Дорога до волi. Глава 15. Нова небезпека
В таборі Кисляківського куреня панує той важкий, похмурий спокій, який буває лише перед великою бідою. Поранені, що ще не відійшли від минулих сутичок, тихо стогнали на мокрій соломі під парусиновими навісами. З боку Брацлава наближається великий каральний загін польського магната Потоцького – понад чотириста шабель регулярної кінноти й хоругви крилатих гусарів, підсилені гайдуками. Вони йшли випалити Кисляк дощенту.
Курінний отаман Михайло Кремінь стояв у напівтемряві курної хати, схилившись над великим дерев’яним столом. Навколо нього зібралися найдосвідченіші козаки: Самійло і Іванко Гардові, Мирослав Коберник та десятник Карпо Журба. На столі не було паперів – лише шматок сірого граніту та кілька сухих гілок, якими Кремінь позначав яри.
– Ситуація критична, браття, – глухо промовив Кремінь, переводячи погляд з одного козака на іншого. – Ляхи йдуть щільно. Якщо ми приймемо бій тут, під селом, вони розтопчать наш курінь своєю кіннотою за годину. Але найстрашніше – шляхта спалить хати, виріже жінок і дітей, які не встигнуть сховатися в підземних криївках. Земля розмокла, мажі з малими дітьми грузнуть у багнюці, далеко їх не відведеш. Кожне наше рішення сьогодні важить або життя, або смерть для всього села.
Самійло Гардовий, чиє обличчя після років турецького рабства здавалося висіченим з каменю, важко опустив руку на стіл:
Приймати бій у Кисляку не можна. Нам треба вивести шляхту звідси, розірвати їхній загін на частини й знищити поодинці в лісі. Тільки знання кожної балки та вигадка можуть врятувати село.
– Я знаю, що робити, – вперед ступив Іванко Гардовий. Його сірий похідний жупан був наскрізь мокрим від дощу, але очі горіли рішучістю. – На захід від Кисляка, біля Чорного броду, є глибокий, підмитий водою глиняний яр. Ляхи його не знають, бо на мапах його нема. Ми зробимо там хибні сліди. Половина нашого десятка запряже дві старі порожні мажі, прив’яже до коліс важкі дубові колоди й пройде дорогою на Куну, глибоко проорюючи грязюку. Гусари побачать свіжі, глибокі сліди возів і вирішать, що це втікачі рятують майно села. Вони кинуться за нами, гадаючи, що затиснуть Кисляківський курінь біля річки.
Карпо Журба задоволено кивнув, але обличчя його залишалося суворим:
– Хитрість добра, Іванку. Але це величезний ризик для тих, хто піде робити ці сліди. Якщо гусари наздоженуть вас на розмоклій дорозі до того, як ви встигнете сховатися в лісових нетрях, – вас порубають на шматки. Коні під вами мають бути найшвидшими.
– Ми впораємося, – твердо відповів Іванко. – Разом зі мною піде Петрик Сомик та Олекса Чухліб. Ми виманимо половину шляхти на Кунянські болота. А ви з Мирославом та левушківцями Пилипа Грицая перестрінете решту загону Потоцького біля гранітних скель у Лисячому яру. Розділимо ворога – і затягнемо петлю.
Михайло Кремінь довго мовчав, дивлячись на сина Самійла. Ціна цього рішення була страшною: отаман розумів, що відпускає молодих козаків на смертельне завдання, але іншого шляху захистити Кисляк і виграти час для евакуації жінок просто не існує.
– З Богом, синку, – тихо промовив Кремінь, хрестячи Іванка. – Вирушайте негайно. Часу – до полудня.
Робота в селі закипіла в гнітючій, гарячковій тиші. Оріяна Коберник разом із бабою Марією та Софією Сомик збирали жінок і дітей. Малеча плакала від холоду та страху, чіпляючись за мокрі спідниці матерів. Дощ припускав сильніше, перетворюючи підйоми на пагорби на справжнє ковзання.
Важкі буйволи ревли, витягаючи мажі з багнюки, жінки підставляли плечі під колеса, обдираючи руки до крові об мокрі дошки. Оріяна вела плачучих дітей до потайного лазу «підземного Кисляка» – замаскованої землянки біля Лисячого яру.
– Мамо, я не хочу під землю! – плакав маленький Руслан, тремтячи від холоду. – Там темно й страшно! Я хочу з татом, у бій!
– Тихо, синку, тихо, – Оріяна притискала сина до грудей, ховаючи власні сльози. Серце її розривалося від тривоги за Мирослава, який у цей момент разом із козаками залягав у крижану грязюку на скелях яру. – Козаки захистять нас. Треба перечекати.
