Дорога до волi. Глава 3. Степовi манiвцi

Ранок піднявся над степом неквапливо й прохолодно, загорнутий у сиву повсть густого туману. Земля, вкрита рясною холодною росою, здавалася нерухомою, а пожухла ковила під вагою вологи притискалася до самої ріні.
У таборі козаків й утікачів, прихованому в глибокому яру, панує повна готовність. Жодного зайвого слова, жодного брязкання заліза – козаки Журби вміли збиратися в дорогу так, ніби розчинялися в самому повітрі.
Віє легким, пронизливим вітерцем із північного сходу, який жене туман у бік Молдови. На дні балки, біля трьох татарських маж, запряжених важкими, мовчазними буйволами, Гнат Баш разом із Назаром Одаричем обв’язують колеса возів ганчір’ям і шматками повсті, щоб уникнути щонайменшого стукоту об каміння.
Жінки в козацьких свитках, бережно вмощують дітей серед мішків із провіантом і сухарями. Підлітки-втікачі, худі, але з козацьким азартом в очах, перевіряють попруги на трофейних огирях.
Карпо Журба стояв на вершині кургану, звідки відкривався краєвид на безмежну степову даль. Поруч із ним заліг у ковилі Іванко Гардовий.
– Дивись, синку, – тихо, ледве чутно вимовив десятник, вказуючи нагайкою далеко на південь, де туман уже починав розсіюватися під променями ранкового сонця. – Бачиш ту куряву? То не пил від вітру. То татари стали на наш слід. Кримчаки виявили зарізаних доглядачів і зникнення табуна. Вони злі, як вовки взимку, і гнатимуть коней, не жаліючи їх.
– Вони впевнені, що ми підемо прямим шляхом на північ, через річку до Речі Посполитої, – Іванко примружився, оцінюючи відстань. – Пряма дорога – то для них найпростіший розрахунок. Якщо ми рушимо туди з мажами та жінками, вони наздоженуть нас за дві години. Наші вози хоч і змащені, але буйволи – то не козацькі коні.
– Отож-бо, – Журба хвацько закрутив оселедця за вухо й застебнув мідну пряжку на своєму широкому шкіряному чересі. – Тому ми зробимо так, як вони найменше очікують. Ми підемо манівцями. Розіграємо перед ними виставу.
Десятник спустився у вибалок, де козаки вже тримали коней під вуздечки.
– Увага всьому товариству! – не голосно, але твердо оголосив Карпо. – Розділяємося на два загони. Оресте, береш Назара Одарича і всіх підлітків. Ваш загін жене трофейний татарський табун – усі п’ятсот голів – прямо на північ, відкрито, піднімаючи якомога більше пилу. Женіть коней до Лисячого яру, але вглиб не заходьте. Лякайте степ, кричіть по-татарськи, щоб татари усім чамбулом подумали, що то втікачі самі рятують коней.
Орест Злидня розуміюче кивнув, міцніше стиснувши руків’я шаблі.
– Я зрозумів, Карпе. Ми виманимо орду на себе. Побачивши коней, татари забудуть про все інше. Для них коні – то сама важлива здобич зараз.
– Саме так. А ми з рештою хлопців заберемо жінок, дітей, всі три мажі, і тихими балками, дном глибоких ярів повернемо на схід, ближче до Кучманського шляху. Там земля порізана тернами й гранітними скелями, там татарській кінноті не розвернутися лавою.
Орест кивнув на знак згоди.
– Пересидимо денну спеку в Чорному яру, а вночі, коли степ затихне, виведемо людей за Південний Буг. Арсен Дрімайло залишається тут, на вершині кургану, стежитиме за рухом орди й дасть нам знак. Все, з богом! Рушаємо!
Маневр розпочався блискавично. Орест Злидня разом із Назаром Одаричем й підлітками з криками та свистом рушили табун на північ. Коні, зачувши волю, помчали вскач, піднімаючи в небо величезну, густу хмару сірого пилу, яку видно за багато верст. Здалеку здавалося, що йде великий козацький загін.
У цей же час три мажі під командуванням Журби тихо, мов примари, спустилися на саме дно глибокого яру. Натягнуті на колеса шматки повсті повністю глушили стукіт заліза. Жінки тримають дітей на руках, закриваючи їм ротики долонями, щоб жоден дитячий плач не порушив цієї смертельної тиші.
Іванко Гардовий ішов попереду першого воза, тримаючи свого Гнідка за ніздрі. Погляд його був прикутий до схилів яру, де росли густі, колючі зарості терну й глоду.
