Дорога до волi. Глава 18. Трофейний табун
Повертаючись до війська, заночували в селі Юрківці, на схід від Немирова, яке трапилося на дорозі. Під ранок, коли всі ще міцно спали, в село вдерлися поляки і першим ділом кинулися по хатам з обшуками. По селу попливли крики і лайка.
– Що це? – розгублено запитав зі сну Голобля.
– Схоже, ляхи влаштували облаву, – прислухаючись до криків, відповів Іванко. – Галасують вже в сусідньому дворі. Значить, коней запрягти не встигаємо.
– Може, виліземо через вікно? – запропонував Петрик, протираючи зі сну очі.
– Ти й дядько Василь, може, й вилізете, – мовив Іванко, – а ми з Мирославом – точно ні. Про Малюту я взагалі мовчу.
– Так, – усміхнувся Мирослав, не дивлячись на серйозність ситуації, – для нього треба пів стіни розібрати!
Договорити козаки не встигли, бо до хати підійшли кілька поляків. Коли двоє з них увійшли до хати, Мирослав з Іванком вистрелили в них з пістолів. Малюта підскочив до вбитих ляхів, схопив їх і прикриваючись ними, ніби щитом, вийшов з хати.
За ним слідом пішли Голобля з Петриком, який взяв ще пістоль Малюти. Поляки почали стріляти, але їх кулі потрапили в тіла своїх же. Козаки застрелили ще трьох ляхів. Малюта кинув на землю вбитих ляхів.
– Куди тепер? – запитав він.
Іванко уважно прислухається до того, що відбувається навколо.
– Думаю, вирватися із села можна тільки пішки, – розсудливо відповів він. – Пам’ятаєте, коли ми в’їжджали в село, бачили величезні зарості кропиви?
– І що? Ти пропонуєш нам заховатися в ній? – здивувався Малюта.
– Саме так. Навряд чи нас стануть там шукати. Тільки обов’язково треба прихопити із собою свитки, щоб захищатися від кропиви і комарів.
Козаки бігцем повернулись до хати, схопили свій одяг, подорожні торби, баклаги з водою, і поспішили на околицю села.
Вони як раз забігли в кропиву, коли вслід за ними почали вириватися озброєні вершники. Приблизно в центрі заростів виявилася досить глибока на пів сажня яма, і козаки на бігу впали в неї.
І тут же над їх головами засвистіли кулі, це ляхи почали обстрілювати кропиву. Хто знає, чим би закінчився для запорожців обстріл, якби не ця яма.
– Повезло, – тихо сказав Іванко. – Всі цілі?
На диво від падіння ніхто сильно не постраждав. Козаки притиснулися до того боку ями, який ближче до поляків, тож їм нічого не загрожує.
– І звідки тут ця яма? – сказав Петрик, потираючи забитий бік.
– Схоже, це була домова яма, погріб, – відповів Голобля. – Казали старі люди, що кропива росте там, де колись жили люди, стояли хати.
– От якби це був старий колодязь, то хтось з нас міг би і постраждати, – задумливо промовив Іванко.
На якийсь час козаки замовкли. Поляки дали ще кілька залпів і поїхали далі. Їхні кінні роз’їзди періодично об’їжджають все навколо. Їхні челядники підмели дороги навколо села так, що тепер хто б не пройшов по ним – неодмінно залишить сліди.
– Ох і хитрі ж ці ляхи, – лайнувся Голобля. – Що робитимемо?
– Кажете, хитрі? – примружився Іванко. – Значить, треба їх перехитрувати.
– Що ж тут можна придумати? – здивувався Голобля. – Через дорогу не перестрибнеш, а літати ми не вміємо. В усякому разі особисто я літати точно не вмію.
Іванко не відповів, а просто став думати, і через якийсь час запитав:
– Чи є в кого з вас маленькі цвяхи?
Виявилося, що в Петрика є сорок вухналів – спеціальних плоских цвяхів, якими підковують коней.
– Чудово! – зрадів Іванко.
– А для чого вони тобі? – здивувався Петрик. – В нас і коней немає.
– А це не для коней, а для нас.
– Як-то для нас? – вражено запитав Петрик.
– Я думаю так: виріжемо із м’якого дерева підбори у формі коров’ячих копит. До них приб’ємо вухналями шкіряні ремінці, надягнемо їх на чоботи і вийдемо звідси. Можна вдягнути «копита» задом наперед, ніби корови йшли у зворотному напрямку.
– А куди підемо? – першим запитав Малюта.
