Дорога до волi. Глава 1. Один проти десяти
Перший тиждень шляху пройшов спокійно. На восьмий день путі після обіду отаман Кремінь викликав до себе десятника Мартина Паталаху.
– Мартине, візьми два десятки хлопців і їдьте вперед. Шукайте місце для ночівлі, воду, дрова.
– Зрозумів, – кивнув Паталаха.
Після того, як він з козаками поскакали вперед, до курінного під’їхав десятник Карп Журба.
– Пане Михайле, а чому ви послали в розвідку не нас?
– Вони поїхали шукати місце для ночівлі, а ти із своїм десятком поїдете дійсно у розвідку. Візьміть на південь від нашого шляху. Дізнайтеся, чи є там татари.
– Буде зроблено.
Мартин Паталаха через якийсь час зупинив коня і показав рукою вперед.
– Дивіться, попереду літають ластівки.
– Значить, десь там є вода.
Об’їхавши з лівого боку невисокий пагорб козаки знайшли невелику річку і зраділи, адже те, що вода тече, означає, що вона не застояна і її можна пити так, без кип’ятіння.
– А онде є гай! А це дрова і гілки для облаштування лежанок! –
– Те, що треба, – зрадів десятник.
Він відправив двох козаків назад до курінного отамана, а сам з рештою запорожців поїхали в лісок і почали рубати сухі дрова, ламати гілки для влаштування лежанок. Козаки не лягають спати просто на землю, бо вона витягує тепло з тіла.
Вони застеляють землю шаром гілок, очерету або сухою травою, а поверх неї кладуть, що в кого є – бурку, кінську попону, чепрак, шмат парусини чи повсті, свитку або кобеняк.
– Чи не забагато дров ми нарубали? –
– Ні, ще й мало буде. Далі голий степ, тож краще взяти запас дров із собою. Зайвими вони точно не будуть.
Коли Кисляківський курінь підїхав до місця стоянки, там вже височіли купи дров і гілляччя. А ще на шматку парусини лежать сухі гриби трутовики, які козаки використовують, як гніт для розведення вогню.
– Беріть, кому треба! – запросив Мартин.
Курінний отаман залишився задоволений вибором місця для табору. Низовики почали випрягати коней з возів і розставляти вози дишлами назовні. Возів цього разу багато – 84 штуки, тож і внутрішній простір вийшов не малий.
– Справжня фортеця, – посміхається Паталаха.
– Запам’ятай, пане Мартине, – каже курінний отаман, – фортеця – це люди.
Кашовар Голобля з помічником Чубом спочатку обдивились своїх коней, збрую, і тільки після цього почали готувати вечерю. По дорозі козаки вполювали дикого вепра, тож вечеря обіцяє бути смачною й ситною. М’ясо кашовар не жарить, а варить або тушкує, аби зберегти жир, щоб було ситніше.
Частина козаків закинули в річку сіті, щоб на ранок наловити риби. Коли розпалили багаття, козаки почали сушити в першу чергу взуття, потім верхній одяг.
За багаттям в кожного запорожця своє постійне місце, тому скрізь панує порядок і спокій.
Перед сном кожний в кого є кресало, перевірив, чи воно на місці. Це вже в козаків така традиція.
Козаки не люблять починати ранок швидко. Рибалки витягли сітки, але цього разу риби майже не зловили. Сніданок сьогодні вийшов скромний. Паталаха невдоволено запитав в Голоблі:
– Пане Василю, чого ти поскупився на їжу?
– А немає чого переїдати зранку. Повний шлунок робить ноги важкими, а розум – лінивим. Пора вже тобі це знати!
Поки низовики після сніданку чистили свої казанки, бо залишки їжі швидко псуються, десяток Журби знову виїхав в розвідку. Шлях пролягає через невеличкий ліс. Коли козаки наблизились до протилежного краю лісу, кінь Злидні, який їде першим, насторожив вуха.
– Стій! – підняв руку до гори Орест.
Ранковий туман, який ще не розсіявся, допоміг козакам непомітно підібратися до узлісся. В степу туману вже немає, а, можливо, його там і не було, тож видно далеко. Всі побачили довгу колону кримських татар.
– Назад, – наказав Журба. – Гнат й Іванко – залишайтесь тут, спостерігайте за ордою. Доповісте, як вони наблизяться сюди. Старший – Баш.
– Слухаюсь, – кивнули козаки і злізли з коней.
Решта повернулась в табір, де десятник доповів курінному отаману про наближення великого чамбулу кримців.
– Карпо, скільки їх там? – спокійно запитав Кремінь.