– Карпе, подивись туди, – пошепки вимовив Іванко, вказуючи на південний схід, де яр перетинав стару козацьку стежку. – Там яр стає зовсім вузьким, балка завалена старими деревами, що впали під час минулорічного буревію. Якщо татарські роз’їзди звернуть сюди, ми опинимося в пастці. Коні, а тим більше буйволи з возами через завали не пройдуть.
Журба зупинив воза рукою. Він підійшов до завалу, пильно оглянув покручені стовбури дерев і мох на корі.
– Не панікуй, синку. То не пастка, то наш порятунок, – тихо відповів десятник. – Ляхи й татари думають, що козаки завжди шукають чисту дорогу для возів. Вони ніколи не повірять, що ми потягнемо мажі через ці хащі. Якиме, бери сокиру, але рубай тільки дрібні гілки! Стовбури не чіпати, вони мають залишитися як прикриття. Козаки, дружно взялися за вози! Перенесемо їх на руках, якщо треба буде!
Робота закипіла в абсолютній тиші. Козаки й жінки підставляли плечі під важкі осі маж, буквально на руках перекочуючи їх через повалені стовбури дубів. Яким Євтушок працював сокирою ювелірно, обрубуючи лише ті гілки, що чіплялися за парусинові дахи возів.
За годину неймовірних силкувань спільними зусиллями усі три мажі переправили на інший бік завалу, а Іванко ретельно замаскував місце переходу свіжим віттям верби й дикої груші. Тепер навіть з відстані кількох кроків неможливо здогадатися, що тут пройшов обоз.
Тим часом на півдні степу розгорталася інша дія. Сотник кримчаків побачивши на горизонті величезну хмару пилу, що рухається на північ, радісно закричав і змахнув кривою шаблею:
– Алга! Вони там! Гяури женуть наших коней до річки! Наздогнати й порубати всіх! Уперед!
Орда з диким виттям і свистом помчала прямо за табуном, який вели Орест і Назар. Кримчаки не жаліли коней, упевнені, що втікачі в них як на долоні. Вони пройшли в одній версті від яру, де заховався загін Журби.
З дна балки козаки й жінки чітко чують тупіт тисяч татарських копит і крики ординців, від яких у малечі перехоплювало подих від страху. Становище було напруженим й ускладнювалося і далі.
Гнат Баш міцно тримає на руках маленьку дівчинку, в очах якої помітив переляк, шепочучи їй на вухо козацькі казки, і дитина мовчить, довіряючи сильному козакові.
– Ой, лишенько, – засмучено пробурмотіла одна із жінок. – Боже милостивий, їх же там аж кишить.
– Хмара хмарою, – підтвердила друга.
– Не доведи, боже, помітять нас, – зітхнула третя. – Не хочеться знову в неволю.
Коли орда проскочила мимо, на вершині кургану з’явився Арсен Дрімайло. Він тричі коротко змахнув сірим козацьким жупаном – знак, що шлях вільний, і татари повністю заковтнули наживку.
– Повелись на нашу вигадку татари, – задоволено промовив Журба, витираючи піт з чола. – Тепер у нас є час до вечора. Рушаємо до Чорного яру, там розіб’ємо полуденний табір.
До Чорного яру дісталися в самий полудень, коли сонце палить нещадно, а степове повітря тремтить від гарячого марева. Це місце було унікальним: глибока гранітна розщелина, поросла густим терном і старими березами, на дні якої б’є чисте джерело з прохолодною водою.
Тут козаки нарешті змогли розім’яти натруджені ноги. Федь Закутько разом із Якимом Євтушком швидко організували обід.
Розводити велике багаття знову не стали – Федь дістав із мажі великий плаский камінь, який вони возили з собою, нагрів його на невеликому, бездимному жарі з сухого калганового коріння, і почав смажити великі шматки солонини.
– Прошу до столу, – приязно припрошував Федь, розкладаючи гаряче м’ясо на чисті шматки березової кори. – Хліба свіжого немає, але сухарі житні, розмочені в гарячому м’ясному бульйоні, підуть за милу душу. Якиме, неси холодну воду з джерела!
Втомлені переходом жінки й діти з великим апетитом їли нехитру, але ситну козацьку їжу. Старий дід Тарас, жуючи сухар, тихо промовив, звертаючись до Журби:
– Я за свої сімдесят років, Карпе, багато чого в степу бачив, але щоб так чисто обдурити татарського сотника – то справжній божий промисел. Ви не просто воюєте, ви ніби бачите степ наскрізь.
– Наш Кисляківський курінь – то слава всього Поділля, – посміхнувся Журба, підкручуючи вуса: – То все Іванкова вигадка, діду. Він у нас молодий, але розумом не поступається старим полковникам.
