Дорога до волi. Глава 17. Корова рятуе Гранiв

Місяць почався для Кисляка невдало. Спочатку на східній околиці села неподалік від маєтку Яновського згоріла курна хата, яка палилась по-чорному, без комина. Вітер був такий сильний, що здавалось, загоряться й сусідні хати, але бог милував.
Аж тут нове лихо – пропала корова в Сметанихи, яка живе на західній околиці біля річки Соб. Син, який пас корову, втомився, присів і заснув під вербою понад річкою, а коли прокинувся – телички вже не було.
Кілька чоловіків осідлали коней, обслідували берег, всі байраки та яри до містечка Гайсин і на п’ять верст вверх за течією, але навіть слідів ніде не знайшли.
– Якби її люди забрали, – розмірковує Блажко Бажан, – то ми б, напевно, знайшли ботало, а його немає. Значить, вона сама пішла.
– Ну, на правий берег Собу вона переплисти не могла, – додав Левицький. – Течія сильна, глибина, чорториї. В полях ми її теж не помітили. Значить, треба шукати в Кисляцькому лісі.
Заклопотана Оріяна гукнула синів, які гралися за хатою.
– Дітки, посидьте сьогодні вдома, – промовила Оріяна. – Нікуди не відлучайтеся. Пообіцяйте мені.
– Мамо, а ти куди? – здивувався Роман.
– Ми всім селом підемо шукати корову.
– А чому усі?
– Бо гуртом все легше і швидше робити. Чули, як старі люди кажуть: коли дихнуть усі люди, то вітер буде. А ще говорять: один кіл плота не держить або – один дуб у полі – не ліс.
– Чули, чули, – кивнув Роман. – Дід Лесь каже, з одної ягоди немає вигоди. А від дядька Блажка я якось чув, що один гусак поля не витопче.
– Правильно, синку.
– Мамо, а можна і ми разом з тобою? – загорілись очі в Руслана.
– Ні. Ми підемо в ліс. Ніхто не знає, скільки часу знадобиться для пошуків. Ви втомитеся, і що я тоді маю робити? Не можу ж я покинути пошуки корови, щоб відвести вас додому? Тим більше в лісі водяться хижі звірі. Мені буде спокійніше, коли я знатиму, що ви вдома і в безпеці.
Діти погодилися, і мати поспішила з сусідками приєднатися до чоловіків односельців, щоб йти в ліс, бо з ними безпечніше. По дорозі до лісу їх наздогнали і перегнали кінні челядники графа Яновського, які також приймають участь в пошуках зниклої телички.
– Мабуть, це марна надія, – час від часу важко зітхає Сметаниха.
Оріяна намагається її заспокоїти.
– Не переймайся ти так, з божою поміччю знайдемо.
Але та бідкається всю дорогу. Залишки корови знайшли досить швидко, десь в двох верстах на північ від старої схованки Петрика Сомика.
– Дивіться, – сказав Блажко Бажан, копирсаючись палицею, – телицю точно не вовки з’їли. Шкіра, роги, копита, нутрощі і все. Її люди вкрали і оббілували.
– Нічого не вдієш, – мовив хтось з жінок.
Власниця корови гірко розплакалась, бо її сім’я залишилася без годувальниці, тож на них тепер чекають лихо і злидні. Безсилий розпач охопив жінку. Блажко Бажан із співчуттям подивився на Сметаниху і промовив:
– Гадаю, жінкам треба повернутися в село, а ми з чоловіками пошукаємо крадіїв.
Так і зробили – всі жінки повернулись до Кисляка, а чоловіки розпочали пошуки злодіїв. Тепер всі рухаються тихо, якщо перекидаються між собою кількома словами, то майже пошепки.
Кисляцький ліс дуже великий, тож чоловіки розділилися на кілька груп. До заходу сонця вони нікого не знайшли і пошуки припинили. Скрізь усе було нібито спокійно.