– Багато. Тисячі три точно. Орда, одним словом.
– Що ж, будемо готуватися до бою.
– До якого ще бою? – вражено запитав Паталаха. – Їх десять на одного! Тікати треба, поки є час! Пропоную залишити весь обоз і їхати звідси якомога швидше, раз вже нам так повезло, що ми їх першими виявили! Тут помилка означає смерть!
Курінний повернувся до десятника і з подивом оглянув його згори до низу. Але його випередив Журба.
– Мартине, хіба твоєю думкою хтось цікавився? Виконуй наказ і все.
– До того ж ти б вже мав знати, що наш отаман не любить прості рішення, – мовив десятник Макар Малюта.
– Перемогти три тисячі ординців – задача не з легких. Пане Михайле, хіба не ти вчив нас, що недооцінювати ворога – смертельно небезпечно? – не вгаває Паталаха.
– Занадто боятися – також. Чи ти готовий воювати тільки коли ми переважаємо в силі? Ми козаки – ми звикли зустрічати небезпеку зі зброєю в руках, а не тікати від неї.
Журба хмикнув. До них під’їхали інші десятники, оточили отамана колом, і уважно дослухаються до розмови.
– Пане отамане, колеса возів в землю вкопувати? – запитав Ілько Дігтяр.
– Ні. Просто засиплемо їх до середини. До того ж це буде легше і набагато швидше. І ще – в нас багато дощок, треба наростити борти, щоб татари не могли перескакувати через вози в табір. Зупинена кіннота – вразлива.
– Оце правильно, – зрадів Олекса Чухліб.
– Треба обкопати табір невеличким рівчачком, а в нього запустити воду з річки. Землю використати для засипання коліс. До справи!
Без зайвого шуму козаки взялися до роботи. На возах встановили легкі гармати і гаківниці.
– Порох сухий? – питає Кремінь. – То заряджайте!
– Аякже! Богу довіряй, а порох тримай сухим, – відповів старший з гармашів.
Коли Іванко з Башем повернулись до табору, вони його не впізнали. Крім дишл від возів в землю вкопані загострені коли. Бівуак оточений рівчаком з водою. Борти возів стали помітно вищими. На хурах встановлені гармати.
– Ну, що там? – запитав Кремінь в розвідників. – Де татари?
– Зараз тут будуть, – сповістив Гнат Баш.
І дійсно, буквально через кілька хвилин з’явилася орда. Козаки в’їхали і зайшли до табору і останні вози прикотили один до одного, закриваючи проходи і зв’язали їх залізними ланцюгами.
– По місцям! – вигукнув отаман. – Приготуватися до бою!
Татари оточили козацький табір з усіх боків, намагаючись знайти слабкі місця в обороні. Запорожці зберігають спокій, ніякої розгубленості чи збентеженості.
– Підпалити траву! – наказав мурза Наіль Ширин.
Ординці смолоскипами підпалили суху траву з усіх боків табору, але вогонь дійшов до рівчака з водою і згас. Татари залишилися розчарованими. В тому місці з якого повіває вітерець, в козаків обличчя в сажі.
Оскільки в таборі є великі діжки з водою, а кримчаки поки не атакують, козаки мочуть різні ганчірки у воді і витирають ними обличчя.
– Приготуватися до приступу, – голосно промовив мурза.
До нього під’їхав його племінник сотник Айрат Ширин.
– Дядьку, ти впевнений, що нам конче треба їх атакувати? Це ж не селяни, не містяни, це запорожці! Мені здається, краще їх обійти і їхати за здобиччю. Ми ж прийшли сюди за ясиром, а не на війну.
– Це не просто запорожці, – пояснив мурза. – Це кислячани, наші старі знайомі. Вони залили нам сала за шкіру, як ніхто інший. До речі це саме вони майже повністю винищили рід Айдарових. Не можемо ми просто так взяти і пройти повз них, бо це ганьба!
– Тоді зрозуміло. Вибач, дядьку.
Козацький табір завмер, жодного звуку чи руху. Кожен низовик знає своє місце в майбутньому бою. Тиша стала напруженою. І тут майже одночасно з усіх боків татарська кіннота поки повільно, але впевнено рушила на козаків. Час ніби стискається.
– Алла! – закричали кримчаки, але їх загрозливі крики тонуть в шумі вітру.
Козаки мовчать, тільки сильніше стискають в руках мушкети і самопали. Більшість молиться про себе, тільки кашовар Голобля сказав в голос:
– Поможи, боже.