– Тут неподалік є болота, – почав думати вголос Мирослав. – Ми по рослинам, які там ростуть, можемо зрозуміти, де трясовина, а де – твердий ґрунт. Тож переберемось на якийсь острівець і відсидимось на ньому. Що скажете?
– А якщо повернутися в село? – запропонував Петрик. – Захопимо коней і гайда звідси?
– Це надзвичайно ризиковано. Нас там шукають і чекають. Якщо ще раз нарвемося на ляхів – можемо і не вибратися.
– Коли це запорожці боялись ризику? – закопилив губу Петрик.
– Ризик буває оправданий, а буває – не виправданий, – рішуче сказав Іванко. – Цього разу ризикувати не будемо.
За день козаки вирізьбили десять «копит» з липи, прибили до них вухналями ремінці. За рахунок глибини ями і висоти кропиви їм було досить комфортно. Із-за спеки комарі не дуже дошкуляли, тож день пройшов спокійно.
Ввечері запорожці поїли житнього хліба із салом й часником, і вклалися спати. Під ранок вийшли із заростів кропиви, вдягнули коров’ячі «копита» і вийшли на дорогу.
– Давайте йти так, ніби це дійсно йшли корови, – шепнув Іванко.
По дорозі козаки дійшли до містка через річку, дійшли до боліт. Там зняли «копита», вирубали жердини і коли почало світати, знайшли прохід в глибину болота.
На одному із острівців вони облаштувалися на день, роздяглися, почали сушити одяг і взуття. Поляки одразу знайшли сліди корів і зупинилися біля них. Потім поїхали по слідам і доїхали до болота.
– Дивно якось, – першим заговорив пан Ян Глич. – Ви не знаходите?
– А що тут дивного? – вразився інший шляхтич.
– Панове, – звернувся Глич до інших, – чи є серед вас мисливці?
– Ображаєте, – п’яно реготнув Якуб Завадський. – Ми всі тут досвідчені мисливці!
– Тоді уважно обдивиться сліди і скажіть, чи все тут гаразд?
Один із п’яних шляхтичів важко зліз коня і почав роздивлятися. Він дійшов до болота, потім повернувся назад. Від побаченого він ніби навіть протверезів.
– Ну що скажете, пане Томаш? – нетерпляче запитав Глич.
– Прошу пана, але такого просто не може бути! – скрикнув Томаш Карський. – Якщо вірити слідам – тут пройшли дві з половиною корови!
– Як це? – зацікавився Якуб Завадський, сприйнявши ці слова за жарт.
– Сліди є тільки від десяти копит! Виходить – дві корови нормальні, на чотирьох ногах, а третя корова – на двох!
– А, може, одна корова нормальна, а дві – на трьох ногах? – у весь голос сміється Радзимир Шодуар.
– Не розумію, чому пану Радзимиру так смішно, – криво усміхнувся Глич, – але тут точно щось не так. До речі, чому корови пішли до болота?
– Ну, хіба не зрозуміло? Га-га-га! Вони пішли топитися!
Глич відвернувся від Шодуара, приховуючи зневагу і відразу.
– Дуже схоже на те, що обдурили нас ті лотри, – зітхнув Томаш Карський. – Ми їх весь день шукали в селі, а вони… до речі, а де вони ховались весь цей час?
– Пропоную повернутися до того місця, де з’явилися сліди корів. Поїхали, панове!
Коли шляхтичі доїхали до заростів кропиви, вони почали вивчати сліди.
– Вони точно прийшли не з села, – через якийсь час впевнено сказав Завадський. – Враження таке, що вони вийшли з кропиви.
Поляки верхи заїхали в зарості кропиви і скоро знайшли місце, де майже добу ховалися козаки. В ямі багато стружки, яку запорожці не стали ховати.
– От тепер все зрозуміло. Розбійники спокійно відсиділися в нас під носом, вирізали «копита» і таки обдурили нас. Кляте бидло.
– Вони і зараз на болотах. Може, викуримо їх звідти?
– Це легко сказати, а ти спробуй зробити. Болото для козака – фортеця. Гарантії, що ми їх переб’ємо немає ніякої, а вони когось з нас точно вб’ють.
Ляхи вирішили щільно, наскільки це можливо, оточити болото і чекати на козаків.
– Сподіваюсь, в них обмаль їжі або й зовсім немає, – сказав Карський.
– Я б на це не розраховував, – мовив Глич, – вони вміють терпіти голод. До того ж тут повно рогозу, і вони можуть його їсти навіть сировим.
Кілька десятків жовнірів спробували знайти прохід до острівця, на якому ховаються козаки, але після того, як двоє з них провалилися в трясовину і мало не втопилися, покинули це заняття.
