Дорога до волi. Глава 11. Вдвох

Війська гетьмана Полоуса оточили великий польський загін і спробували одразу знищити його. Однак ляхи встигли встановити гармати і дали козакам відсіч. Над полем бою лунають прокльони шляхтичів.
– Гей, бидло! Хлопи смердючі! Спробуйте ще!
– Лайдаки! Лотри! Харцизи!
– Пся віра! Бунтівники кляті! – гукає якийсь випещений шляхтич.
– Хлопи свинячі! Хами!
Гетьман наказав козацькій кінноті вдарити на польський табір з флангів.
– Михайле, – вказав Полоус нагайкою на лівий фланг ляхів, – там позиції тримають угорські найманці, а вони не стійкі.
– Зрозумів. Гей, хто в бога вірує! За мною! – гукнув курінний отаман Кремінь і кинувся вперед, закликаючи запорожців за собою.
– За віру нашу! За волю!
Кислячани помчалися за ним. Перед Іванком розірвалося ядро, уламками якого вбило його коня. Козак перелетів через голову коня, сильно вдарився спиною й головою об землю і втратив свідомість.
Він прийшов до тями від того, що хтось наполегливо штурхає його в плече.
– Іванку, – дійшов до його свідомості знайомий голос, – Іваночку.
Він відкрив очі і побачив, що поряд лежить Петрик, який слабко штовхає його в плече.
– Іванко, мене поранено в обидві ноги. Допоможи, бо кров’ю зійду. Сам я не можу, замало сил.
– Ой, лишенько, – мовив Іванко. – Боже правий.
Козак повернувся на бік, прислухаючись до того, де йому болить, потім став навколішки. Тепер він побачив, що шаровари Петрика залиті кров’ю. Іванко обмацав ноги товариша і зрозумів, що кістки цілі.
– Ну, твоє щастя. Вже добре, – сказав Іванко. – Богу дякувати!
Він відрізав ножем дві смужки тканини від своєї сорочки і перев’язав рани на ногах Петрика.
В цей час польські гусари здійснили вилазку в центрі проти козацької піхоти. З переможним ревом скачуть вони на позиції повстанців.
– Набийте гаківниці! – надсадно вигукнув Полоус. – Перевірте мушкети й пістолі!
Козацька піхота встигла метнути по дві-три сулиці – легкі метальні списи, а потім ще свої козацькі списи, які легші і коротші ніж в польських гусарів.
Поки гусари доскакали до козаків, їх авангард значно зменшився. Запорожці зустріли ворожу кінноту пострілами з пістолів, а коней – бердишами. Тільки після цього зав’язався бій на шаблях.
Козаки зробили залп з гармат, заряджених глиняними горщиками із смолою, порохом і залізними уламками. Від зарядів із смолою загорілися вози, в таборі ляхів розпочалася пожежа.
– Ну все, – мовив Іванко, – з нас на сьогодні досить.
Над полем потягнувся дим, що полегшило втечу козаків. Скориставшись цим Іванко допоміг Петрику підвестися, потім взяв його на плечі і пішов геть. З поляків ніхто цього не помітив.
З-за диму Іванко заблукав і пішов не в бік табору, а в бік лісу на північний захід від полю бою. Це врятувало їм обом життя, бо польські гусари відступили не по прямій, а зробивши гак в цей бік. Вони женуть наосліп назад і неодмінно зустріли б козаків і або полонили, або вбили їх на місті.
 Іванко почув тупіт коней, лайку на польській мові і це надало йому сил. Він встиг без перепочинку добігти до глибокої яруги з порослими ялинами схилами і сховатися в ній. Гусари промчали повз балки, оминаючи її, не помітивши козаків.
Пересвідчившись, що всі поляки поїхали далі, Іванко повернувся до пораненого друга. Трохи відпочивши він знову огледів рани товариша і зробив нову перев’язку.
– Що робитимемо? – запитав Петрик слабким голосом.
– Не знаю. Води в нас немає. Їжі теж. Довго ми тут не висидимо. Треба на щось зважуватися, але із-за диму нічого не видно, та й дихати важко. В який бік іти – не зрозуміло. Будемо чекати ночі. Сподіваюсь, тоді ми за вогнем багать розберемося – де хто знаходиться.
– На жаль я тобі не помічник, – з безнадійним сумом мовив Петрик. – Може залиш мене тут, а сам пробирайся до наших? Чого обом пропадати?
