Дорога до волi. Глава 14. Герць

Невдовзі після перемоги під Кисляком військо Полоуса продовжило просування на захід королівства.
Гетьман Федір Полоус розділив військо на три частини, щоб піднімати людей на війну проти польського панування в різних частинах королівства. Сам він іде з тою частиною, що рухається на захід посередині – через Умань-Гайсин-Вінницю.
Левушківському куреню Полоус дозволив виїхати на кілька днів раніше, щоб вони встигли завернути в Леухи і побути вдома. Кисляківський курінь має заїхати в Кисляк по дорозі. Кислячани радіють тому, що зможуть відвідати домівки та рідних.
Не доїжджаючи до Умані розвідники десятника Карпа Журби доповіли спочатку курінному отаману Михайлу Кременю, а потім і самому гетьману про те, що назустріч їм просувається польське військо.
– Скільки їх там? – запитав Полоус.
– Дві тисячі «крилатих» гусарів і чотири тисячі піхоти, – відповів Журба. – Це – не рахуючи прислуги.
Гетьман думає про те, що піхоти в нього в тричі менше, ніж в ляхів, а кінноти – взагалі мало не в десять разів.
– І ще, пане гетьмане, поляки знають про наш загін. Ми бачили їхніх вивідачів. Намагались їх наздогнати, але їм вдалося втекти.
– Значить, просто зійти з дороги і десь переховатися, поки ляхи пройдуть повз нас, не вийде, – мовив полковник Криштоф Кремпський.
– Схоже, рішення розділитися було помилкою, – визнав гетьман. – Що ж, ставимо табір з возів і готуємося до оборони.
До підходу польського війська козаки встигли отаборитися чотирма рядами возів і вирити «вовчі ями». Полоус сказав Кремпському:
– Криштофе, добре було би провести герць з тим, щоб здійснити розвідку. Раптом дізнаємось щось таке, що допоможе нам вистояти або й перемогти?
Майже кожен свій сухопутний бій запорожці починають з брутального запрошення супротивника побитися на смерть. Герць – це прояв своєї мужності і випробовування сил ворога перед майбутнім боєм у поєдинку.
Перед початком бою, коли війська вже вишикувались для бою, запорожці з числа охочих майстерно гарцюють на конях, сміються, викрикують образливі лайки, викликаючи таким чином сміливців з боку ворога на поєдинок.
Козаки, кружляють у 100-150 кроках від ворогів, чого достатньо для того, щоб ті почули нецензурну лайку, але забагато для прицільного пострілу з мушкетів.
Сьогодні поляки порушили цю традицію. Перед козацьким табором з возів виїхав здоровенний, пихатий польський крилатий гусар у бойових обладунках, справжній богатир.
– Гей, холопи, – з насмішкою і зневагою голосно вигукнув він, щоб дошкулити козакам, – виходьте битися сам на сам! Чи ви хоробрі тільки за вашими возами? Пся віра, чи чуєте ви мене?
Самійло Гардовий не стерпів такої наруги і зробив крок в напрямку гусара, але Кочубей міцно схопив його за руку.
– Стій, друже. Ти вже не такий жвавий, як в молодості. Нехай хтось з молодих козаків випробує свої сили. Треба ж не просто прийняти виклик того поганця, а перемогти його.
– Облиш, Самійле, – підтвердив Архип Таран, – Гордій правий. Ти дужий, але вже не молодий, не такий швидкий і витривалий. Не ображайся, але це правда.
Гардовий не ображається, бо й сам чудово розуміє, що сили в нього вже не ті, що були раніше, тільки запекла вдача штовхає його на двобій з дуже сильним ворогом. 
– Пане Ліщинський, з розбійниками на герць виходити не варто, – гукає хтось з лав польського війська.
– Це ж нікчемне бидло! В них немає ні віри, ні мови, ні людської гідності! – щоб ще більше дошкулити козакам зухвало гукнув інший шляхтич. – Га-га-га! 
Наперед козацького війська несподівано для всіх виїхав Іванко Гардовий. Цим він вразив всіх – і своїх, і ворогів. Звичайно, віх хлопець міцний, високий і широкоплечий, але йому і до власного батька все ще далеко, а до польського велетня і богатиря тим більше.
– А чи пан чи пропав, вдруге не вмирати. Гей, ну-бо, браття до зброї! На герць погуляти, слави здобувати!
– Благословляю тебе, синку, на герці погуляти, – перехрестив його тричі Полоус.