Коли остання дитина зникла під землею, а лаз надійно прикрили мокрим віттям верби та шаром дерну, село спорожніло, перетворившись на похмуру пустку. Лише старі пси тужно виють біля порожніх хат.
У цей час на Кунянському тракті Іванко Гардовий та Петрик Сомик реалізували свій відчайдушний план. Дві старі порожні мажі, до яких козаки прив’язали важкі дубові колоди, залишали по собі глибокі колії в чорноземі. Хлопці навмисно кидали по дорозі старі козацькі шапки, порване сукно та биті глечики, сухарі, імітуючи панічну втечу обозу.
Польська погоня з’явилася на перехресті близько полудня. Побачивши свіжі, глибокі колії, що йшли в бік Кунянських мочарів, ротмістр задоволено вигукнув, змахнувши рукою в залізній рукавиці:
– Ха! Я ж казав, що це хлопське бидло побіжить рятувати свої пожитки! Подивіться на ці сліди — вози завантажені золотом та добром! Перша хоругва гусарів – за мною, на Куну! Наздогнати й вирізати бунтівників! А друга хоругва нехай іде прямо на Кисляк, спалить усе, що горить!
План Іванка спрацював: вороже військо розкололося навпіл. Половина шляхти помчала розмоклим трактом прямо в пастку Кунянських боліт, де їхні важкі коні миттю почали грузнути по самі черева в гнилій твані, втрачаючи швидкість і маневреність.
Бій біля Кисляка, в Лисячому яру, розпочався о третій годині пополудні. Друга хоругва польських гусарів, підійшовши до села, натрапила на заслон із возів, які Михайло Кремінь устиг з’єднати залізними ланцюгами.
За козацькими возами, у мокрих шанцях, залягли козаки Кисляківського та Левушківського куренів. Мартин Паталаха разом із Макаром Малютою відповідають за вогневу міць – вони розгорнули два легких фальконети, які заряджали дрібним залізом та картеччю.
– Плі! – загримів голос Кременя над яром.
Гармати ревнули! Густий пороховий дим миттю змішався з річковим туманом, перетворюючи поле битви на суцільне сіре пекло. Гусари Потоцького, ошаленілі від несподіваного шквального вогню, кинулися в атаку, але їхні коні сковзали на мокрій глині крутосхилів, падаючи й ламаючи ноги.
Козацька піхота стріляє без перепочинку – «рясна квасоля» козацьких мушкетів вибиває перші лави шляхти.
Мирослав Коберник бився в першій лаві, захищаючи підступи до шанців. Коли один із польських поручиків прорвався на коні через лінію возів, замахнувшись важким палашем, Мирослав зустрів його удар своєю шаблею. Метал злісно хруснув.
Шляхтич був сильнішим, обладунки захищали його від ударів, але Коберник виявився спритнішим – крутнувся на п’ятах, ухилився від леза й глибоко встромив шаблю під залізне крило панцира ворога. Поляк упав з коня, але, падаючи, встиг розсікти Мирославові ліве передпліччя. Кров миттю залила вишитий рукав козацької сорочки.
Бій був жорстоким і безкомпромісним. Шляхта лізла з люттю приречених, розуміючи, що їх заманили в пастку, а козаки стоять на смерть, бо знають – за їхніми спинами, під землею, ховаються їхні сім’ї.
Коли під вечір до яру прорвався поранений, але живий Іванко Гардовий зі своїми дозорцями, привели озброєних Кунянських селян, доля битви була вирішена. Оточені з усіх боків, поляки не витримали штурму козацьких шабель і почали тікати в бік Брацлава, покидаючи поранених і весь свій обоз.
Перемога була повною, але ціна її виявилася страшною. Коли над Лисячим яром запанувала нічна тиша, переривана лише тужливим шумом Собу та стогонами вбитих коней, табір Кисляківського куреня перетворився на суцільний шпиталь.
Василь Голобля, чиє обличчя було повністю чорним від порохової кіптяви, ходить між пораненими. Руки його тремтіли, коли він наливав у дерев’яні миски гарячий, наваристий куліш. Вечеряти мало кому хотілося – втома вижала з козаків усі сили. Люди сиділи на мокрих колодах, безсило опустивши голови й тримаючись за закривавлені пов’язки.
Під парусиновим навісом баба Марія та Софія Сомик лікують понівечених бійців. Двадцять чотири козаки дістали важкі поранення. Олекса Чухліб лежав на купі соломи, з забинтованими грудьми – куля з польського мушкета пройшла навиліт, і він важко, з хрипом дихав, ковтаючи криваву піну. Петрик Сомик, хоч і вцілів, сидів поруч із товаришем, тримаючи його за руку й тихо шепочучи молитву.
