Дорога до волi. Глава 4. Повстання Полоуса
Проте мета, заради якої русини бралися за зброю, так і залишилася нездійсненою. Нестерпний гніт польської шляхти тільки дужче посилювався. Ляхи люто зводили рахунки з місцевим людом за найменшу непокірність, залишаючи по собі руїну, запустіння й страх.
Скатована, напівжива Україна мовчки волала про помсту. В тихих розмовах по хуторах і байраках жила затята надія на відплату, а в душах русинів міцніла віра у справедливість і світлу будущину свого народу. Поки ж навколо панував похмурий морок польського терору – шляхта гучно святкувала перемогу.
– Треба так карати цих русинів, щоб ті скажені собаки більше й не згадували про волю! – з презирством гомоніли шляхтичі на бенкетах у Брацлаві, поправляючи багаті кунтуші. – Бидло! Холопи! Не можна дозволяти, щоб вони піднімали руку на лицарський стан! Треба назавжди відбити їм бажання говорити на їхній хлопській мові. Тільки польське слово має звучати в цьому королівстві! Віват, панове!
Становище України наприкінці XVI століття було надзвичайно важким. Мало того, що земля була розірвана й розділена між хижими сусідами, її зсередини ятрили глибокі протиріччя між реєстровою старшиною та низовим козацтвом.
Проте навіть у цей скрутний час внутрішні сили народу викували національне військо. Воно невпинно підживлювалося свіжими силами й висувало з-поміж себе видатних полководців, чиїми перемогами могла б пишатися будь-яка держава Європи.
Одним із таких лідерів став гетьман Федір Полоус – вірний послідовник Богдана Микошинського та Григорія Лободи, непримиренний противник Речі Посполитої, який підняв народ на нову визвольну війну.
На Запорозькій Січі загриміли литаври, скликаючи на генеральну Раду все товариство. На січовий майдан прибували, сходилися й припливали на човнах люди з далеких зимівників, із лиманів, з усього Дикого Поля; йшли похмурі лугарі з Великого Лугу. Повітря гуділо від сотень суворих голосів.
Гетьман Полоус вийшов до війська в похідному убранстві, тримаючи в руці гетьманську булаву. Він окинув поглядом море козацьких шапок і заговорив – його сильний, звичний до степових вітрів голос розносився до самого дніпровського берега:
– Поляки просто так від України не відмовляться, братове! Треба нам готуватися до нової, затяжної й рішучої боротьби з ляхами!
– За славу козацьку і за щасливу долю України! – дружно заревло козацтво, скидаючи догори гострі шаблі та мушкети. – Зіб’ємо з шляхти їхню пиху! Покажемо польським панам, що з поразкою на Солониці і звірячою смертю Наливайка козацький дух не вмер! Він живий!
Простий народ тепер підтримував повстанців усім серцем. Минули ті часи, коли нереєстрові козаки, особливо низові запорожці, в очах королівських урядовців та заможних міщан мало чим відрізнялися від звичайних розбійників.
До кінця XVI століття цей негативний образ повністю змінився у свідомості нижчих верств. Козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та турків, від набігів яких потерпала вся християнська земля.
Уся Європа тоді тремтіла від однієї думки про османську навалу – адже у 1592 році султанські війська спустошили Угорщину й ледве не захопили Відень, а велика частина Східної Європи залишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Тому кожен, хто насмілювався кинути виклик бусурманам у морі чи в степу, миттю завойовував щиру прихильність земляків і гучну славу за кордоном.
Гетьман Федір Полоус повів своє військо вперед. Козацька флотилія чайок піднялася Дніпром до Канева і Черкас, висаджуючи десанти й розпочинаючи активні бойові дії проти польських тилових гарнізонів.
Полоус розбивав шляхетські загони, вщент нищив маєтки аристократів, які в паніці знову потяглися на захід, до Варшави. Блискуче й пишне коронне військо скрізь відступало, а уходячи, польські жовніри зі злості віднімали у місцевих селян остання зброю – рушниці й старі дідівські шаблі.
