Дорога до волi. Глава 12. Думи козацькi
Саме тоді до Кисляка завітав сліпий кобзар Гнат Письменюк з хлопчиком-поводирем Явтухом. Вони зупинилися біля церкви, і коли закінчилася служба, сліпець почав грати на кобзі і співати різні думи.
Він сидить на великому гранітному камені, яких біля церкви визирає з землі безліч, а провожатий присів на моріжечку.
Людям подобаються козацькі пісні, бо вони пов’язані з історією народу; в них оспівуються героїзм захисників батьківщини від турецько-татарських загарбників, готовність русинів пожертвувати родинним затишком і самим життям заради свого народу.
Оріяна зупинилась за воротами, щоб поговорити із своєю подружкою Орисею. Кобзар тим часом грає на кобзі і співає:
– Ой ішли шляхами хлопці молодії – Іванко попереду, очі як надія,
А за ним Мирослав, мов дуб при дорозі,
Та Петрик веселенький, хоч серце в тривозі.
Оріяна враз припинила розмову з подругою і повернулася до кобзаря.
– Що це? – розгублено запитала Оріяна, в якої аж тіпнулося щось в серці. – Про яких це Іванка, Мирослава і Петрика він співає?
Інші жінки навколо замовкли, стали і собі прислухатися до думи.
– Ой, над Собом-рікою, над тихим потоком,
Зійшов місяць ясний над степом широким.
Не про князів та панів ця дума лунає –
Про козака молодого народ пам’ятає.
Ой, не сокіл у небі крильми замахав,
Не орел сизокрилий над степом кружляв,
То Іванко Гардовий, козак невеличкий,
Вже не раз дивував і старих, і молодших.
Не шукав він спокою, не прагнув багатства,
Бо судилось йому за свободу змагаться.
Де ординець чатував, де лях наступав,
Там Іванко відважно товаришів вів.
З церкви вийшов батюшка отець Лука, почув співи і тут же наказав своїм паламарям вкопати біля кобзаря чотири коли, а на них натягнути тент від сонця, яке палить немилосердно. Після цього один з хлопців приніс відро чистої води й кухоль, і поставив їх біля кобзаря.
– Ой, у Синопі турецькім, де хвилі шуміли,
Запорожці відважні задум свій здійснили.
На стругах під водою, в пітьмі непроглядній,
Підкрадались до гавані тихо й принадно.
Іванко з десятком Журби до порту дістався,
Де султанський флагман у морі гойдався.
Канати підрізав, щоб судно не вийшло,
А порохові склади від вогню запалило.
Загриміло над морем, здригнулася суша,
Загорілася пристань, і хвиля завзятіша
Підхопила той гуркіт, понесла понад морем,
Розповівши про козаків турецькому горю.
Ой, а потім неволя кайданами скована,
Турецька каторга, праця неволена.
Та Іванко не звик перед ворогом гнутись,
Зумів із товаришами на волю вернутись.
На галері повстали, кайдани розбили,
Своїм духом незламним невільників звільнили.
Через землі чужинські пробились додому,
Не скорившись ні смерті, ні лихові злому.
А коли яничари племінників взяли,
Іванко з Петриком у Стамбул помандрували.
Не злякався козак ні султанської сили,
Щоб дітей із неволі додому звільнити.
Ой, а ще він мудрую придумав гармату —
Дубову, міцнющу, щоб ворога гнати!
Не залізом єдиним козацька міць славна —
Ще й у розумі сила, і думка державна.
Ой, Собе-ріко, ти хвилею грай,
Про Іванка Гардового людям співай!
Хай почує і Дніпро, хай почує весь край:
Не здолати козака, що боронить свій край!
Гей, слава Іванку, відважному сину,
Що за волю долав і море, й чужину!
Не за золото бився, не за панську шану —
За Вкраїну козацьку, за волю жадану!
Коли кобзар доспівав, Оріяна голосно запитала:
– Діду, про кого ця дума, що ви щойно співали?
– А ти не знаєш, доню? Це герої землі нашої, козаки славного Кисляківського куреня Січі Запорізької – Іванко Гардовий, Мирослав Коберник і Петрик Сомик. Невже ж ви не чули про їх подвиги?
Згадка про чоловіка, брата і Петрика до сліз схвилювала Оріяну.
– Чом не чули? Чули! А ви, дідусю, знаєте, де зараз знаходитесь?
– Біля церкви в якомусь селі, а що?
– Не в якомусь, а в тому самому Кисляку, з якого ці герої, – посміхнулася Орися. – Тут стоїть дружина того самого Мирослава і сестра Іванка, про яких ви співаєте!
– Не може бути! – схвильовано вигукнув кобзар. Потім він обернувся до свого поводиря. – Явтуше! Ах ти ж ледащо! Чому мені не сказав, що ми в Кисляку?
Хлопчик голосно шморгнув, витер рукавом носа і з образою відповів:
– А звідки мені було знати, що вам треба знати, що ми в Кисляку?