Запорожці вирішили не стріляти по ляхам, щоб не виявити свого місцезнаходження, бо тоді і поляки у відповідь можуть відкрити по ним влучний вогонь. Вони просто по черзі обережно спостерігали за спробами ляхів знайти проходи по болоту.
– Все, – з полегшенням оголосив Мирослав, який дивився за діями поляків, – всі ляхи вибрались на берег. Схоже більше шукати нас вони не будуть.
– Слава богу, – перехрестився Голобля. – Що далі?
Всі чекають на відповідь Іванка, який серед них на цей виїзд призначений старшим.
– Їжа в нас є, чиста вода також, тож можемо нікуди не поспішати.
– Так-то воно так, – розсудливо мовив Мирослав, – але коней наших шкода. От якби їх повернути.
– Де ж їх тепер шукати? – з сумнівом сказав Малюта. – Ляхів повне село, в кожного є свій кінь.
– Гарне запитання, – нахмурив лоба Іванко, – що не кажи, а коні нам потрібні. Знайти саме наших коней, та ще й уночі – майже неможливо. Значить, візьмемо тих коней, які перші потраплять нам до рук.
– То що, вночі вибираємося звідси? – запитав Мирослав.
– Так. Ти ж чув, ляхи пиячать, це нам на руку, до того ж вони вважають, що ми будемо тут сидіти стільки, скільки зможемо.
За день козаки відпочили, потім повечеряли, роздяглися, зв’язали одяг в клунки і неспішно вибралися на берег. Палиці заховали в лопухах, витерлися рушниками і знову вдягнулися. Після цього причаїлися в кущах, перечікуючи, поки дозорці проїдуть повз них.
Непомітно пробралися запорожці в село і стали обирати двір, де є достатня кількість коней.
– Рано ми вибралися з болота, – зітхнув Іванко, – ще ніхто не спить. Треба було нам зупинитися на околиці села і там чекати, поки ляхи угомоняться.
– Так це і зараз не пізно виправити, – шепнув Мирослав. – Пропоную вибратися на дальню околицю, щоб потім можна було швидко поїхати, не стикаючись з ляхами.
Іванко погодився, і козаки неквапливо пройшли через все село на його дальній бік. Там почали видивлятися коней. Як на зло в дворах є по два-три коні, а хлопці хочуть взяти п’ятеро коней в одному місці, щоб було швидше і безпечніше.
Раптом вони почули іржання за селом.
– Треба вивідати, – промовив Іванко, – може, там табун?
Козаки вийшли за село. Там виявився пагорб, який перекриває їм огляд. Коли хлопці зійшли на пагорб, одразу побачили табун і багаття, навколо якого гріються пастухи.
– Петрику, – прошепотів Іванко, – розвідай – осідлані коні чи ні? Не хочеться їхати без сідл.
Поки Петрик не повернувся, Іванко трохи похвилювався. Але Сомик доповів, що коні осідлані, хіба що знадобиться підтягти попруги.
– Охороняють їх семеро жовнірів. Вони трохи п’ють, двоє з них вже сплять.
– Чудово, – посміхнувся Іванко. – Прикінчимо всіх охоронців і уведемо увесь табун! Я маю на увазі коней, які пасуться в «нічному».
Козаки підкралися до жовнірів, що гріються і випивають біля вогнища, швидко їх зарубали. Потім вибрали собі коней, підтягнули підпруги, забрали зброю і погнали табун на північний захід.
До свого табору вони дібралися вже надвечір цього ж дня. Першим ділом Іванко доповів Кременю про пригоди і передав йому польський табун. В ньому нарахували двісті сорок три коня.
– Нівроку, – радіє отаман. – Як раз своєчасно, бо в нас великі втрати в конях! А я ламаю голову, де нам розжитися на коней! Молодці, хлопці! А тепер ідіть, вечеряйте та відпочивайте.
Козаки разом направились до кашоварів.
– Добрий вечір, пане Василю! Є ще щось їстівне? – першим запитав Малюта.
– Є салат із квасолею, шинкою, огірком та яйцями. Думаю, вам вистачить. Мийте руки і присідайте до столу. Лавріне, неси хліб!
Після смачної, ситної вечері запорожці подякували кашоварам і вклалися спати.
– Як добре, – солодко потягнувся Петрик, мружачись, як кіт, – тепло, сухо, і ніхто не загрожує – ні ляхи, ні комари! На добраніч!
Коли отаман Кремінь прийшов до хлопців, щоб розпитати про польський загін, в якого козаки увели коней, вони всі вже міцно спали. Курінний не став їх будити, вирішивши розпитати їх вже завтра.
Свидетельство о публикации №226111001274