Поки табір відпочивав у прохолоді яру, Іванко Гардовий пішов на передовий дозор. Залізши на верхівку старої розлогої берези, що росте на самому краю скелі, він пильно оглядав степ крізь листя.
Раптом його увагу привернув рух на заході. Між пагорбами, не поспішаючи їдуть двоє татарських вершників. Це вивідачі, які відстали від основних сил і тепер перевіряють бічні балки. Іванко тихо, як змія, зліз із дерева й подав знак Журбі.
– Двоє, Карпе, – прошепотів хлопець. – Ідуть прямо на наш яр. Якщо вони підійдуть до краю скелі, то побачать мажі й людей. Стріляти з мушкетів не можна – звук почує вся орда.
– Знімемо їх тихо, – Журба повернувся до козаків. – Іванку, Гнате, беріть татарські луки, що утікачі взяли як трофеї в Криму. Стріляти тільки напевне, коли під’їдуть на відстань десяти кроків. Книш, Закутько – тримайте шаблі напоготові.
Козаки причаїлися за гранітними брилами біля самого входу в яр. Татарські вершники їхали повільно, переговорюючись між собою й не очікуючи жодної небезпеки. Козаки напружено чекають, поки ординці наблизяться.
– Мій – той, що зліва, – майже нечутно сказав Іванко.
Коли до засади залишалося не більше двадцяти сажнів, Іванко з Гнатом одночасно спустили тятиви.
Почулось сухе клацання. Дві татарські стріли зрізали вершників миттєво. Одна влучила точно в горло першому ординцеві, а друга пробила груди другому. Обидва татари впали з коней у високу траву без жодного зойку чи крику.
Орест разом із Назаром підскочили, перехопили повіддя сполоханих татарських коней і завели їх у яр, а тіла вбитих швидко затягли в густі зарості колючого терну й засипали сухою землею й листям.
– Чисто спрацьовано, хлопці, – схвалив Журба, оглядаючи трофеї. – Тепер у нас є свіжі татарські коржі в саквах. Якиме, віддай коржі дітям.
Сонце почало схилятися до заходу, коли з півночі повернувся Орест Злидня. Його кінь запінений, а сам він ледве тримається в сідлі від утоми.
– Ну що там, Оресте? — кинувся до нього Журба. – Де орда? Що з підлітками?
– Все добре, Карпе! – важко дихаючи, посміхнувся Злидня, злізаючи з коня. – Наш план спрацював! Збили ми ординців з пантелику! Татари погналися за табуном. Ми довели коней до Лисячого яру, а там підлітки за моїм наказом розділили табун на п’ять малих косяків і розігнали їх в різні боки – по болотах, по чагарниках та лісових нетрях.
Журба задоволено посміхнувся.
– Татари розгубилися, почали ганятися за кожним конем окремо, кричать, лаються, ловлять арканами. Організованого переслідування більше немає, вони застрягли в тих болотах до завтрашнього ранку! Хлопчики всі живі, сховалися в балці, чекають на нас.
– Слава Богу! – тричі перехрестився дід Тарас, а за ним і всі козаки й жінки в таборі. – Перехитрили ми таки ординців!
– Тепер часу гаяти не можна, – Карпо Журба став командувати збором обозу. – Сонце сідає, степова спека спадає, іти людям буде легше. Впрягайте буйволів! Поки ніч накриє степ, ми маємо вийти на Кучманський шлях. Там бездоріжжя після минулих дощів таке, що ніяка татарська кіннота нас не наздожене, навіть якщо й вибереться з болота.
Валка вийшла з Чорного яру, коли на степ упали перші густі нічні сутінки. На виході з яру до них приєдналися Назар Одарич із хлопцями.
Ішли впевнено й швидко. Попереду їде Журба, вказуючи шлях, поруч Іванко Гардовий, а за ними повільно, але безупинно рухаються три мажі, повертаючи тридцять сім людських душ з небуття татарського полону назад – до рідного, милого серцю Поділля.
Коли всі переправилися через брід на лівий берег Південного Бугу, Журба мовив:
– Далі ви вже самі. Куди ви тепер?
– Подивимось, що там в Червінках. Якщо дійсно все село спалене – оселимось в Черненках або Дмитренках. Там видно буде. Головне – добратися до дому.
– Щасти вам, – мовив Журба. – Нам треба повертатися.
– Дякуємо вам, діти, – вклонився дід Тарас, – храни вас бог!
Козаки привітно попрощались, розвернули коней і поїхали над до броду. Людям властиво сподіватись на краще, тож втікачі зітхнули з полегшенням, вважаючи, що всі страхи, негаразди і біди залишились позаду.