Іванко відчув, що починає сердитися, він навіть хотів розгніватися, але потім опанував себе і передумав.
– Ти здурів? Сказитися з тобою можна. Як ти так можеш думати про мене? Ти б мене залишив? Ну і все, – твердо і рішуче заявив він. – Разом будемо вибиратися.
Петрик мимоволі всміхнувся. Він ні на що не скаржиться, просто лежить і мовчить. В Іванка ж з голови не йдуть тривожні думки про їх майбутнє.
Повстанці в цей час здійснили ще одну спробу розгромити поляків, але ті з рішучістю приречених стійко обороняються. Поляки мокрими ряднами охолоджують дула мушкетів, які вже димлять.
– Іванку, а якщо багать не буде? – раптом спало на думку Петрику. – Як дізнаємося, в який бік іти?
– Якщо небо не буде заховане за хмарами, будемо йти за зорями.
– За Полярною зіркою? – зауважив Петрик.
– Зовсім не обов’язково. Треба знати всі сузір’я, а не тільки Полярну зорю. Наприклад, сузір’я Оріон в різний час знаходиться в різних місцях неба.
– А якщо хмари таки закриють небо? – засумнівався Петрик.
Помітивши його розгубленість, Іванко заспокоїв приятеля.
– По траві подивимось. Вона на пагорбах з півдня рідша, сухіша. Нам потрібно на південний захід, там наш табір.
Козаки не змогли добитися успіху і знову відступили. Козацькі барабани – литаври заграли відступ. Стихла гарматна стрілянина, тільки де-не-де ще лунають безладні постріли з мушкетів і пістолів.
– Ми не перемогли, але вистояли, – радіють ляхи.
Минає помалу час, безпорадний Петрик весь час мовчить. Поле навколо яруги дихає пахощами чабрецю й полину, дзвенить голосами цвіркунів, і від цього так спокійно, ніби й немає ніякої війни. Вечоріє, по полю поповзла сіра імла. На сході встає повний місяць.
Зовні стриманий і спокійний Іванко гарячково міркує, як їм врятуватися. Знесилений від болю і втрати крові Петрик заснув. Ніч видалась тиха, тільки шарудить бур’ян на вітру.
Вночі повстанці щільно оточили польський табір і підпалили суху траву. Східний вітер погнав вогонь прямо в табір. Польські коні сполошилися, бо трава горить в них під ногами. Загорілися деякі намети й вози.
Освітлений бівуак тепер видно, як на долоні. Козаки почали прицільно стріляти по ляхам. Поляки відстрілюються, але вони стріляють всліпу, бо вогонь засліплює їх, і вони зовсім не бачать козаків.
– Ну що, – запропонував Іванко, – спробуємо добратися до своїх.
Але в них нічого не вийшло, бо на перешкоді став крутий косогір. Петрик сам іти не може, а в Іванка не вистачило сил винести його з яруги наверх. Іванко з натугою здирався, але земля під ногами постійно обсипалася, і хлопці падали.
Козак повністю вибився із сил, але винести товариша так і не зміг.
– Доведеться чекати ранку, а там видно буде, – сказав Петрик.
Вони влаштувалися під розлогою, лапатою ялиною і заснули. Прокинулися козаки вранці від світанкового холоду і зіщулилися. Пересвідчившись, що біля балки нікого немає, вони втамували спрагу, облизавши росу з шабель і ножів, з листя трави, вимились росою.
– Добре, – усміхнувся Петрик, – пити вже не хочеться а без їжі можна кілька днів потерпіти.
Іванко зірвав кілька листків подорожнику, приклав їх до ран товариша і прив’язав. Після цього вони принишкли під молодою лапатою ялиною, яка добре прикриває їх від стороннього ока і сонця.
– А якщо вночі ми знову не зможемо вибратися звідси? – запитав Петрик і гірко усміхнувся. – Як тоді бути?
– Виберемося, – впевнено відповів Іванко. – Я більше не стану дертися по цим крутосхилам. Підемо до виходу з яруги, там я зможу винести тебе, а затим видно буде. Поки чекаємо, коли стемніє.
До курінного отамана Кременя прийшов стурбований десятник Карпо Журба. Його гнітить невідомість за свого козака Іванка Гардового.
– То чого ти волієш? – запитав Кремінь.
– Хочу пошукати Іванка в лісі і в ярузі. На полі бою знайшли його вбитого коня, а самого Іванка – ні.
– Він може бути в полоні.