Повертатися до села довго, до того ж швидко стемніло, тому чоловіки вирішили заночувати в лісі, щоб продовжити пошуки з самого ранку, хоча зазвичай ніхто до лісу вночі без великої потреби не ходить.
Ніхто з пошуковців не розраховував на те, що доведеться ночувати в лісі, тому посуду ніякого із собою не прихопив. Ночі ще теплі, тому багаття вирішили не розводити. Поїли що, в кого було і вже збиралися вкладатися спати, коли побачили серед дерев відблиски полум’я.
– Вогонь. Хтось розпалив багаття.
– Може це ті лиходії, яких ми шукаємо?
Старший челядник Яновського Остап Мудрик запитав, чи є охочі піти на розвідку.
– Якщо помітите, що вогонь від вас віддаляється – одразу читайте «Отче наш» і повертайтесь назад! Чуєте? І ні в якому разі не озирайтесь!
– Нічого. Ніч належить тим, хто не боїться її темряви.
Кілька челядників пана Яновського помолилися, потім підкралися до того місця, де горить вогонь, роздивилися все і повернулись до інших.
– Ну, що там? – нетерпляче запитав їх Мудрик. – Дізнались? Вони? Крадії?
– Так. Вже готують вкрадену корову.
– І хто вони?
– Бусурмани, – повідомив челядник Ждан Дахно.
– Лазутчики? – оживився Мудрик. – Скільки їх?
– Навряд. Ми бачили два десятки, але чути, що за пагорбами є й інші. Сметанисі ще повезло, що її синок заснув, бо тоді ординці напевне помітили і захопили б і його.
Приголомшені такою новиною селяни мовчать. Остап Мудрик вибив, загасив люльку об чобіт.
– Значить так, – почав командувати він, – треба нам якомога точніше вивідати, скільки їх там, і які в них плани. Хто розуміє татарську мову?
Визвались двоє бувалих запорожців, які перебувають в Кисляку на лікуванні – Ілько Дігтяр та Свирид Ружинський. Вже за хвилину вони нечутно зникли серед дерев. Чекати їх довелося довго. Майже всі кислячани вже заснули, коли козаки нарешті повернулися.
–  Ми нарахували пів тисячі, але чули, як вони казали, що таких загонів в цьому лісі ще п’ять. Тобто всього їх тут три тисячі.
– Ого. Ще щось дізналися?
– Так. Вони планують завтра напасти на Гранів. Причому не на передмістя, а захопити саме містечко. В них, схоже, є якийсь зрадник, який їм допомагає.
– З ранку треба буде попередити гранівчан, щоб були напоготові. А зараз лягайте спочивати. Хто його знає, що завтра на нас чекає. 
Ніч пройшла спокійно, рано вранці Остап Мудрик збудив всіх і всі без сніданку повернулися до Кисляка за винятком двох челядників, які поскакали до Гранова. Їм вдалось непомітно для татар об’їхати Кисляцький ліс і добратися до Гранова.
Власник Гранова магнат Грановський як раз знаходиться в містечку, тож челядники графа Яновського поспішили до нього. Він прийняв їх на ганку свого будинку й уважно вислухав.
– Ви впевнені? – запитав він. – От не чекали. Що не кажи, а час татари вибрали слушний – більшість наших гайдуків з торгівельними караванами вирушили до Європи. Що ж, дякую вам! Вас зараз проведуть на кухню і нагодують.
– Дякуємо красно, – вклонився Ждан Дахно, – але ми поїдемо додому.
– Розумію вас, але я б вам радив перебути навалу тут за фортечними стінами. Хоча вибір, звісно, за вами. 
Челядники порадились і вирішили дослухатися до думки Грановського. А він в цей час викликав до себе свого капітана гайдуцької хоругви.
