Дорога до волi. Глава 5. Дубовi гармати
– Їх всього 88 разом з челядниками. Схоже, це залишки якогось розбитого великого загону. Але обоз в них досить великий.
Натиск козаків був такий несподіваний і сильний, що ляхи, не прийнявши бій, кинулися тікати. Але кислячани оточили польський загін і повністю його знищили. Серед трофеїв виявився запас пороху в глиняних глечиках і ядра різного калібру.
– Шкода, що гармат немає, – скрушно мовив Кремінь. – Як це вони тільки додумалися везти пушки окремо?
Іванко почув слова курінного отамана і задумався. Через якийсь час він підійшов до Кременя. Той одразу зрозумів, що в хлопця до нього якась справа.
– Що тобі, синку? – доброзичливо запитав він.
– Батьку, послухайте, що я надумав. Дивіться, в нас є порох і ядра, але немає гармат. А якщо зробити їх з дерева?
– Як це? – розгубився з несподіванки отаман.
– Можна випалити середину в дубових колодах. Або розколоти колоди, вибрати середину сокирами і долотом, а потім скріпити все залізними кільцями. Впевнений, що по одному пострілу ці «гармати» точно витримають.
Тепер призадумався Кремінь. Дійсно, це було би здорово. Навіть один залп з таких гармат може перевісити шальки терезів в бою на користь козаків або просто нанести ворогу значних втрат, остудити їх запал.
– А якщо таку гармату пострілом розірве? – запитав отаман.
– Те в руках господніх, – відповів Іванко.
За наказом Кременя запорожці зробили двадцять дерев’яних гармат з дубу. На більше просто не знайшлося залізних обручів. І тільки-но низовики закінчили виготовлення гармат, як на видноколі з’явився великий польський загін.
– Увага! Розставити гармати під деревами, – почав командувати курінний отаман, – заряджай! Цілься! Готуйсь!
Непомітно для ляхів козаки готуються до бою. Поляки не помітили засідки і підійшли майже впритул до узлісся, на якому причаїлися кислячани. Несподівано по ним вистрілили двадцять гармат.
– Заряджай! – командує Кремінь. – Цілься!
Поки пушкарі перезаряджають дерев’яні гармати, інші козаки стріляють по ляхам з мушкетів і самопалів. Запорожці успішно зробили другий залп і знову зарядили гармати. На цей раз після третього пострілу дві гармати розірвало.
Уламком однієї з «гармат» поранило Макара Малюту. Якби на його місці був любий інший козак – скоріше всього він би загинув на місті. Але Малюта справжній богатир, тому він вижив. Його підняли і поклали на воза.
– Трясця, – лайнувся Іванко, бо вважає себе винним в пораненні Малюти.
– Рушай, – махнув рукою курінний Лавріну Чубу, який править кіньми на цьому возі. – Їдь туди, ми наздоженемо!
Від пострілів саморобних гармат здригається земля, запахло димом. Під час четвертого залпу розірвало ще дванадцять «гармат», але цього разу з пушкарів ніхто не постраждав.
Залишилось шість дерев’яних гармат. Їх оглянули і зробили висновок, що п’ять з них ще придатні зробити по одному пострілу, а шоста вже така розхитана, що нею користуватися більше не варто.
– Заряджай! – командує Кремінь. – Гардовий, ти залишаєшся за старшого. Наздоженете нас. Ми їдемо на південний схід. Ну, храни вас бог!
Козаки зробили останній залп з мушкетів і самопалів і почали відходити. На позиціях залишилися тільки п’ятеро гармашів на чолі з Іванком Гардовим.
Дерев’яні «гармати» зробили останній постріл і їх також розірвало. Навчені на прикладі Малюти козаки уникнули поранень.
– Товариші, – гукнув Іванко, – скидайте уламки гармат в цю яму. Присиплемо її піском, глицею, листям, щоб ляхи не здогадались про нашу вигадку! Залізні обручі заберемо із собою!
Коли поляки увірвалися на узлісся, козаків вони вже не застали. Один з ротмістрів, обдивившись все навколо, голосно запитав:
– Панове! Хто з вас бачив, як тікають козаки?
– Я!
– Пане Глич, ви їхали попереду. Ви бачили в них гармати?
– Ні, пане ротмістр. Вони їхали верхи. Ні возів, ні гармат в них не було.
