі табору. Тепер вони з усіх боків прикриті високими наметами.
Іванко зітхнув з полегшенням, бо тепер з’явилася надія, що до ночі їх не виявлять. Коли слуги стали готувати їжу, і запахи її почали лоскотати ніздрі, Іванко обережно визирнув, щоб побачити, що то так смачно пахне.
На тацях в різному посуді він побачив гору локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибками копченого сала, пшоняну кашу з маслом. Козак повернувся до Петрика і прошепотів:
– Діставай сухарі і сало, перекусимо, а то слиною захлинуся.
Раз по раз Іванко визирав із сховку і озирався, аби дізнатись, що коїться навколо. Весь день пройшов у величезному напруженні, особливо коли хтось з ляхів або німецьких найманців, які є в таборі, озброєна челядь проходили повз скирту, але ніхто присутності козаків так і не помітив.
Коли пізньої ночі табір вгамувався, і вояки за виключенням сторожі, нарешті, повкладалися спати, козаки нашвидку перехрестившись, підвелись, розім’яли м’язи, нечутно сповзли із скирти і почали вибиратися назовні.
В деяких наметах блимають каганці, і світло від них хоч якось освітлює шлях. Козаки тримають в руках напоготові шаблі.
Коли вони вже практично вибралися з ворожого табору, Іванко раптом зупинився. Петрик, який йде слід у слід за ним від несподіванки уткнувся носом йому в спину.
– Що там? – неголосно запитав він старшого товариша.
– Подивись, це ніби наші вози?
– Чекай. Оце знахідка! Точно наші! Заберемо?
Іванко мовчки схвально кивнув. Вони прислухалися, почули де знаходяться ближні вартові, потім тихо вбили їх, і тоді вже спокійно запрягли коней для себе, впрягли коні у підводи, але не тільки у свої шість возів, а ще й чотири польських.
Після цього вивели цей невеликий обоз з табору, сіли в сідла коней і неквапливо, щоб не зчиняти зайвого шуму, поїхали до свого табору. Крім вбитих вартових сторожі в цій частині бівуаку немає, тому запорожцям вдалося покинути його непомітно.
Від’їхавши на безпечну відстань, козаки вдарили батогами коней, щоб ті поїхали далі швидше. Роса прибила вчорашню куряву, тож їхати легко і приємно.
– Поспішати треба, – мовив Іванко, – світає.
Василь Голобля, який першим прокинувся, щоб готувати сніданок, з радістю кинувся до них.
– Здоровенькі були! Де це ви так забарилися? Ми вже не знали, що і думати! Ну, дайте вас обійняти!
Хлопці розповіли про свою пригоду. Голобля уважно вислухав їх. Почувши розмову, прокинувся і прийшов Кремінь.
– Шкода тільки, хліб свіжим ми доставити не змогли, – зітхнув Петрик, – та й той не весь привезли. Поляки переполовинили його.
– Слава Ісусу Христу! Добре, що самі живі повернулися!
– Моє шанування! А чого возів десять? – запитав курінний отаман, озираючись. – Що на чужих підводах?
– На одній – борошно. Люди з Ромоданівки дали, а от що на чотирьох польських – ми й самі не знаємо.
– То давайте подивимося. Пане Василю, починай, може це по твоїй частині.
Але на польських возах виявився багатий одяг, взуття, срібний посуд, санторинське вино з Греції, мальвазія й інші різні вина.
– Я чув, як щось дзенькає на ямах, але сподівався, що це зброя, – мовив Іванко.
– Срібло теж непогано. Продамо і купимо, що нам треба, – розсудливо відповів  отаман. – Знову ж таки, якийсь шляхтич буде злитися, що втратив стільки срібного посуду!
– Це точно! Лусне від злості!
– Пане Василю, нагодуй хлопців. А ви, синки, зробили свою справу, тепер можете відпочивати. Після того, що ви пережили, треба набратися сил. Що там?
На одному з возів знайшлася полкова каса.
– Ого! – вирвалося в Голоблі. – Стільки грошей я за все життя не бачив!
Іванко з Петриком поснідали і вклалися спати на возі. Вони миттю заснули безтурботним сном щасливих людей.
В цей же час прокинувся польський табір. Скоро виявили пропажу десятьох возів, коней і загибель вартових.
– Яке зухвальство! Це ж просто глум!
– Це точно ті двоє лайдаків, в яких ми забрали вози з хлібом, – каже пан Глич, – більше нікому.
Командир жовнірів, дізнавшись, що пропала полкова каса, стискає кулаки в безсилій люті. Він збирався наказати, щоб скрині з грошима з вечора внесли до його намету, але напився і забув про це. Тепер реґіментар відчуває себе глибоко нещасним, бо не знає, як бути з втраченими грошима. 
– А от цікаво, звідки ті харцизи везли той хліб? – запитав інший шляхтич. – Хліб був свіжий, навіть гарячий.
– Тут поблизу є тільки одне село – Ромоданівка. Більше ні звідки оті заколотники не могли взяти стільки хліба. То що, панове, спалимо кляте село, яке допомагає розбійникам Полоуса?
Коли Іванко з Петриком прокинулися, з подивом побачили, що в таборі крім невеликої охорони, кашовара з помічником більше нікого немає.
– Дядьку Василь, – звернувся Іванко до Голоблі, – а де всі?
– Курінний вирішив, що ляхи можуть спалити Ромоданівку, бо не можуть не розуміти, що хліб ми могли взяти тільки там, тому повів козаків на захист села.
– А нас чому не збудили?
– Журба сказав, якщо ви самі прокинетесь, то візьмуть вас, але ви так міцно спали, що нічого не почули, – доброзичливо усміхнувся Голобля. – Відпочили? То, може, нарубаєте дров для кухні?
Цього дня в таборі ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до обіду. Кисляківський курінь повернувся тільки під вечір. На возах везуть поранених козаків і багату здобич. Козаки вийшли їм назустріч.
– Ну, як там все пройшло? – метнувся Іванко до Мирослава.
– Добре. Розбили ляхів, людей в Ромоданівці врятували. Здобули мало не весь польський обоз, всі гармати і порох! Вдарили на них на марші, поляки на наш напад зовсім не очікували. Чкурнули врозтіч так, що п’яти виблискували!
Отаман Кремінь також надзвичайно задоволений сьогоднішньою вилазкою проти ляхів і німецьких найманців. «Козацький хліб» їм дістався мабуть самий кращий, багатий за весь час існування Кисляківського куреня.
Козаки знімають з возів і зносять на купу ніби оберемки дров польські шаблі, мушкети й іншу зброю. Іванко з Петриком нарешті пішли до кашовара, щоб поїсти за весь день.