У цей же час старі запорожці, перевдягнені селянами або убравшись простими сліпими старцями, пішли по українським дорогам. Під тихий, тужливий дзвін кобз і бандур вони співали думи, таємно сповіщаючи народ про нову велику війну з ляхами.
У селі Кисляк стояла тиха подільська осінь. Після недільної служби, коли прихожани вже розійшлися, кілька чоловіків затрималися біля церковної огорожі, піджидаючи настоятеля. Отець Зосима (Тиміш Хижняк), зачинивши важкі двері храму, неквапливо підійшов до воріт.
– Ви щось хочете, браття? – лагідно запитав батюшка, поправляючи підрясник. – Бачу, лиця на вас немає. Що сталося?
– Отче, – виступив вперед Блажко Бажан, зминаючи в руках шапку. – До нас через чумаків дійшли чутки... Кажуть, нова війна піднялася проти польської шляхти. Чи правда це, чи люди знову брешуть у шинках?
– Правда, пане Блажко. Щира правда, – батюшка перехрестився на куполи. – Піднялася Україна.
– Ще кажуть, що очолив наше військо Федір Полоус, – замітив Серафим Левицький, недовірливо хитаючи головою. – Ми про нього, признатися, вперше чуємо. Що він за людина? Чи можна за ним іти?
Отець Зосима ласкаво посміхнувся, і в його очах на мить блиснув колишній козацький вогонь:
– Не просто можна, Серафиме – треба. Я знаю Полоуса особисто. Познайомились ми з ним вісім років назад, коли разом перебували у Бихівській волості в Білорусі. Ми тоді від імені гетьмана Чановицького збирали податки на козаків, заготовляли зброю і продовольство. Федір – людина залізної волі. Навесні 1595 року козацтво обрало його гетьманом. А вже як його військовий талант проявився в походах проти Буджацької орди!
– Щось таке наші лірники співали... – пригадав Бажан.
– Коли тогочасний гетьман Григорій Лобода проголосив великий морський похід на турецьку фортецю Білгород, що стоїть на Дністровському лимані, Полоус зі своїм полком штурмував її і з моря, і з суші. А влітку того ж 1594 року полк Полоуса у складі флотилії кошового Богдана Микошинського на чайках ходив під Очаків. Федір командував авангардом. Він так лихо повів атаку на очаківську гавань, що з ходу спалив турецькі галери і відкрив портові ворота основним силам нашого флоту. На Січі його ім’я кожен знає.
– Навіть соромно, що ми в Кисляку про такого лицаря не відали, – винувато зітхнув Бажан, опускаючи очі. – Отче, а як по-вашому... переможемо ми ляхів на цей раз?
Отець Зосима довго дивився на пожовклі верби біля річки Соб, і обличчя його стало зажуреним:
– Не впевнений. Сили наші надто нерівні, та й народ наш украй виснажений попередніми стратами й погромами Солониці. Але стояти за волю треба до кінця. Бог розсудить.
Війська гетьмана Полоуса тим часом підступили до Канева. Свій табір козаки розбили на південно-східній околиці, укривши вози в глибоких складках Канівських гір.
Глибокої ночі, коли місто спало, козацький десант безшумно висадився на берег. Кілька запорожців, які досконало володіли польською мовою, підійшли до воріт і відволікли вартових, назвавшись коронним підрозділом, що прямує на Січ.
Поки на брамі йшла перепалка, основні сили козаків перекинули штурмові драбини через високі стіни цитаделі. Перебравшись всередину, вони без жодного звуку вирізали стражу й розчинили ворота. Раптовім нападів козаки захопили міську цитадель і взяли з переляканих шляхтичів та купців великий грошовий викуп.
Не ставлячи табір у місті, козаки Кисляківського куреня одразу рушили далі на захід. Через пів дня козацька валка підійшла до великого, обнесеного кам’яною стіною маєтку князів Чорторийських. Захопити цей замок з ходу не склало труднощів – челядь розбіглася при перших вистрілах.
Іванко Гардовий разом із Гнатом Башем та Назаром Одаричем саме прочісували панський будинок, коли натрапили на прибудову другого поверху. Раптом високе вікно розчинилося, і в прорізі показалася рука польського урядника, яка тримала сірого голуба.
