Дорога до волi. Глава 2. Повернення з небуття

Курінний отаман Михайло Кремінь викликав до себе десятника Карпа Журбу. Той одразу зрозумів, що на нього чекає нове завдання. Так, власне, і вийшло.
– Карпо, треба тобі з хлопцями з’їздити до Перекопу, подивитися, що там відбувається. Зазвичай ми виконуємо такі завдання у складі сотні, але я впевнений, що ви впораєтеся вдесятьох.
Журба задоволено кивнув на знак згоди.
– Рішення виокремити окремий підрозділ із самих підготовлених козаків виявилося напрочуд правильним, – сказав десятник.
– Саме так. Вас важче помітити, бо вас буде мало. Тільки ви там дарма не ризикуйте. Будьте обережними. Ваше завдання – розвідка і все.
– Так і буде, – пообіцяв Журба.
Наступного дня він із своїми козаками вирушив до Перекопу, але добратися до нього запорожці не встигли. Степ дихав гірким полином і сухим ковилом. Весняне сонце, ще не гаряче, а лагідне й золоте, ліниво котилося до вечірнього пругу.
Десяток Карпа Журби просувався вперед обережно, тримаючись низин та байраків, щоб не виказувати себе на відкритих просторах.
Слова курінного отамана Михайла Кременя про те, що розвідка – це єдине їхнє завдання, міцно трималися в голові десятника. Вони йшли тихо, у сірих похідних свитках, які зливалися з бляклою степовою травою.
Коли попереду, за пагорбом, почулося іржання коней і тупіт великого табуна, козаки миттєво спішилися, тримаючи коней за ніздрі, щоб ті не відгукнулися.
– Треба негайно розвідати, хто то, – мовив десятник.
– Схоже, татари, – знизав плечами Федь Закутько, – хто ж іще?
Журба відправив Арсена Дрімайла і Назара Одарича вивідати, хто там пилить у степу. Козаки повернулись дуже швидко.
– Розвідали? Хто там?
Арсен Дрімайло та Назар Одарич принесли дивну, приголомшливу звістку: попереду були не кримчаки, а втікачі, земляки з-під рідного Гайсина, з розграбованого, спаленого села Червінки.
– Їх тримали в степу, вони випасали там худобу. Самі вбили татар і тепер добираються додому.
– Багато їх? – запитав десятник.
– Ні. Всіх разом – 37. Серед них є поранені й діти. Чоловіків майже немає, більшість – жінки. Їдуть досить повільно. Женуть із собою багато татарських коней.
– Утікачі? Та ще й з татарським табуном? Напевне їх вже шукають.
– Вони вже сильно втомились, тож мусять уповільнити рух.
– Так, їм треба відпочити. Водночас не можна допустити, щоб переслідувачі наздогнали наших людей. Якщо кримчаки наздоженуть втікачів – їм не позаздриш, – помітив Гнат Баш.
– Це точно, – підтвердив Яким Євтушок.
Журба задумався.
– Нас мало, тож розділятися сенсу немає. Значить будемо супроводжувати втікачів до першого села, де є наші люди, а потім повернемось до Криму
– Якщо їх шукають, а їх не можуть не шукати, бо вони викрали в татар цілий табун, – зауважив Іванко Гардовий, – то ми скоріше всього зустрінемось з кримчаками, і нам це нічого доброго не віщує.
– Так, – погодився Гнат Баш, – буде нам тоді непереливки.
– Їдемо до утікачів, будемо їх супроводжувати і обороняти, наскільки це можливо. Веди, Арсене, – тихо наказав Журба, перевіряючи, чи легко ходить шабля в піхвах. – Хлопці, зброю тримати напоготові, але без моєї команди з мушкетів не палити. Самі знаєте, у степу звук пострілу за п’ять верст чути.
Загін перевалив через розлогий курган і спустився в широку балку, де протікає невеличкий безіменний струмок. Те, що постало перед очима козаків, змусило навіть бувалого Карпа Журбу скрушно похитати головою.
Це не було військо чи організований обоз. Посеред балки стояли три важкі татарські мажі, запряжені круторогими буйволами, а навколо тулилися люди. Тридцять сім живих душ, які вирвалися з кримського пекла.
Жінки в порваних, брудних сорочках, з хустками, насунутими на самі очі, тримали на руках немовлят. Підлітки, худі, з випнутими ребрами, сторожко тримали повіддя трофейних татарських коней. Чоловіків серед них майже не було – лише двоє літніх дідів, чиї бороди були білими, як подільська крейда.
Побачивши козаків, жінки спочатку злякано згрупувалися біля возів, прикриваючи собою дітей. Одна з них, старша, з глибокими зморшками на обличчі, перехопила в руці важкий татарський кинджал. Але коли вона розгледіла на козацьких шапках шматки червоної китайки, ніж випав з її тремтячих пальців прямо в пилюку.
– Наші... – тихо, не вірячи власним очам, прошепотіла вона й безсило опустилася на колесо мажі. – Господи милосердний, невже святі почули наші молитви?