Він не встиг перехреститися, як орда разом рвонула вскач на табір. Кіннота стрімко наближається до возів, за якими ховаються запорожці. Десятник Паталаха зібрався підпалити гніт однієї з гармат, але курінний отаман помітив це і гримнув:
– Ні! Мартине, ще не час! Стріляти тільки за моєю командою!
Ось татари наблизилися так, що видно їх очі. Кремінь вичекав ще мить і гукнув:
– Плі!
Земля здригнулася від залпу легких гармат, фальконетів, гаківниць і ожиг. Десятки вершників перелетіли через голови вбитих або поранених коней і впали на землю. На них налетіла, топчучи людей, друга хвиля кінноти.
– Добре, діти! – вигукнув Кремінь. – Їй богу, добре! Плі!
Козаки дружно вистрілили з мушкетів і самопалів, потім з пістолів. Ординці так квапляться, що запорожці не встигли перезарядити вогнепальну зброю. Коні ординців з розгону вдарилися грудьми у борти возів. Січовики довгими списами боронять вози від кримчаків, а ті лізуть напролом.
В одному місці татари намагаються відбити нарощений борт, щоб можна було верхи перескочити через воза в табір. Паталаха побачив це, схопив свій келеп з довгим руків’ям, зробленим спеціально для нього, щоб пробивати лати польським гусарам, і вискочив на воза.
Потужними ударами з усієї своєї богатирської сили він почав трощити черепи татарам, проламуючи або деформуючи їх бойові шоломи – місюрки. Десятник встиг вбити десяток кримчаків, поки інші схопились за луки.
Стріли вп’ялися в обидві руки богатиря, і він вронив келеп. Хитаючись Мартин зробив крок назад, поточився і впав, але його підхопили і поклали на землю під воза. Татари так тиснуть, що допомагати пораненим просто немає часу.
Зате ординці більше не намагаються відбити нарощені борти у возів. Гармаші нарешті перезарядили всю артилерію картеччю і дали залп. Над полем болю залунали крики болю.
– Відходимо! – скомандував мурза.
Татари разом відступили. Мурза зупинив коня відносно недалеко від табору і скликав до себе всіх сотників.
– Знає, бусурман, що ми туди ні з якої зброї не дістанемо, – сказав Іванко, витираючи з чола рясний піт.
– А дістати було б добре, – зауважив Кремінь, – він же навколо себе зібрав не простих аскерів, а командирів.
– То, може, викотимо гармату і влупимо по ним? – запропонував Журба.
– Давай! – загорівся цією ідеєю Кремінь. – Тільки візьми дві гармати!
Пушкарі зарядили гармати посиленим зарядом пороху і ядрами. Інші козаки в цей час зробили прохід між возами, щоб пушки можна було викотити назовні.
Ніхто з татар не очікував ніякої вилазки з боку запорожців, тому вони і не помітили, як з табору викотили дві гармати і покотили їх в бік мурзи. Дорога йде вгору, тому котити пушки досить важко.
– Карпе, – мовив старший з гармашів, – думаю, досить.
– Дивись: вони на нас ніякої уваги не звертають, – відповів Журба, – давай ще десяток кроків!
Пушкарі прицілились і вистрілили. Обидва ядра попали точно в натовп татарських сотників. Половина їх впали мертвими і пораненими. Підранений кінь одного з вбитих сотників налетів на коня мурзи і збив того з ніг. Мурза боляче вдарився об землю, до того ж кінь придавив йому ногу.
Поки татари отямились, козаки встигли повернутись в табір і закрити прохід між возами.
– Чудово! – радіє курінний Кремінь. – В них тепер цілковите безголов’я!
– Сподіваюсь, сьогодні вони на нас більше не підуть, – мовив Журба.
– Гадаю, що так, бо їм ще треба поховати загиблих.
Ніби на підтвердження слів отамана до табору наблизився гонець від татар.
– Гей, уруси! Не стріляйте! Дозвольте забрати вбитих!
– Забирайте, – дозволив Кремінь і додав, звертаючись до своїх десятників: – а ви пильнуйте, щоб не вийшло, як у кримчаків з нашими гарматами.
Проте татари нічого такого не помишляють. Вони дійсно зібрали тіла вбитих і почали їх ховати. Січовики в цей час надали допомогу своїм пораненим. Під вечір кашовари приготували вечерю і нагодували весь курінь.
Кремінь в цей час спостерігає за ординцями.
– Подивись, Карпо, – стурбовано промовив він, – частина з них коней не розсідлують. Не інакше щось вони задумали.
– Ну, не стануть же вони нападати на нас вночі?
– Зате татари вміють стріляти на звук! Та й навмання також напевне бити будуть. Думаю, вони спробують обстріляти нас в темряві, щоб нанести нам втрати. Коней шкода, їх ніяк не заховаєш.