– З чого ж вони стріляли? Дивина та й годі.
Ротмістр наказав жовнірам пильніше обдивитися узлісся, але гармат ляхи, звичайно, не знайшли. Вони здійснили ще дві спроби відшукати козацькі гармати і знову результат вийшов ніякий.
– Що за дивина? – вражається ротмістр. – Було б поряд болото, річка чи озеро, я б вирішив, що вони пушки втопили, але ж нічого подібного тут немає.
– Тут точно щось не так. Не інакше характерники відводять нам очі, – погодився пан Глич. – Здається, нічим іншим пояснити відсутність гармат не можна.
Жовніри, які приймали участь в пошуку гармат, не менш вражені і згодні з цією думкою.
– Якби мені про таке розповіли, – каже один з них, – я б ні за що не повірив. Але я ж бачив все на власні очі! Гармати були, он скільки наших вояків і коней від них постраждали, а тепер їх ніде немає! Диво, їй богу, диво.
Поляки втратили багато часу на пошуки козацьких гармат і на поховання своїх загиблих, тому козаки змогли відірватися і заховатися в лісах.
Курінний Михайло Кремінь відрядив Журбу з його десятком назустріч Іванку.
– Зустріньте його, щоб без несподіванок, – наказав отаман.
Коли Іванко з чотирма пушкарями наздогнали свій курінь, кислячани вже робили нові дерев’яні гармати.
– Кільця привезли? – першим ділом запитав Кремінь. – Тут повно нарізаного грабу, тож гріх не скористатися цією нагодою!
Дізнавшись, що кільця козаки привезли, отаман зрадів. Маючи досвід виготовлення гармат із дерева, пушкарі тепер не поспішають і роблять все точніше, якісніше. Вирішили набивати на гармати більше кілець, тому тепер вийшло 16 гармат.
– Сподіваюсь, їх вистачить на більшу кількість пострілів, – сказав отаман, погладжуючи дула гармат.
Помилувавшись дерев’яними гарматами, Кремінь відіслав козаків Журби в розвідку з метою дізнатися де зараз знаходяться і що планують робити далі ляхи.
– Ми маємо знати, що вони замишляють, – сказав Кремінь.
Поки вивідачі не повернулись, отаман ліг відпочити. Він міцно заснув і добре спочив. Він встиг повечеряти, коли розвідка, нарешті, повернулася.
– Що там? Вдалося дізнатися?
– Так. Шукають нас. Стали табором в полі неподалік від північного узлісся цього лісу. Схоже, нападу з нашого боку вони не очікують.
– Впевнені, що нас набагато менше, тож ми будемо тікати, ховатись, а напасти на них не посміємо, – усміхнувся Кремінь. – Вважаю, кращої нагоди для нападу в нас не буде. Десятників до мене!
Після наради козаки, залишився весь обоз і кухню, кашоварів і шатри на місці, вирушили на північне узлісся. Там вони встановили гармати з запасами пороху і ядер під деревами. Кремінь роздивляється табір поляків.
– Не поважають нас ляхи, – усміхнувся він, – тим гірше для них.
– Чому? – запитав Іванко.
– Подивись, синку, вони розташувалися на такій відстані від лісу, що ми їх можемо прямо звідси дістати з гармат і мушкетним вогнем! Показують, що не бояться нас. Навіть зневажають.
– Або просто дурні, – стримано всміхнувся Журба. – Як завжди переоцінюють себе і недооцінюють нас.
– Ну, або так, – погодився отаман. – Карпе, під ранок із своїми хлопцями зніміть вартових. Бажано всіх. Потім відженете їх табун, підпалите шатри, а там вже ми вдаримо по ляхам! Якщо твоїх козаків мало – візьми кращих з інших десятків.
– Добре. Дякую, батьку!
Під ранок лазутчики пробралися до польського табору. Але ротмістр, якому не спиться, вирішив перевірити несення вартової служби, і з трьома жовнірами пішов по табору. Він буквально напоровся на козаків, які як раз знімали вартових.
Пролунала лайка, постріли з пістолів. Табір швидко піднявся по тривозі. Козаки вимушені покинути польський табір і тікати. Для відступу в них є тільки один шлях – до лісу.
Ляхи скочили на коней, більшість навіть без сідл, і почали переслідувати піших козаків.