Оріяна перебила поводиря і запитала:
– Діду, а скільки є дум про наших хлопців?
– Хто ж його знає? – розсудливо відповів кобзар. – Я знаю дві, бо сам їх написав. Але впевнений, що їх більше.
– Будь-ласка, заспівайте нам ще другу думу. З мене обід, вечеря, ночівля, сніданок. Ще й із собою дам харчів.
– Не треба, дитино. Рідній сестрі Іванка і дружині Мирослава я й так заспіваю! Слухай.
І кобзар вдарив по струнах старої кобзи.
– Ой, за лісом дрімучим, за степом широким,
Де Соб вигинається руслом глибоким,
Там козак Мирослав бойову славу має,
І народ про звитягу його пам’ятає.
Не хилився Мирослав перед лютим мечем,
Не тремтів, коли ворог насувався плечем.
Міцний, наче дуб, і завзятий, як вітер,
Міг за правду і волю життя своє звірити.
До кобзаря підходять люди, слухають та кладуть до його солом’яного бриля дрібні мідні монети.
– Ой, коли польська шляхта на Кисляк наступала,
І земля від копит ворожих здригала,
За возами козаки в шанцях залягали,
А гусари панцирні лавами насували.
Прорвався поручик крізь козацьку заставу,
Підняв свій палаш, щоб здобути там славу.
Та Мирослав назустріч йому виступає,
І удар за ударом уміло відбиває.
Залізо об залізо зловісно бриніло,
Ворожий панцир козакові не страшило.
Ухилився Коберник, удару не дався,
Під крило того панцира шаблею дістався.
І упав панцирник, не здолавши звитяги,
А козацькі серця сповнились відваги.
Не пробити Мирослава ворожому строю,
Коли він піднімається разом з братвою.
Дослухавши Оріяна витерла зрадливу сльозу і промовила.
– Збирайтесь, діду. На сьогодні досить. Підемо до нас. Свіжий хліб, салат із квасолею, печерицями та солоними огірками і квас в нас є. Вистачить на всіх.
– То тобі сподобалось, дитино? – усміхнувся кобзар.
– Так, але мені здається, треба, щоб думи були більшими.
– Потрібно більше прославляти героїв? – запитав Гнат.
– Так. Хочеться, щоб в думах частіше всього описувалося прощання козака з рідними, коханою та від’їзд на війноньку; поневіряння на війні в постійній небезпеці.
– А ще самотність, туга за сім’єю, домом; загибель козака, його прощання зі своїм конем, рідними; уславлення волі, звитяги, завзяття козацтва.
– А в кінці можна побажати щастя-здоров’я слухачам, – додала розчулена Орися, – або, може, додати слова з якоїсь молитви.
– Що ж, спробую переробити або написати заново, – пообіцяв кобзар. – Покажу життя й побут козаків, їхню героїчну вдачу.
– Обов’язково! – сказала Орися. – Адже завдяки думам імена наших козаків будуть жити в пам’яті народу завжди!
– Скажіть, діду, – ледве стримуючи себе, запитала Оріяна, – вони живі?
– Хто вони? – не зрозумів кобзар, зайнятий якоюсь зовсім іншою думкою.
– Тож Мирослав, Іванко і Петрик, про яких ви співаєте?
– А чому ти питаєш?
– Звикла, що думи складають про козаків, які вже загинули. Тому злякалась, коли дізналась, що ви спріваєте про мого чоловіка, брата і їх бойового товариша, нашого односельця.
– Не бійся, дитино. Наскільки мені відомо – вони всі троє живі, здорові. А написав я про них думи не тому, що вони геройські загинули, а тому що про їх мужність, зухвалість, винахідливість, вірність, по всій вже країні складають легенди. Отак ось.
– Дякувати богу, – перехрестилася Оріяна і змахнула сльози.
Вдома їх радісно зустріла Євдокія, мати Мирослава.
– Ви як раз вчасно, їжа гаряча. Мийте руки, і прошу до столу!
За хвилину розмови змовкли. Помивши руки і помолившись, всі сіли круг столу під яблунею, і стали їсти, бо з ранку ніхто ще не їв.
Але не встигли вони вдруге взяти ложки до рота, як до воріт під’їхали три вершники – Іванко, Мирослав і Петрик. Це було так несподівано, що всі розгубились.
– Доброго дня в хату! – привітався Іванко. – Доброго здоров’я!
– Хліб та сіль! – в один голос промовили Мирослав і Петрик.
– Мирославе! – скрикнула дзвінко і радісно Оріяна, й першою кинулась до чоловіка. – Іваночку! Братику мій!
– Синку! – зойкнула Євдокія і теж поспішила до сина. За нею йде Лесь. Але першими підбігли до батька Роман і Руслан.
– Діду Гнат, – неголосно запитав поводир, який не може отямитися від такої несподіванки, – то це і є ті козаки, про яких ви співали?