Мурза Наіль Ширин призначив нових сотників замість вбитих і доручив їм вночі з усіх боків обстріляти табір козаків з луків.
Сонце схиляється на захід. З кожною годиною присмерки густішають. Ніч видалась темна, хмарна, без місяця і зірок на небі. Табір козаків також пірнув у пітьму, бо запорожці загасили всі багаття і залили їх водою.
Козаки всі до одного поховались під возами, прикрившись зв’язаними з дров щитами, щоб жодна стріла не попала в них. Коли кримчаки наблизились до табору, вони нічого не побачили і не почули. Так і почали вони стріляти в напрямок табору у повній темряві.
Майже одразу козацькій табір відповів вогнем усієї своєї артилерії, зарядженої картеччю, і вогнепальної зброї. Татари в паніці відступили.
– Гадаю, до ранку вони нас більше не потурбують, – сказав Кремінь. – Але завтра буде новий день і новий бій.
Решта ночі пройшла спокійно, хоча не спали ні козаки, ні більшість татарів. Козаки гострили шаблі, молилися.
Вранці, коли ординці почали шикуватись до нового штурму, до мурзи примчав його племінник сотник Айрат Ширин.
– Дядьку, озирніть! – вказав він нагайкою за табір козаків в південно-західному напрямку.
– І що там такого цікавого? – невдоволено запитав мурза.
Проте глянувши в той бік він закляк на місці. Там знаходяться два гаї і зараз з одного до іншого перебираються кінні і піші запорожці. Це точно низовики, їх ні з ким не сплутаєш.
– Давно ти їх помітив? – стримано запитав мурза.
– Так, досить давненько.
– Скільки ти їх нарахував? – уривчасто спитав мурза.
– Дев’ять сотень. І це ще не всі, бо вони все прибувають і прибувають.
– Накопичуються для атаки. Тепер розклад сил не на нашу користь. Як ти там казав? Ми прийшли не на війну? Ін шала, – повагавшись хвилину з удаваним сумом промовив мурза Наіль Ширин. – Нічого не вдієш. Відходимо.
За наказом мурзи орда раптом розвернулася і, не озираючись, вихором помчала у степ. Це було так несподівано, що кислячани вирішили, що се якась хитрість.
– Що це? – губиться в здогадах курінний. – Що за притичина?
– Пане отамане, – радісно вигукнув Журба, – наші! Ніби левушківці!
Кремінь озирнувся і побачив, як з ближнього гаю до них наближаються козаки, і це дійсно Левушківський курінь. Курінний вийшов з табору і пішов назустріч січовикам. Кислячанам дух забило від радості.
– Здоровенькі були! То ординці злякались трьохсот запорожців? – розкрив він руки для обіймів. – От не чекав!
– Чолом! Це ти, пане Михайле, знаєш, що нас триста, – весело і невимушено посміхається курінний отаман Пилип Грицай, – а татари гадають, що нас не менше тисячі!
– Ось тобі маєш! ФА це ж як?
– Бачиш ті два лісочки? За ними низина. От ми з одного гаю до іншого ходили по колу, а татари думали, що нас багато, що це прибувають нові козаки!
– Аха-ха! – розреготався Кремінь. – Здорово вигадали!
– То що, отамане, ми перемогли? – кривлячись від болю запитав Паталаха.
– Так. Тільки ця перемога не в знищенні ворога, а в тому, що вони пішли, а ми – живі! Значить, ще ряст потопчимо і повоюємо! Поталанило нам!
Мартин попросив курінного підійти і нахилитись до нього.
– Пане Михайле, є у мене прохання. Замініть мене на посаді десятника. Я зрозумів, що це не моє. Я просто козак і все. Може, хтось інший більше користі принесе на цьому місці.
– Добре, Мартине, – не став вмовляти його отаман. – Відверто кажучи, правильне рішення. А ти не просто козак, а дуже хороший козак!
Оскільки попереду сухий степ, а тут є річка з чистою водою, багато дров, отамани вирішили сьогодні нікуди не їхати, а відпочити на цьому чудовому місці. До того ж левушківці також вирішили заготувати із собою в дорогу дрова.
Журба із своїм десятком з’їздив в розвідку, щоб переконатись, що кримці дійсно поїхали. На зворотному шляху козаки вполювали ведмедя, тож на вечерю привезли свіже м’ясо. З вечора рибалки знову закинули в річку сіті і на ранок вловили стільки риби, що і наступного дня запорожці нікуди не рушили.
Свидетельство о публикации №226111000976