– Не інакше поштовий! – шепнув Іванко, хватаючись за лук. – Швидше, хлопці!
Козаки увірвалися в кімнату. Іванко в стрибку перехопив руку поляка, не давши йому випустити птаха в небо. Він міцно стиснув долонею лапки переляканого голуба.
– Ти диви, – радісно вигукнув він, переводячи подих. – До лапки-то цидулка прив’язана! Справжня шпигунська пошта!
Лях, блідий від люті, спробував вихопити з-за пояса пістоля, але Гнат Баш вистрілив першим. Пуля повалила шляхтича на піжлогу. Іванко бережно відв’язав записку і пробіг очима рядки, написані латиною.
– Що там, Іванку? – Назар зазирнув йому через плече. – Пишуть про нас?
– Лист до самого князя Чорторийського, – усміхнувся Гардовий. – Сповіщають, що замок захоплений бунтівниками, і благають прислати на виручку кавалерію з найближчого гарнізону.
– Вчасно ми цього голуба перехопили, – Гнат Баш заглянув у пусте вікно. – Що робити будемо? Знищимо папір?
Іванко замислився, вертячи в руках легке гусяче перо, що залишилося на столі урядника:
– Ні, знищувати не будемо. В мене є ідея краща. Треба переговорити з курінним.
Він швидко спустився у двір і доповів про перехопленого голуба отаману Михайлу Кременю.
– То це як – відправити іншого листа? – Кремінь здивовано підняв брову, вислухавши план хлопця. – Напишеш, що козаки пішли далі, а в замку залишився лиш малий дозор із десяти чоловік?
– Саме так, батьку, – кивнув Іванко. – Ляхи розслабляться, і нам буде легше їх взяти.
– Згоден. Тільки десять чоловік – це занадто мало, пани запідозрять пастку, – тонко посміхнувся умудрений досвідом курінний. – Пиши, що в замку залишилося пів сотні козаків. Тоді й каральний загін шляхти прибуде більший, чоловік триста. Одним разом їх тут усіх і переб’ємо. І обов’язково черкни в кінці, що козаки всі п’яні, святкують перемогу. Порадуй панів, нехай думають, що візьмуть нас голіруч!
Іванко, стараючись копіювати латинський почерк убитого урядника, швидко переписав цидулку, прив’язав її до лапки голуба і випустив птаха з вікна прибудови.
Спустившись на широкий панський двір, Гардовий натрапив на Василя Голоблю, який саме порався біля великих похідних казанів. Від вогнища йшов приголомшливий, ситний аромат.
– Агов, Іванку! – весело гукнув його кашовар. – А ну-ка йди сюди! По лицю бачу – зголоднів на своїй верхотурі. Горохляники будеш?
– Що буду? – не зрозумів Іванко, принюхуючись. – Немає такого слова в нашому Кисляку.
– Горохвяники, хоми, або просто – горохові млинці, – лагідно посміхнувся Голобля, піддіваючи лопаткою зі сковороди пишний рум’яний млинець. – Невже тобі їх зроду їсти не доводилося? Це ж у запорожців на Січі сама ходова їда. Я їх там готувати й навчився.
Іванко взяв з великої дерев’яної таці гарячий млинець, обпалюючи пальці, відкусив шматок і зажмурився від задоволення. Млинець так і танув у роті.
– Ох і смачно, дядьку Василю! А як їх роблять? – запитав хлопець, уплітаючи частування.
– Та просто все, – Голобля з задоволенням пустився в кулінарні пояснення, підливаючи олії на сковороду. – Горох добре розварюють в казані, потім ретельно розтирають старою дерев’яною кописткою, поки не вийде однорідна густа маса.
Охолоджують трохи, додають пару ложок пшеничного або житнього борошна для зв’язки – і на сковороду. В піст смажимо на олії, а зараз, у м’ясоїд – виключно на свіжому свинячому смальці. Подавати треба зі шкварками, товченим часником або жирною сметаною. Їж, синку, сили тобі вночі знадобляться.