– Відчиняйте ворота, і нехай всі люди, що живуть за мурами, йдуть до фортеці. Збирайте всіх, хто може тримати зброю в руках. І накажіть самим довіреним людям спостерігати за воротами. В нас, можливо, є зрадник, який допомагає татарам.
Гайдуки допомогли жителям перебратися до фортеці. Потім частина гайдуків перевдягнулись в селян, а худорляві й невисокі на зріст гайдуки навіть в жінок, й почали робити вигляд, що займаються домашнім господарством.
За наказом свого капітана гайдуки вивезли легкі фальконети, ожиги, гаківниці з фортеці, зарядили їх і замаскували при дорозі.
Татари з’явилися після обіду, розраховуючи на те, що люди ще відпочивають після їжі. Вони зупинились на узліссі і почали роздивлятися навкруги.
– Ну, що там? – нетерпляче запитав мурза.
– Все спокійно, – доповів один із сотників.
– А умовний знак від нашої людини є?
– Так. Он – на схід від церкви на голуб’ятні майорить червоний прапорець, – вказав нагайкою один із сотників. – Це і є знак, що все добре. Ми можемо атакувати.
– Тоді до бою! – зрадів мурза.
Ординці винеслися з лісу і щільною лавою кинулись до переправи через річку Вербич, за якою розташований Гранів. Їх військо, оповите хмарами куряви вихором несеться до містечка.
– Увага! – голосно вигукнув капітан гайдуків. – Готуйсь!
Татари ще не домчали до передмістя, коли від ратуші до воріт рішуче висунулися 40 добре озброєних чоловіків з явним наміром перебити охоронців біля брами, щоб відкрити її для нападників. Керує ними заїжджий купець Наум Мостіпан.
– А ось і наш зрадник, – мовив Грановський. – Знищити їх! В полон нікого не брати, не до них зараз.
Гайдуки разом накинулись на відступників, оточили і порубали їх. Купця все-таки захопили живцем. Його обеззброїли, міцно зв’язали і кинули під фортечний мур.
В цей час з фортечних стін пролунав залп з великих гармат. Долиною річки Вербич розлігся глухий розкотистий гуркіт. По всьому Гранову загавкали собаки.
Ядра розриваються між татарами, несучі великі втрати нападникам. Мурза як заворожений дивиться на ворота Гранова, а вони ще закриті.
Гайдуки в передмісті, перевдягнуті в селян і селянок, перестали зображати мирне життя, кинулись до фальконетів і гаківниць. Вони поскидали рядна, які ніби сушаться на тинах, розкидали копиці сіна, і татари побачили перед собою десятки легких гармат і ожиг, націлених на них.
Проте кримчаки не відступили, а тільки пришпорили коней, підганяючи них. Пролунав залп з фальконетів, ожиг і гаківниць. Вони заряджені картеччю, тому нанесли страшні втрати кінноті.
Кримчаки почали стріляти по захисникам з луків, але гайдуки встигли за мотузки підняти щити з дощок або жердин і прикрилися ними. Татарські стріли влучають в ці величезні щити, а гайдуки перезаряджають свою легку артилерію.
– Та скільки ж їх там? – дивується один з гайдуків.
– А ти не рахуй, бо злякаєшся, – жартує другий.
Ворота Гранова зачинені. Мурза починає нервувати, але команди про відступ не дає. Він сподівається, що поки його аскери доскачуть до воріт, їх відчинять.
Грановський зі стіни уважно спостерігає за ходом бою. Раптом він побачив мурзу. По його дорогому одягу, збруі і зброї, він здогадався, що це ватажок ординців.
– Гей! – гукнув Грановський. – Тягніть сюди купця!
На вбитих і поранених коней і татар, налітають коні, які скачуть за ними. Здійнявся страшенний крик. Вдруге заревіли великі гармати, потім пролунав залп легкої артилерії. Від диму і вибухів безхмарний день став похмурим і тьмяним.