– Навряд чи. Ляхи наших полонених посадили на палі і виставили на краю їх табору, щоб ми бачили. Гардового серед них немає. А ще немає Петрика Сомика. Думаю, вони разом десь ховаються.
– Часу в них було багато, щоб повернутися, – мовив Кремінь.
– Це якщо вони здорові. А якщо хлопці поранені?
– Що ж така можливість не виключена. Міркуєш правильно. Добре, Карпо, – потиснув на знак згоди руку десятнику курінний. – Шукай.
Журба не примусив себе довго чекати і вже за чверть години разом з козаками вирушив на пошуки Гардового і Сомика. Із собою вони взяли двох запасних коней. Спочатку Журба вирішив пошукати хлопців в лісі, але там вони нікого не знайшли.
Лише опівночі в’їхали вони в балку і поїхали по ній в бік польського табору ніч місячна, тож їм добре видно все навкруги. Їдуть коза настільки тихо, наскільки це можливо. Вони вже майже добралися до виїзду з яруги, коли почули попереду голоси.
– На нашій мові говорять, – мовив Федь Закутько.
– Тихо! – підняв вгору стиснутий кулак Журба і вслухався.
Інші козаки зупинили коней і також стали прислухатися і уважно придивлятися, намагаючись розгледіти, що відбувається попереду. Раптом вітерець змінився, подув в їх бік, і запорожці почули розмову, добре розрізняючи слова.
– Іванку, зупинись, відпочинь. Бо втомишся і знову нічого не вийде.
– Ні. Дійдемо до підйому з балки, тоді спочину.
Більше в козаків не було сумніву – перед ними Іванко і Петрик! Орест Злидня не витримав і вигукнув:
– Агов! Гардовий, Сомик, чолом! Ми ідемо до вас! Свої!
Із темряви у відповідь долинув голос Іванка:
– Орест? Це ти?
– Я! Моє шанування!
Низовики під’їхали до піших товаришів. Ледве стримуючи радість Петрик привітався з усіма. Розчулені козаки обійнялися з Гардовим і Сомиком.
– Дякую, пане десятнику! – з почуттям промовив Петрик.
– Та що ти, синку! Я не міг інакше. Була в мене якась надія, що ви живі! А що з вами? Чому так довго пропадали?
– Та я в обидві ноги поранений, – почав розповідати Петрик. – Якби не Іванко, залишився б я на полі бою.
– Не залишився б, – зітхнув Назар Одарич. – Наших полонених ляхи забрали до свого табору і всіх посадовили на палі.
– Так що Іванко врятував тебе від страшної смерті, – додав Гнат Баш.
– Ну, годі. Потім поговоримо, – сказав Журба. – Посадовіть Петрика в сідло і їдемо звідси.
Арсен Дрімайло і Яким Євтушок спішилися і посадили Петрика в сідло. Після цього всі одразу попростували до виїзду з яруги. До табору дісталися без пригод.
Журба пішов до Кременя, знаючи, що той лягає спати останнім. Він доповів отаману про те, що сталось з Петриком, і що хлопці обидва живі. Це повідомлення схвилювало отамана.
– Чудово, – зрадів курінний, – а то мене за Іванка Гафія з Харатею живцем би з’їли! Жартую, звісно, але вислухати, що не вберіг, таки довелося б! Де хлопці зараз?
– Як де? У кашовара Голоблі, вони ж не їли нічого півтори доби.
– Дякую, Карпо. Відпочивай.
Отаман пішов до кашоварів, щоб побачити свояка. Іванко з Петриком жадібно їдять. Щоб не відволікти їх від їжі Кремінь терпляче чекав в темряві і вийшов на світло багаття тільки після того, як козаки поїли.
– З поверненням, друзі! – радо привітав курінний козаків. – Вітаю з тим, що все добре закінчилося. Я надзвичайно радий цьому!
– Пане отамане, а що там з ляхами? – спроквола запитав Петрик, кривлячись від болю.
– До них підійшло підкріплення і вони відступили. Ні в них сил, щоб розбити нас, ні в нас, щоб погромити їх не було, тож ми просто дали їм цього разу відійти. Але нічого, наступного разу, бог дасть, розіб’ємо їх.
– Тікали пани так, що весь обоз кинули, – глузливо додав Лаврін Чуб.
Тут до них підійшов Голобля і запропонував хлопцям добавки, але вони відмовилися і повкладалися спати.
На цьому бойовий етап походу завершився, і кислячани повернулися додому на перепочинок.