Журба спішився, зняв шапку, низько вклоняючись землякам.
– Здоровенькі були! Не бійтеся. Я Кисляківського куреня десятник Карпо Журба, – спокійно, з лагідністю в голосі промовив він. – Тепер ви під козацькою рукою, вважайте, біда відступила.
До нього підійшов один із літніх чоловіків, дід Тарас, чия сорочка заляпана старою, запеченою кров’ю. Руки його, чорні й порепані від важкої праці на ординських пасовищах, тремтіли.
– Ми три дні й три ночі йдемо без перепочинку, синку, – глухим, надтріснутим голосом заговорив дід Тарас. – Як ординці заснули після кумису, ми трьох доглядачів зарізали, коней у косяк збили – і на північ. Жінки вози вели, підлітки коней підганяли. Але далі йти сили немає. Коні пристають, діти плачуть, пити хочуть. Вода в баклагах ще вчора скінчилася.
Карпо Журба озирнувся на свій десяток. Хлопці вже все зрозуміли без слів.
– Захар, Яким, – скомандував десятник, – негайно розсідлайте коней, дайте їм пастись. Мирославе, бери хлопців, обстежте яр. Нам потрібне затишне місце, щоб розвести багаття без диму. Орест Злидня! Організуй кухню, людям треба гарячого поїсти, вони ледве на ногах тримаються.
Для табору обрали глибоку балку, порослу густим терном та дикою грушею. Стіни яру надійно закривають козаків і втікачів від степового вітру та чужого ока. Козаки підкотили татарські мажі впритул до кущів, перекривши ними вхід до улоговини, а трофейний табун відвели трохи глибше, де трава була соковитішою й зеленішою.
Орест Злидня разом із Арсеном Дрімайло заходилися коло великого похідного казана, який зняли з одного з возів. Лопатами вони швидко викопали в землі глибоку канаву-кабицю – такий перевірений козацький спосіб дозволяв палити багаття так, щоб вогонь давав сильний жар, але полум’я не пробивалося назовні і не давало зайвого диму, який у степу видно за багато верст.
– Арсене, тягни сухий верболіз, – командує Орест, роздмухуючи перші іскри, які він викресав за допомогою кременя та сухого гриба-трутовика.
У казан налили чистої води, яку Назар Одарич приніс у шкіряних бурдюках із джерела, знайденого Іванком на дні яру. Коли вода закипіла, Орест Злидня засипав туди велику мірку просяних круп. Зі своїх запасів козаки дістали кілька чималих шматків солоного сала з проріззю, сушену рибу та сухарі.
– Ну, затірка буде що треба, – примовляв Злидня, ретельно розмішуючи куліш великою дерев’яною кописткою. – Для запаху додамо дикої цибулі та черемші, яку хлопці принесли з байраку. Поранені та діти мають добре поїсти, щоб кров у жилах швидше бігла.
Аромат гарячої їжі швидко розійшовся балкою. Діти, які до цього сиділи тихо, мов мишенята, під кущами терну, почали піднімати голови, смішно потягуючи носами повітря. Іванко Гардовий дістав зі своєї сумки пшеничні перепічки та шматки запеченого гарбуза з медом, які прихопив в дорогу.
Він підходив до малечі, лагідно посміхаючись під своїми молодими вусами, і роздавав солодощі.
– На, малюк, поїж, – Іванко протягнув шматок перепічки худенькому хлопчику років п’яти, чиї очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. – Все позаду. Козаки поруч, татари більше не прийдуть.
Дитина обережно взяла хліб обома руками, міцно притиснула до грудей і тільки після цього почала жадібно відкушувати, а її мати, що сиділа поруч на оберемку сухої ковили, тихо плакала, дивлячись на сина.
Поки варився куліш, Захар Книш та Гнат Баш зайнялися лікуванням поранених. У багатьох втікачів ноги стерті до крові через важкий перехід степом, а у двох жінок на руках чорніли глибокі рубці від татарських мотузок.
Але найважчим був молодий хлопець на ім’я Степан, якого козаки зняли з воза. Його спина була розсічена татарським нагаєм, рана вже встигла запалитися, краї її пожовтіли, і від неї йшов неприємний солодкуватий запах гною.
Гнат розклав на чистому брезенті козацькі ліки, які вони завжди возили із собою в шкіряних торбинках за поясом. Тут є сушений болотний мох, який козаки цінують вище за будь-які бинти, листя живокосту, чистотіл та калган-корінь.
– Іванку, розпали маленьке окреме кострище, – тихо попросив Захар, обмиваючи рани Степана чистою водою. – Треба закип’ятити воду з корою дуба та ромашкою. Без цього гниль не зупинити.
Степан лежав на животі, зціпивши зуби так, що на щелепах ходили жорна. Захар Книш під час війн, в яких приймав участь, навчися багатьом секретам козацької медицини, і діяв упевнено.