– Синку, ти що надумав? – хрипко сказав і поспішив до Іванка Самійло, але син його не почув.
Петрик приніс довжелезний спис і простягнув його Іванку, але той відмовився.
– Дякую, друже, вистачить мені і шаблі.
Ляхи, коли побачили, що на герць виїхав звичайнісінький на вигляд козак з однією шаблею взагалі знавісніли.
– Ви тільки подивіться на нього – зневажає пана Ліщинського так, що навіть списа не взяв! – обурено гукнув якийсь шляхтич. – Невже він сподівається здолати нашого вояка шаблею?
– Пане Бем, та в нього просто сили немає списа втримати! Га-га-га!
– Ти що, козаче, п’яний? – вражено мовив Ліщинський. – Не тобі зі мною силою мірятися! 
– Тоді будеш, вражий ляше, вдачею хвалитись, коли спробуєш зі мною та й на герці битись, – відповів Іванко.
– Правильно, Іванку, – щосили гукнув Макар Малюта. – Недарма люди кажуть: «Завзятий, як перець, поки не вийде на герець».
До Іванка проштовхався, підійшов Мирослав і стурбовано запитав:
– Пам’ятаєш, де знаходяться «вовчі ями?»
– На це і розраховую, – ледь помітно посміхнувся Іванко.
Він виїхав на поле і неквапливо почав наближатися до польського гіганта. Козак уважно придивляється до землі, щоб не потрапити в пастку. Кислячани, затамувавши подих, спостерігають за ним.
– Тільки повернись, – вирвалося в Лавріна, – я для тебе ціле порося запечу!
– Та ну тебе, – лайнувся Мирослав. – Знайшов час!
Нетерплячий Ліщинський зрадів, що дочекався супротивника, та ще й порівняно з ним такого миршавого, і вирішив не гаяти час. Він пришпорив коня і помчав на запорожця. Іванку здалося, що лях може проскочити між «вовчими ямами», тому прийняв трохи ліворуч.
– Проти сонця заводить! – закричали жовніри, привертаючи голосними криками увагу Ліщинського.
Той почув і став забирати ще більше в бік. Через десять кроків кінь його провалився у пастку. Коли Іванко під’їхав до ями, і кінь, і вершник, проштрикнуті загостреними палями, вже сконали.
Переконавшись, що ворог мертвий, козак повернув коня і неквапливо поскакав до табору, а ляхи почали посилати йому у слід лайку, прокльони і кулі з мушкетів. Побачивши, що кулі не долітають, поляки почали палити з гармат. Але і ядра до козацького табору, до якого вже доїхав Іванко, також не долітають.
– Чого це ляхи поле обстрілюють? – дивується Лаврін Чуб. – Там же нікого немає?
– Це вони так «вовчі ями» шукають. Сьогодні в наступ вони точно не підуть, бо бояться потрапити до наших пасток, – відповів йому Орест Злидня.
Так і вийшло, як не лютують поляки, але йти в атаку, знаючи напевне, що їх чекають «вовчі ями», вони не відважилися.
Кремпський гукнув бажаючих виїхати на герць. Разом з ними має їхати Гнат Баш, щоб здійснити розвідку.
– Гей, браття! – гукнув Кремпський. – Є важлива й пильна справа. Хто з вас хоче на герці погуляти? Є охочі?
Завдяки герцю козаки досвідченим оком виявляють засідки ворога, особливості місцевості, особливо на ворожій території. Розвідка – це не тільки уважність і досвід бійця, це вміння бачити те, що приховане. І той, хто бачить далі, фіксує рух ворога раніше, має перевагу в бою.
Охочих назбиралось два десятки. Вони згуртувались і виїхали вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності куль. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинилися. І почався герць, танець зі смертю.
Козаки відверто знущаються з ворога. Вони сміються, кричать, вигукують образливі фрази, пританцьовують під градом куль і ядер, намагаючись вивести поляків із себе. Демонструючи приголомшливу відвагу і бойовий дух, козаки створюють ілюзію своєї невразливості.
Нахабство в запорожців поєднується з винятковою військовою майстерністю, тому супротивники, які прийняли їх виклик, нерідко гинуть у поєдинку. Хоча й самі козаки після герця не всі повертаються до свого табору. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався. Але герць не припиняється.