– Так, хлопче, це вони – наші герої! Дивись на всі очі – потім будеш розповідати людям, що бачив їх всіх трьох сам, на власні очі! На жаль, я бачити не можу, – важко зітхнув кобзар.
Явтух з цікавістю розглядає славних героїв. Євдокія забідкалася, що немає чим пригостити хлопців з дороги.
– Не хвилюйтесь, мамо, – заспокоїв її Мирослав. – Нам дядько Василь Голобля дав в дорогу і куреної риби, й запечених курей, і копченого сала з проріззю. Зараз наріжемо та й поїмо разом!
Петрик відмовився від їжі і поїхав до матері.
– Зазирни, будь ласка, до моєї матері. Скажи їй, що ми з Мирославом тут, – попрохав Іванко.
– Добре, – пообіцяв Петрик.
Знялася весела метушня. Козаки швидко накраяли житнього хліба, якого їм також дав Голобля, нарізали сала й риби, розломили курей, і всі весело почали їсти. Вони ще їли, коли до них прибігла, як могла, Марія Гардова, яка дізналась про приїзд сина і зятя.
– Іваночку! – з несамовитою радістю скрикнула мати. – Синочку мій! Живий! А змарнів як!
Мирослав скориставшись тим, що увага всіх прикута до Іванка й Марії, пригорнув до себе, палко поцілував Оріяну і подивився в її сором’язливо-радісні очі.
– Зіронько моя! Як же я за тобою скучив!
– А я за тобою! – щасливо посміхнулась кохана дружина. – Якби ти тільки знав, з яким нетерпінням я тебе чекала!
Після сніданку, який перейшов в обід, кобзар з поводирем, які донесхочу наїлися і напилися, попросилися відпочити в сіновалі на запашному свіжому сіні. Там вони утомлені, зморені непомітно заснули.
Роман і Руслан, стрижені під мисочку, сказали батьку, що з вечора поставили на Собу сітки, тож треба піти, витягти їх. Вони розраховували, що той піде з ними, але він залишився вдома. Довелось хлопцям самим бігти на річку.
Улов виявився багатий. Тут є коропи, лящі, линки. Лесь взявся тельбушити свіжу рибу в затінку. Марія стала йому допомагати.
– Ну, хлопці, – радіє дід, який сам полюбляє рибу і знає, що Мирослав її теж дуже любить, – завдячуючи вам буде в нас сьогодні знатна вечеря!
Хлопці посміхаються від похвали. Їм також знайшлася робота, і вони повели коней батька і дядька Іванка купати на річку.
Поводир Явтух поспав, вийшов з сіновалу і влаштувався в тіні яблуні. Весь вільний час до самого вечора він спостерігав за родиною Коберників. Він малим залишився сиротою, тож не пам’ятає – як це воно, коли є батьки, родина, своя хата. Він відверто заздрить Роману і Руслану, в яких все це є.
Вже завтра він із сліпим кобзарем знову почвалають далі, куди очі бачать, (а в діда Гната і не бачать), але сьогодні хлопчику не хочеться про це навіть думати.
Знаходячись поряд з цими щасливими людьми він і сам, сам того не помічаючи, раптом відчув себе щасливим. Йому захотілося, щоб Господь бог зрештою змилостивився над ним і подарував йому таку ж добру родину. В Явтуха защеміло серце і він зітхнув.
– Вечеряти! – нарешті покликала Євдокія всіх до столу. – Прошу всіх до столу!
На столі парує рибна юшка, смачно пахне жарена риба. Всі с задоволенням почали їсти. Дід Лесь наливає кому горілки, кому медовухи, кому слив’янки чи вишнівки.
Розмови тривали допізна. Чути, як хлопці і дівчата збираються над Собом і співають пісень. Довідавшись що є думи про них, козаки попросили і кобзар тричі проспівав ці думи для них. Пісні низовикам дуже сподобались.
– Ти бач, як буває, – каже Іванко з посмішкою, – йшли ми, здається, у безвість, а повернулись в історію!
– І не кажи, – додав Мирослав, – навіть аж якось незручно!
Наступного дня жінки випрали і підлатали одежину кобзаря і його поводиря, нагодували їх, дали в дорогу хліба, ласий шматок сала, варені яйця, молоко і провадили в дорогу.
Явтух все чекав, що йому запропонують залишитися, але ніхто нічого такого не сказав. По дорозі він кілька разів озирався на Кисляк, ніби очікуючи, що їх наздоженуть і його повернуть.
– Що з тобою, дитино? – запитав кобзар.
– Мені здалося, що ці люди хотіли мене залишити в себе
– Це тобі так хочеться. Якби вони хотіли – то б сказали про це.
Вони пройшли ще пів версти, коли поводир в останній раз озирнувся і сказав.
– Як виросту – стану козаком, одружусь. І буде в мене дружина, діти, родина, свій дім. А куди ми тепер, діду?
– Підемо на північ, до Дніпра-Славути, до Києва, там багаті місця.
І вони попростували в північному напрямку.
Свидетельство о публикации №226111001044