– Потерпи, брате, – лагідно мовив Захар, промиваючи глибокі розрізи на спині хлопця міцним відваром дубової кори. – Зараз буде пекти, але то добре. Гниль вийде, м’ясо нове наросте.
Степан не стримався і глухо застогнав, зариваючись обличчям у суху траву, коли Захар приклав до розсіченої спини розпарене листя чистотілу, яке швидко забирало біль і очищало рани від гною. Зверху рану обклали товстим шаром м’якого болотного моху і міцно перев’язали чистим лляним полотном, яке пожертвував зі своїх запасів Іванко.
Потім Захар підійшов до жінок, які сиділи біля мажі. У однієї з них, Олени, сильно розбита рука – татарин ударив її прикладом мушкета під час втечі. Рука розпухла, посиніла і не рухається.
– Ну-бо, сестро, покажи, що там у тебе, – Захар обережно обмацав суглоб. Жінка зойкнула. – Кістка ціла, слава богу, тільки суглоб вискочив із свого місця. Тримайся міцно за колесо воза. Іванку, тримай її за плечі.
Захар узяв Олену за долоню, почекав секунду, відволікаючи її розмовою про Гайсин, і різким, сильним рухом смикнув руку на себе, одночасно повертаючи її вбік. Сухий хрускіт – і суглоб встав на місце. Жінка зойкнула, потім полегшено зітхнула, хоча з очей її бризнули сльози.
– Ось і все, – Захар посміхнувся, обтираючи руки. – Тепер змастимо коліно і суглоб маззю з козолисту, перев’яжемо, і за тиждень бігати будеш, як дівка на виданні.
Нарешті куліш поспів. Орест Злидня голосно гукнув на весь яр:
– Вечеряти, панове земляки! Хлопці, несіть таці та дерев’яні миски!
Частування здалося вчорашнім невільникам щедрим. Жінки й діти сіли кружком навколо кабиці. Орест наливав кожному повну миску густого, наваристого кулішу, з якого пара піднімалася до самого верховіття кущів терну. Арсен Дрімайло різав великими, товстими шматками солоне сало й житній хліб.
– Їжте, їжте, не соромтеся, – припрошував Орест, підкладаючи добавки підліткам. – Козак не гордун, що дістав, те ковтнув, а для вас сьогодні – найкраща козацька їда!
Люди, які роками недоїдали, їдять мовчки, чути тільки дружнє сопіння дітей та стукіт дерев’яних ложок об денця мисок. Перша, страшна виснаженість почала відступати від обличь втікачів. Щоки дітей порожевіли, а в очах жінок з’явився спокій, якого вони не знали за роки неволі.
Після ситного обіду Арсен налив усім свіжого, прохолодного відвару з шипшини й сушених суниць, який добре тамує спрагу.
Коли споночіло, в таборі запанувала тиша. Багаття в кабиці загасили, засипавши його сухою землею й золою, щоб у темряві жодна іскра не видала табір. Степ накрила темна, зоряна ніч. Жінки й діти вліглися спати на возах та під ними, укрившись татарськими повстяними ковдрами, які вони захопили із собою під час втечі.
Козаки виставили дозори на вершині пагорба. Карпо Журба заліг у густій ковилі на краю яру, пильно вдивляючись у темряву степу. Раз по раз його непокоїть думка, чи все він зробив для того, аби врятувати людей.
До нього тихо підійшов і присів Іванко Гардовий.
– Не спиться, синку? – тихо запитав десятник.
– Думаю, Карпо... – Іванко присів поруч, дивлячись на далеку лінію обрію, де зорі торкалися землі. – Завтра татари почнуть рух, шукаючи свій табун. Вони не можуть не розуміти, що втікачі пішли на північ. Якщо ми підемо прямою дорогою, орда нас наздожене за півдня. Нас всього десять, а з нами жінки й діти.
Журба закрутив довгий козацький оселедець за ліве вухо й усміхнувся у вуса.
– Не дурний придумав, Іванку, що прямою дорогою тільки вовки ходять, – розважливо мовив десятник. – Ми завтра зранку повернемо на захід, в бік Кучманського шляху. Там місцевість інша – балки, байраки, яри. Там кінноті важче розвернутися лавою. Проведемо людей поміж скелями, пересидимо день у густих тернах, а вночі виведемо в напрямку до Черкас.
– А табун як же? — запитав Іванко. – П’ятсот коней не сховаєш.
– А коней ми, якщо знадобиться – пустимо попереду, – хитро підморгнув Журба. – Нехай підлітки женуть їх на північ. Татари, як побачать коней, кинуться за ними, а ми тим часом мажі з жінками іншим яром виведемо. Головне – людей врятувати, а коні – то діло наживне.
Іванко погодився, і на душі в нього стало спокійніше. Він спустився на дно байраку, ліг на суху траву, підклавши під голову сідло, і заплющив очі.
Попереду на козаків чекає важкий і небезпечний шлях, але тепер, коли вони повернули з небуття тридцять сім християнських душ, кожен козак у загоні знав, за що варто стояти до самого кінця.


Рецензии