Раніше козакам часто вдавалося вивести ворога із себе, і розлючені поляки зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, щоб стерти, знищити нахабних українських козаків. І наривалися на густий вогонь козацьких самопалів. Але сьогодні ляхи стрималися і не кинулися за герцівниками.
– Що дивно, – буркнув у слід від’їжджаючим козакам один з шляхтичів, – запорожці не бояться нікого: ні нас, ні татар, ні турків, ні московітів, ні самого чорта лисого…
Перша пролита кров перед боєм має велике значення для бойового духу. Але перш за все козаки герцюють для демонстрації відваги, морально пригнічуючи супротивника. Герць сіє паніку в рядах супротивника. Загибель пана Ліщинського справили на ляхів надзвичайно сильне і негативне враження.
Коли запорожці, які викликали ляхів на герць, повернулися до табору, Кремпський сам першим ділом поспішив до Баша.
– Ну що, Гнате, вдалося щось вивідати? – нетерпляче запитав він.
– Так. На північ від нас в урочищі приховалось кілька сотень «крилатих гусарів».
– Овва! Засідка, значить. Розраховують вдарити нам у фланг, як ми вийдемо на бій в поле, – мовив Кремпський.
– Так-то воно так, але не зовсім так, – несподівано посміхнувся Баш. – То не ляхи, пане полковнику, а Левушківський курінь, перевдягнутий в поляків!
– Впевнений? – зрадів полковник. – Гай-гай! Це багато міняє.
– Так. Я бачив Пилипа Грицая, це точно левушківці!
– Звідки ж вони тут взялися? Вони ж мають рухатися додому. Хоча чудово, що вони опинились тут. Піду, доповім про все гетьману.
Вночі до табору пробрався посланець від курінного отамана Пилипа Грицая. Його одразу провели до гетьмана. Там же знаходиться вся старшина.
– Доповідай, – коротко наказав Полоус.
– Як ви тут опинились? – запитав Кремпський. – Ви ж мали бути вдома?
– Побачили ляхів і зрозуміли, що ми вам станемо в нагоді. Тому повернули назад, але трохи не встигли, щоб з’єднатися з вами.
– А чому ви так повільно добиралися додому?
– Так ми збирали охочих приєднатися до нас.
– І багато назбирали таких? Де вони?
– Більше тисячі, – з гордістю відповів гонець Грицая. – Правда, озброєні вони погано, не навчені, але в бою стоятимуть на смерть. Знаходяться вони ще далі, ніж ми, он в тому боці є ліс. Там вони і чекають на наказ, що їм робити.
Порадившись із старшиною, Полоус відрядив в ліс пів тисячі піших козаків, а в табір їм на заміну прийшли так само п’ятсот нових повстанців з числа селян і містян. Ротація ця пройшла непомітно для ляхів.
Під ранок козаки відновили і замаскували десяток «вовчих ям», які викрили вчора поляки гарматним вогнем. Цього дня бій розпочався без герцю.
Польська піхота обережно, щоб не потрапити у пастки, пішла в наступ. Користуючись тим, що жовніри просуваються повільно, козаки мають можливість нанести їм відчутні втрати, прицільно і не дуже квапливо стріляючи із гармат і мушкетів.
Ніби схаменувшись, польська кавалерія помчала вскач. Вони втратили частину людей і коней у «вовчих ямах», але домчали до козацького табору і прорвали в кількох місцях цепи, якими з’єднані вози.
Але це був їх останній успіх. Оточені з усіх боків возами, вони втратили швидкість і перетворилися в мішені. Їх розстрілюють з луків і самопалів, стягують з коней гаками і добивають на землі.
В цей час в тил польській піхоті вдарили козаки і нові повстанці, які до пори ховалися в лісі, а по заднім рядам польської кінноти вдарив Левушківський курінь. Оскільки левушківці перевдягнені в польські обладунки, озброєні так само, як «крилаті гусари», ляхи не одразу зрозуміли, що відбувається.
Розтрощивши польську кінноту, козаки вийшли із табору і оточили піхоту. Розгром був повний. Не дивлячись на кількісну перевагу, поляки були розбиті. Біля двох тисяч вояків потрапили в полон. Повстанці розжилися на весь польський обоз.
– Скільки зброї, – радіє полковник Кремпський. – Її вистачить не тільки на тих некрутів, яких зібрали левушківці, а й для тисяч майбутніх новобранців.
Поховавши загиблих, розділивши трофеї, наступного ранку військо продовжило шлях на захід. 


Рецензии