Проте татари не зупиняються. Вони все ще розраховують на те, що ворота для них відчинять, і тоді вони пограбують це багатюще містечко. Над полем бою лунають звуки барабанів й бубнів, сурм і рогів.
Мурза побачив, як над стіною підняли на списах тіло купця, який мав відчинити для ординців ворота Гранова. Тепер стало зрозуміло, що ворота не відкриють і просто так до міста вже не прорватися.
– Відступати, – гнівно промовив мурза, розвернув коня і першим поскакав до лісу. – Відходимо!
Але звідти назустріч татарам вдарили сотні мушкетів і десяток гаківниць. Це на
допомогу гранівчанам підоспіли пів сотні реєстрових козаків з Гайсина на чолі з поручиком Ясинським і півтори сотні охочих із сусідніх сіл, в першу чергу з Кисляка і Куни.
– Заряджай! – голосно командує Ясинський, войовничо розмахуючи шаблею. – Плі!
Татари, які страх не люблять флангових ударів, не вступили в бій, вони відхилилися від лісу і, забувши про все на світі, помчали до уманського шляху. Їх розпачливий відступ все більше і більше перетворюється на панічну втечу. Стихає гуркіт барабанів.
– Схоже, відбилися, – посміхнувся Грановський. – А знайдіть-но мені тих хлопів, які попередили нас про напад татар.
Коли привели челядників графа Яновського, магнат попросив ще раз розповісти, як вони дізнались про напад ординців на Гранів.
Довідавшись, що першопричиною стали пошуки зниклої корови, вкраденої кримчаками в жительки Кисляка, він на радощах подарував Сметанисі дві корови із трофеїв, захоплених в татарському обозі.
Захисники Гранова не втратили в цьому бою жодного гайдука чи козака. Всі радіють перемозі. Капітан гайдуцької хоругви послав у слід за ординцями кінну розвідку, щоб переконатися в тому, що татари не планують повернутися.
Після повернення вивідачів гайсинчани, кислячани і решта людей повернулися по домівках.
Челядники відвели Сметанисі обидві корови, чим надзвичайно її порадували.
– Та як же це так? – не може вона надивуватися і нарадуватися своєму щастю. – За що мені аж дві корови?
– Так бог дав. Бери.
Челядники розповіли їй все, що знають про напад татар на Гранів.
– Отож, якби не твоя теличка – ординці могли б захопити Гранів. Скільки людей би вбили та в ясир забрали, скільки б добра захопили. А так облизали макогона, і на тому все. Магнат Грановський залишився дуже задоволений.
– Ну, добре, – мовив Ждан Дахно, – доручення ми виконали, тож час повертатися до пана Яновського.
Сметаниха провела челядників до воріт, тепло попрощалася з ними, закрила корів у повітці, а сама побігла до батюшки. Вона розповіла йому всю історію від початку й до кінця, і закінчила оповідь запитанням:
– Хіба я маю право взяти обидві корови? Я ж їх отримала на дурничку.
На ці слова батюшка не втримався і мимоволі всміхнувся.
– А чому ні? На це була воля господня. Грановський подарував корів тобі, ну й не мороч голову ні собі, ні людям. Дякуй богу і не треба нічого ускладнювати. Тим більше той магнат зробив тобі подарунок не із свого добра, а із захопленого в татар.
Щаслива Сметаниха повернулася додому. В дворі їй на очі потрапив син. Той самий, який проспав корову. Він винувато опустив голову і промовив:
– Вибачте, мамо, що я заснув. Більше такого не повториться.
Мати ніжно пригорнула сина до себе і відповіла:
– Ну, що ти, дитино? От якби ти не спав – тоді татари могли тебе забрати в неволю або взагалі вбити. А так ти живий, здоровий, вдома, а корів в нас тепер дві! Пішли хоч подивимось, які вони.
І мати з сином пішли до шопи, щоб добряче роздивитись подарунки магната.


Рецензии