Вони якийсь час дивились у слід запорожцям, а потім попростували далі своєю дорогою, насилу примушуючи себе не озиратись. 
Сизий туман, що прийшов із заплави Південного Бугу, щільною ковдрою вкрив глибокий, порослий терном байрак. Вранішня прохолода проймає до кісток, а дрібна водяна мряка осідає на сірих козацьких свитках дрібними, блискучими краплями.
Розвідувальний десяток Карпа Журби засів на самому дні розщелини. Козаки міцно тримають коней під ув’язку, затискаючи їм ніздрі долонями, щоб жодне випадкове іржання не порушило смертельної тиші.
Іванко Гардовий разом із Карпом Журбою, замаскувавшись сухою ковилою, лежать на верхньому гребні яру, пильно вдивляючись у степову далечінь.
Прямо перед ними, усього за двісті сажнів, Кучманським шляхом рухається татарський загін. То був чамбул ногайців – близько сімдесяти шабель під проводом досвідченого сотника.
Ординці йшли неквапливо, упевнені в тому, що на цих сплюндрованих подільських землях їм ніхто не загрожує. Вони гнали перед собою невелику, але тяжку здобич – три десятки свіжих невільників, переважно молодих жінок і дівчат із дальніх хуторів, зв'язаних по руках сиром’ятними ременями. Вдалині, за лавами вершників, погоничі вели чималий косяк відібраних у селян коней.
Іванко звернувся до Журби. Обличчя хлопця було напруженим.
– Карпе, – прошепотів Іванко, переводячи подих. – Ногайці йдуть вздовж річки, прямують на південний схід, до Чорного броду. То їхній постійний маршрут на Крим. Але поглянь, у них у колоні наші люди. Дівчата плачуть, дехто ледве йде, падає в багнюку...
Арсен Дрімайло гаряче стиснув руків’я своєї кривої шаблі:
– Пане десятнику, їх всього сімдесят! А нас – десяток добірних кислячан, у кожного по два пістолі, мушкети набиті, шаблі гострі. Якщо ми несподівано вдаримо їм у фланг із цього яру, розіб’ємо лаву з першого залпу! Не можна ж дивитися, як наших дівчат у неволю уводять! Серце кров’ю обливається!
Запанувала важка, гнітюча тиша. Козаки вичікувально дивляться на свого десятника. Кожен із них рветься в бій, козацька кров кипить від люті до людоловів.
Карпо Журба повільно закрутив сивого оселедця за вухо, його суворий погляд застиг на мокрій траві. Він мовчав, зважуючи на внутрішніх терезах долю свого загону й життя полонених.
– Ні, Арсене, – тихо, але з залізною рішучістю відрізав Журба. – Гарячність у степу – то перший крок до могили. Нас всього десять. Ну, виб'ємо ми першим залпом десяток татар, ну, порубаємо в рукопашній ще п’ятнадцять. А далі що? Ординці – кавалерія вправна, вони вмить обступлять нас колом. Самі загинемо ні за цапову душу, і бранців погубимо – татари, як побачать, що програють, першим ділом невільникам горлянки переріжуть, щоб здобич ворогу не дісталася. Чи такої волі ти для них бажаєш?
Журба підвівся й суворо поглянув на розпашілого Дрімайла:
– Нам не бравада потрібна, а розум. Облиш шаблю. Наше завдання – урятувати людей і донести відомості до куреня. Назаре, Олресте, – звернувся він до козаків, – негайно сідлайте коней. Ми відходимо назад, тихими манівцями в обхід яру. Обженемо чамбул ногайців стороною, вийдемо до Чорного броду за дві години до них і розставимо там таку пастку з Кисляківським куренем, що жоден ординець до Криму не повернеться. Обережний відхід сьогодні – то життя для цих дівчат завтра.
Козаки хоч і зітхнули з досадою, але сперечатися з досвідченим десятником ніхто не наважився. Вони безшумно повели коней вглиб глибокою балкою. Розважливий розсуд Карпа Журби вкотре вберіг розвідку від наглої смерті, залишаючи козакам шанс на справжню, велику перемогу.
Загін Карпа Журби зрештою вивів утікачів до безпечних поселень, де вони змогли знайти прихисток і допомогу. Виконавши це непросте завдання, кислячани повернулися на Січ. Там уже ширилися тривожні чутки про новий великий виступ проти польської шляхти. Козацьке товариство готувалося до чергової боротьби, розуміючи, що попереду на нього чекають нелегкі випробування.


Рецензии