Оріяна Коберник, яка щойно вивела зляканих, змерзлих дітей із підземної криївки, кинулася до свого чоловіка. Мирослав сидів на колесі мажі, блідий як смерть. Настільний хрест на його грудях був збитий кулею, а ліва рука – туго перев’язана брудним полотном, скрізь яке проступала свіжа кров.
– Мирославе... любий мій, – Оріяна впала перед ним на коліна, обіймаючи його здорову руку й притискаючи до своїх щік. Роман і Руслан мовчки тулилися до батькових колін, дивлячись на його закривавлену руку. – Живий... Слава Богу, живий...
– Живий, Оріяночко, – тихо, ледве чутно промовив Мирослав, гладячи дружину по голові сухою, брудною долонею. – Село врятували, ляхи більше не прийдуть. Але хлопців наших... скільки хлопців полягло в цім яру. Ціна волі нашої... ох і тяжка вона.
Іванко Гардовий сидів біля загаслої кабиці, тримаючи в руках поламаний татарський лук. Кохана Харатя Листопад обережно промивала йому розсічену осколком щоку відваром дубової кори. Парубок мовчав, дивлячись на згарище на краю села – дві хати на околиці таки встигли загорітися від польських факелів перед тим, як шляхту відбили.
Курінний отаман Михайло Кремінь зняв шапку, підійшов до краю яру й урочисто перехрестився на темні подільські ліси. Навколо Кисляка знову кружляли зграї сірих ворон, відчуваючи близьку поживу на полі бою.
Громада вистояла, ворог розбитий вщент завдяки знанню місцевості й хитрості козаків, але цей листопадовий день назавжди залишиться в пам’яті куреня як день великої туги, глибоких ран і безмежної втоми народу, який виборював своє право жити на власній, богом даній землі.
Листопадова ніч відступила неохоче, залишаючи по собі важкий, сизий туман, який повз із боку розбурханого Собу й чіплявся за верхівки напівголих вільх. Ранок застав Кисляк у тому мовчазному, суворому заціпенінні, що завжди приходить на зміну пороховому диму та крикам запеклого бою.
Село повільно, з глибоким болем оговтувалося від карального набігу шляхти. У повітрі все ще висів гіркий, задушливий запах гару від двох хат на околиці, які згоріли вщент, залишивши по собі лише чорні, самотні печі та обвуглені балки, що тихо тліли на вогкому чорноземі.
З самого світанку на Кисляківській гірці застукали лопати. Козаки й селяни рили велику братську могилу під старим, тисячолітнім дубом, де земля була сухою й міцною. Вони працювали мовчки, не чути було ні жартів, ні звичних козацьких перегуків. Лише залізо глухо билося об гранітне коріння дерева.
Для поховання загиблих героїв Марія Гардова разом із Софією Сомик та іншими жінками принесли з курінних припасів сувої дорогої червоної китайки – старовинний козацький звичай вимагав загортати тіла лицарів, що полягли за волю, саме в це сукно, щоб земля прийняла їх як рідних синів.
Тіла одинадцятьох кислячан і левушківців, чистих, обмитих річковою водою, лежали на брезентових полотнищах під парусиновим навісом. Серед них, з блідим, але напрочуд спокійним обличчям, лежав молодий Олекса Бурлай. Куля з польського мушкета забрала його життя на самому заході сонця, коли гусари Потоцького вже тікали в бік Брацлава.
Поруч із ним на колінах сидів Петрик Сомик. Його пальці міцно стискали поламане ратище Олексового списа, а по засмаглих, заляпаних кіптявою щоках котилися важкі, німі сльози.
До Петрика тихо підійшов Тимош Хижняк. Колишній чернець поклав свою важку, мозолисту долоню на плече хлопця:
– Не журись так глибоко, синку. Олекса загинув як справжній лицар, тримаючи заслон біля возів. Його душа вже летить за чуприну прямо на крилах ангелів до Раю. Смерть у бою за рідний поріг – то найвища козацька проща. Встань, Петре. Живим треба про живих дбати та хати лагодити.
Поховали козаків під розлогим дубом, коли сонце ледве піднялося над лісом. Кожне тіло, загорнуте в червону китайку, обережно опустили в глибоку могилу. Насипавши високий курган, чоловіки вкопали в головах дубові хрести, на яких Іванко Гардовий заздалегідь розпеченим на багатті залізом випалив імена побратимів.
Потім козаки тричі дали залп у повітря з мушкетів. Важкий гуркіт покотився над лісом, сповіщаючи Поділля, що Кисляк прощається зі своїми захисниками.