– Лягай! – голосно крикнув Кремінь, коли козацькі розвідники добігли до лісу. – Плі!
Козаки попадали, а під деревами пролунав залп з дерев’яних гармат, потім з козацьких самопалів і мушкетів. Поки кислячани перезаряджали зброю, їх розвідники добралися до дерев.
Не дивлячись на вбитих і поранених ляхи продовжують переслідувати вивідачів. Зупинилися вони і відступили тільки після третього залпу із саморобних гармат. Але весь польський табір знаходиться в зоні враження козацької артилерії.
Козаки продовжили обстрілювати ляхів із своїх «гармат». Коли їх всіх розірвало, Кремінь наказав атакувати поляків в кінному строю.
– Гардовий, – гукнув він Іванку, – залишся, знищ сліди нашої артилерії. На всяк випадок нагадаю – залізні обручі заберіть.
Поки козаки перебили поляків, Іванко з пушкарями зняли і зібрали всі обручі, а дула «гармат» повантажили на воза і відвезли в свій табір.
Кислячани взяли в полон два десятки шляхтичів. Також захопили все майно ляхів. Журба навіть порадів:
– Виходить, добре, що нас передчасно виявили. Так би ми всі шатри ляхів і багато майна спалили, а тепер воно все наше!
Перемога далася козакам не просто так – поранено 17 чоловіків. Кремінь вирішив затриматися в таборі на кілька днів, щоб дати можливість пораненим хоч трохи оклигати. Вирішили знову зробити дерев’яні гармати.
– До речі, – згадав отаман, – а що зробили з минулими «гарматами?»
– Привезли їх сюди і передали кашоварам на дрова, – відповів Іванко. – Скоро від них і сліду не залишиться, ніби їх і не було!
Оскільки кілька кілець розірвало або сильно розтягло, на цей раз вийшло 14 гармат, але отаман радий і цьому.
– А що в нас робиться з порохом? – запитав він в Іванка.
– Порох є, а от ядер мало. Зате є картеч. Так що стріляти є чим.
– Добре, – зрадів Кремінь. – Який же ти молодець, синку, що вигадав таке!
Кислячани спокійно відпочивали в лісі, розбираючи трофеї. Кашовари радували козаків смачною, ситною їжею. Отаман щодня розсилав у всі боки кінних розвідників, щоб знати, що робиться навколо.
На третій день до нього примчав схвильований Федь Закутько, який був старшим одного з дозорів.
– Пане Михайле, на схід від нас з’явився польський загін. В них близько сорока полонених козаків. Мені здається, що один з них – Пилип Грицай.
– Пилип? – скочив на ноги отаман. – Поїхали, покажеш. Хочу сам побачити все на власні очі. Решта – готуватися до бою, сідлати коней, вантажте на вози наші гармати, порох, картеч. І полонених готуйте, спробуємо обміняти їх на наших.
Подумавши ще трохи, курінний додав:
– І зброю візьміть для наших полонених.
Пересвідчившись, що все саме так, як доповів Закутько, Кремінь наказав всім, хто може тримати зброю в руках, прибути на східне узлісся. Козаки встановили свої гармати, спішилися і почали лаштуватися до бою.
Коли все було готове, Кремінь виїхав з лісу. Ляхи одразу помітили його і поскакали до нього, витягши шаблі до бою. Отаман махнув рукою і козаки вивели з лісу полонених шляхтичів.
– Стій! – махнув рукою Кремінь. – Бо зараз же заб’ємо ваших!
– Стійте! – підняв руку до гори граф Конецпольський. – Ті лотри слова свого дотримають і вб’ють наших. Не можна цього допустити.
Потім він у весь голос вигукнув:
– Агов, бидло, чого ви хочете?
Кремінь пропустив повз вуха те образливе «бидло» і відповів:
– Пропоную обмін – всіх наших на всіх ваших.
– Пся крев! Це що, 40 харцизів за 20 шляхтичів? – з презирством і подивом перепитав граф Конецпольський.
– Воно, звісно обмін не рівнозначний, бо козаки вартують більше, ніж шляхтичі, – не залишився в боргу Кремінь.
– Та що з ними розмовляти, – зухвало сказав якийсь хорунжий, – вирубати впень псявіру, і самим звільнити наших!