Сутінки опустилися на маєток Чорторийських раптово. Діючи за планом Іванка, козаки Кисляківського куреня таємно вивели велику частину коней з конюшень і разом з основним загоном укрилися в глибокому, зарослому лісом урочищі неподалік. У замку запалили факели, імітуючи п’яний розгул.
Кремінь очікував, що шляхта підійде під ранок, по росі, але пани, повіривши перехопленому листу про «п’яних хлопців», пішли на штурм ще до опівночі, без жодної розвідки. Триста відбірних жовнірів з криками увірвалися в розчинені ворота маєтку.
Але замість п’яних первісних дикунів їх зустріли замасковані оборонні лінії.
– Цілься! – гучно скомандував з темноти Кремінь. – Плі!
Залп із десятків козацьких самопалів і фузей в упор розніс передні ряди атакуючих. Поляки змішалися, коні захрипіли, натикаючись на загородження.
В самий розмах бою, коли шляхта спробувала перегрупуватися, з темного урочища їм у тил з громовим криком «Слава!» ударив козацький кінний засадний полк.
– Пане отамане! Полонених брати? – перекриваючи гул битви, прокричав із сідла десятник Карпо Журба, рубаючи ляхів.
– Навіщо вони нам? – жорстко відізвався Кремінь, перезаряджаючи пістоль. – Це ж не татари, за них нам наших братів із Криму ніхто не віддасть! Рубай їх, клятих катів, не жалій!
Запорожці виконали наказ безжально – каральний загін шляхти був повністю вирубаний в ту ніч, до останнього жовніра. Кислячани в цьому нічному бою втратили трьох своїх земляків. Завернувши тіла загиблих побратимів у дорогі панські килими, їх з почестями поховали на пагорбі за парком, і над свіжою могилою козаки тужно затягнули: «Вічна пам’ять...»
Уранці, оглядаючи трофеї, Кремінь підійшов до втомленого Іванка, який сидів на крильці, і з повагою поплескав його по плечу:
– Ну і ну, синку... А з листом до князя і поштовим голубом ти здорово придумав! Молодець, обманув шляхту як дітей!
– Не соромся, хлопче, – добродушно добавив Карпо Журба, утираючи кров з щоки. – Ти в черговий раз спас курінь і прославив всіх нас!
Цю ніч кислячани провели в панських хоромах, змиваючи бойову кіптяву, а вже на світанку разом з основними силами гетьмана Полоуса рушили на Черкаси.
Дорога на Черкаси була розмоклою, важкою. Повстанське військо просувалося гінко, але в районі балок на них раптово налетів великий кінний загін реєстровців під командуванням гетьмана Тихона Байбузи – ставленика заможної старшини, який проводить політику компромісу з Варшавою і люто ненавидить низову козацьку сірому.
Всі реєстровці були кінними, вони лавиною наближалися до повстанців, чию основу складала піхота.
Козаки Полоуса швидко розгорнули табір із возів. Олекса Чухліб, набиваючи свій мушкет, раптом завмер і радісно оголосив товаришам:
– О, глядите, хлопці! Мені прямо на дуло пташка сіла! Стара козацька прикмета – удача в бою нам сьогодні гарантована!
– Швидше! Ворушіться, пся крев! – Шалено кричить Байбуза, підганяючи своїх вершників нагайкою. – Не дайте цим харцизам установити і зарядити їх важкі гармати! Потоптати їх конями! Поспішіть!
Мартин Паталаха, дивлячись крізь приціл фузеї на лаву кінноти, яка стрімко наближається, гірко покачав головою:
– Ти диви, що твориться... Знову свої ж брати-русини воюють за польські герби проти нас.
– За нікчемне королівське сукно і реєстрові гроші здають і віру, и весь наш народ, – з глибоким презирством виплюнув в траву Свирид Ружинський, зводячи курок мушкету.
Загриміли постріли козацьких пушок, укритих за возами. Повстанці Полоуса зустріли атаку реєстровців Байбузи шквальним, прицільним вогнем.
Понісши величезні втрати в перші ж хвилини, нападники в безладно відкотилися назад в степ. Дорога на Черкаси була відкрита, і козацьке військо, перев’язав ранених, упевнено продовжило свій марш на подільські землі.
Свидетельство о публикации №226111000990