Щойно над могилою стихли останні слова молитви, Михайло Кремінь повернувся до громади, насупивши брови:
– Ну що, товариство, сльози витерли – і до роботи. Шляхта думала нас випалити, а ми за тиждень нові хати поставимо, кращі за старі! Василь Голобля! Організуй хлопців на розчищення згарища. Самійло, Мирославе, беріть сокири – треба ліс рубати на крокви!
Робота закипіла з новою силою, і в цьому трудовому русі люди знаходили ліки від перенесеного жаху. То була справжня подільська толока – колективна, безкорислива взаємодопомога, на яку згуртувалося все село.
Оскільки будівельного лісу після пожежі не вистачає, а висушувати нові дубові колоди не було часу, чоловіки на раді вирішили будувати стіни для двох сімей погорільців із міцних глинобитних щитів на гранітному фундаменті. Каменю біля Собу було вдосталь.
Блажко Бажан разом із Серафимом Левицьким швидко викладали підмурівок із сірого граніту, скріплюючи його густим вапняним розчином.
Старші підлітки разом із жінками носили від річки руду глину та пісок, густо перемішуючи їх ногами у великих дерев’яних ночовках із сухою солом’яною половою та ковилою. Ця суміш мала стати стінами – теплою, надійною бронею від зимових холодів. Чоловіки встановлювали дерев’яну опалубку-щити, заповняли її шарами глини й щільно затрамбовували важкими дерев’яними товкачами.
Роман і Руслан Коберники, пихкаючи від старання, допомагають батькові. Вони тримають мотузки, якими скріплювали опалубку, а дід Лесь обстругував крокви для майбутнього даху.
Мирослав Коберник працює однією правою рукою, бо ліва, глибоко розсічена шляхетським палашем, туго перев’язана мокрим білим полотном. Кров час від часу проступала крізь тканину, але козак не кидає сокири, закусивши губу від болю.
Оріяна підходила до нього, бережно поправляла пов’язку й шепотіла:
– Перепочинь, Мирославе... Сини он як стараються, дід Лесь допомагає. Не рви рану, вона ж гноїтися почне.
– Нічого, Оріяночко, – тихо посміхався чоловік, витираючи піт здоровою рукою. – В гурті й комар – сила. Погорільцям треба до перших снігів під дах зайти, не зимувати ж їм у земляній криївці. Робота рану лікує краще за будь-яку мазь.
Дахи нових хат теслярі робили крутими, кроячи їх товстим шаром сухої золотої соломи, щоб вода під час осінніх злив стікала миттєво, а зимовий сніг легко сповзав під власною вагою, не обтяжуючи каркас.
Поки чоловіки рубали й мазали, Василь Голобля разом із Лавріном Чубом наварили на вільхових трісках величезний казан лемішки – цього разу круто підсоленої, заправленої запашною олією та великою кількістю смаженої цибулі з товченим часником, щоб повернути сили знесиленим людям.
На довгих столах біля церкви з’явилися миски з печеною ріпою та великі шматки солоної конини, яку заготовили після бою, дорізавши поранених шляхетських коней.
Коли сонце почало сідати за ліс, втомлені, вимазані рудою глиною та попелом жителі Кисляка сіли обідати. Перша гаряча їжа за добу повернула людям світло в очах.
До столу підійшов слуга від пана Яновського, ведучи в поводу двох міцних робочих волів, і передав Михайлу Кременю листа від графа. Отаман розгорнув папір, швидко пробіг очима ряди літер і задоволено посміхнувся:
– Ну що, браття, маємо добрі вісті від нашого поручика. Яновський пише, що в Брацлаві зараз повно суєти, шляхта налякана нашою вікторією в Лисячому яру й вважає, що під Кисляком стоїть десятитисячна армія Полоуса. Нового карального походу до весни пани збирати не наважаться, бо кварцяні роти пішли на зимові квартири до Бара. Так що зимувати будемо спокійно! А на новосілля погорільцям пан Яновський дарує посівного жита!
Козаки радісно загукали, а Василь Голобля тріумфально підняв кухоль із кислим житнім квасом:
– От бачите! Нас хотіли в землю зарити, а ми корінням ще глибше в цей граніт вросли! Нехай тепер спробують вирвати!
Вечірні сутінки остаточно опустилися на Кисляк, укриваючи оновлені, чепурні глинобитні стіни нових хат тихою подільською ніччю. Село засинало втомленим, але спокійним сном. Цей день праці на попелищі назавжди об’єднав їх у єдину, несокрушиму родину, яку жодному ворогові не під силу здолати.
Свидетельство о публикации №226111001054