– Не гарячкуйте, пане Лінський, – розсудливо відповів граф. – Вони встигнуть вбити наших, поки ми до них доскачемо. Тому проведемо обмін, і вже тоді нападемо на них.
– Оце правильно! І шляхтичів врятуємо і заколотників переб’ємо!
– Гей! Ми згодні на обмін! – гукнув Конецпольський.
– То відпустіть козаків, нехай самі йдуть до нас. Потім відпустимо вашу шляхту.
А тим часом десятник Журба виклав свої сумніви отаману.
– А якщо ляхи слова не дотримають і нападуть на нас?
– Звісно нападуть, – усміхнувся у вуса курінний, – хіба ти не знаєш, що слову шляхтича довіряти не можна? Але ми готові до цього, тому тут весь наш курінь.
Після того, як звільнені запорожці дійшли до лісу, кислячани відпустили полонених шляхтичів і ті поспішили до польського війська.
– Михайле, чолом! – радісно вигукнув Пилип Грицай. – Дякую, брате! Повік не забуду! Нас же ляхи обіцяли всіх посадити на палі!
– Хай бог милує, – перехрестився Журба, – потрапити до лабетів цих нелюдів!
– Доброго здоров’я! Ідіть під дерева й озброюйтесь, – відповів Кремінь. – Ще нічого не закінчилося. Ми чекаємо на напад!
Шляхтичі навіть не дійшли до своїх, як польська кіннота рушила їм назустріч, об’їхала їх і помчала до лісу, в якому заховались кислячани і левушківці, бо всі полонені були з Левушківського куреня.
Коли вони наблизились до узлісся на відстань пострілу, по ним почали стріляти козаки з мушкетів і дерев’яних гармат. Картеч наробила багато лиха, вбивши і поранивши одразу десятки людей і коней.
Задні лави кінноти налетіли на поранених коней, вершники попадали на землю. Поки відновився такий-сякий лад, знову вистрілили козацькі гармати й мушкети. Оскільки наказу про відступ не пролунало, ляхи продовжили атаку.
Після третього залпу вони таки відступили, поспіхом збираючи своїх поранених. Але як поляки не квапилися, козаки встигли перезарядити гармати й мушкети, і вистрілити по четвертому разу.
Граф Конецпольський був приголомшений результатами цієї атаки. Він очікував на легку перемогу, а поніс величезні втрати в людях і конях.
– Ну що, – витираючи піт з чола, запитав Грицай, не випускаючи шаблі з руки, – як гадаєш, пане Михайле, це вже все?
– Сподіваюсь, що так, але ми ще якийсь час почекаємо, щоб без несподіванок. Надто легка перемога.
Отаман ретельно стежить за діями ворогів. Але в поляків більше й гадки немає, щоб нападати на козаків. Поховавши своїх вбитих, ляхи відступили.
Козаки дорізали вбитих коней, забрали конину із собою і повернулися до свого табору. Там затишно, пахне димом багаття і глицею. Левушківці першим ділом накинулися на їжу, бо в полоні їх зовсім не годували.
Розчулені Василь Голобля і Лаврін Чуб із задоволенням годують товаришів, не приховуючи співчуття до перенесених ними страждань.
– Слухай, – питає Кремінь в Грицая, – а як ви опинилися в полоні?
– Потрапили в засідку. Мене чимось вдарили по голові так, що я втратив свідомість. Коли прочуняв, був уже міцно зв’язаний. Більшість хлопців полонили, бо вони були поранені.
Помовчали, потім Грицай додав.
– Навіть думати не хочеться, щоб було, якби ви нас не звільнили. Ще раз дякую і низький уклін вам всім від нас!
– Будь ласка. Добре те, що добре закінчується!
Відпочивши, козаки почали відливати кулі для своїх мушкетів і самопалів, гострити шаблі і ножі.
Ще чотири дні знадобилися козакам, щоб поранені більш-менш прийшли в себе, і тоді загін вирушив на з’єднання з військами Федора Полоуса. Кислячани поділилися з левушківцями кіньми, наметами та одягом.
По дорозі їм більше не зустрівся жоден польський загін, тож вони добрались до своїх без ніяких перешкод. Там відбулася надзвичайно радісна зустріч козаків Левушківського куреня із звільненими побратимами і курінним отаманом Пилипом Грицаєм.
Свидетельство о публикации №226111000992