Дорога до волi. Глава 6. Нова зброя орди

Мурза Перекопського каймаканства обійшов весь свій маєток, а потім викликав до себе свого племінника сотника Ширина.
– Присідай, Айрат. Кумис будеш? Холодний!
– Дякую, дядьку. Не відмовлюсь!
Мурза сам налив повний кухоль своєму небожу.
– Ти ще молодий, але вже був в кількох походах, стикався в боях з урусами та ляхами. Тож маєш розуміти, що вогнепальна зброя має певну перевагу над луками.
Племінник відпив кумису, мовчки кивнув на знак згоди.
– Ми вже використовуємо легкі гармати, а от рушниці – ні. В нас є багато мушкетів, пищалей, козацьких самопалів. Я вже дав розпорядження, щоб всю цю зброю видали тобі. Твоя сотня стане першою, яка вміє вправно користуватися рушницями та пістолями.
– А хто нас буде вчити? Треба ж щоб хтось показав, як відливати кулі, заряджати, цілити, стріляти.
– Всі наші потурнаки це вміють. Серед рабів є колишні козаки. Шукай, Айрат, бери собі всіх, хто тобі потрібен.
– Дякую за довіру, дядьку!
І сотник Ширин пішов отримувати вогнепальну зброю, порох і свинець. Отримавши все, його аскери під наглядом потурнаків почали вчитися чистити зброю.
– А я думав, ми одразу почнемо вчитися стріляти, – дивується Мансур Барин.
– Ахмет казав, якщо в дулі є якийсь бруд, пісок, то рушниця може під час пострілу розірватися, – сповістив Ісмаїл Алі-огли. – Тому краще все-таки почистити ці кляті шайтанові труби.
– То ти їх боїшся? – перепитав Мансур.
– Так. Брехати не стану – боюся, – відповів Ісмаїл.
Але потрохи татари звикають до мушкетів і самопалів. Правда, з луків вони стріляють набагато влучніше, навіть на повному скаку. Проте стоячи і лежачи з вогнепальної зброї вони вже також влучають в ціль.

*  *  *
Поручик Яновський зібрав всю старшину фортеці Гайсин на нараду. Присутні поручик Ясинський, комендант фортеці, сотник, десятники.
– Всі ви знаєте, що татарські набіги відіграють важливу роль у формуванні козацтва. Починаючи з 1492 року, запорозькі козаки та донські козаки південної Московщини проводять регулярні військові походи на землі Кримського ханства, Ногайської Орди та Османської імперії, де звільняють поневолених християн та захоплюють мусульманських рабів та іншу здобич.
– «Козацький хліб», – з розумінням кивнув десятник Микита Кривий.
– Точно так. Останнім часом кількість набігів кримчаків та ногайців невпинно збільшується. Зовсім недавно у 1588 та в 1589 роках татари нападали на Поділля і Галичину.
– Пам’ятаю, – перебив поручика десятник Сидір Мовчун. – Тоді вони стояли кошем під Збаражом, вибираючи ясир.
Поручик Яновський мовчки кивнув на знак згоди.
– В 1590 році татари напали на Поділля і Галичину. Нападники тоді спалили Галич. В 1594 році – новий напад на Поділля і Галичину. Нападники спалили Снятин, Жуків, Тисменицю та інші міста. 1595 рік – напад татар на Підгір’я і Покуття.
Поручик зробив паузу і продовжив.
– За підрахунками до Криму протягом цього сторіччя було забрано 350 тисяч русинів.
Татарські напади сягають практично всіх наших земель.
– Так, – вставив десятник Кривий. – Але все-таки найчастіше татари нападають на пристепові регіони – Поділля і Київщину, а також на Галичину.
– Це дійсно так, проте татари доходять до Львова і Дрогобича, Санока і Замостя, Луцька й Острога. Зараз триває війна русинів з польською шляхтою, про що татарам чудово відомо. Тому маємо бути готові до їх чергової навали.
– Пане поручику, треба відрядити козаків до Кучманського шляху? – здогадався десятник Кривий.
– Саме так. В дев’яти випадках із десяти татари приходять до нас саме по ньому. Пане сотнику, виділіть два десятки козаків і сьогодні ж відправте їх в розвідку.
– Слухаюсь. Буде зроблено!
На цьому нарада скінчилася. Після того, як сотник з десятниками вийшли, Ясинський запитав в Яновського.
– Скажи, друже, а тобі відомо, хто контролює работоргівлю з Криму до Західної Європи?
– Генуезькі та венеціанські купці. Здавалося б, теж християни, але за гроші душу ладні продати.
Після обіду два десятки реєстровців з залоги Гайсина виїхали до Кучманського шляху. Кілька козаків під’їхали до свого десятника Микити Кривого.
– Пане, Микито, не підкажете, чого ординці ведуть такий дивний спосіб життя?
Кривий проїхав кілька сажнів мовчки, збираючись із думками.
– Бачите, панове, кочовий спосіб життя значно спрощує побут, хоча й не сприяє накопиченню матеріальних цінностей. Єдиним багатством для кочовиків є худоба, вони зневажають землеробську працю й осілий спосіб життя. Головними для них є численні отари худоби, простір, рух, військова звитяга.
– Особиста власність на худобу й майнове розшарування розвивають у кочовиків нерівність та відчуження, натомість спільне кочування і користування пасовиськами закріплюють у їхніх спільнотах застарілі родові відносини, – додав десятник Мовчун.
Козаки схвально кивають, бо розуміють, що кочовий спосіб життя жорстко залежить від природних умов, особливо негативно на ньому позначаються поширення хвороб тварин, суворі сніжні зими, нестача кормів для худоби в районах, де вони зимують, спричинена обледенінням пасовищ, тривалі посухи.
Кочовики вимушені перекочовувати, бо залежать від наявності води, стану трав’яного покриву у різні сезони, складу стада, а також відтворювальних можливостей пасовища.
Щоб запобігти занепаду пасовищ, слід не допускати їх надмірного витоптування та ослаблення їхнього трав’яного покриву в ході випасання на них худоби, а для цього необхідно постійно змінювати пасовища та організовувати випасання не одним великим стадом, а багатьма малими, що потребуває «розсіювання» кочовиків на значних територіях невеликими гуртами.
Десятник Кривий тим часом продовжив.
– У глибинних степових районах перекочування визначаються тим, що ці відкриті простори придатні для випасання худоби лише нетривалий період – навесні чи після сезону дощів; посушливий період доводиться перечікувати біля джерел води – у долинах річок та низинах.
– Так поступово сформувався найліпший для перегону на значні відстані та для виживання в умовах нестачі кормів і води склад худоби, – додав Мовчун.
– Поручик Яновський якось казав, що на півночі Африки і в передній Азії більшість у стадах складають вівці та кози, а основною транспортною й верховою твариною є верблюд. На південь від пустелі Сахари вирощують велику рогату худобу. В європейських степах основу стада складають вівці, хоча також розводять і велику рогату худобу. Основною транспортною й верховою твариною в нас є кінь, меншою мірою – віл, а в південних районах Європи – і верблюд.
– А мені бачити верблюдів ще не доводилося, – усміхнувся козак Кость Хрін.
– Величезна роль верблюдів та коней надає їм виняткової цінності – тому саме вони стали своєрідним мірилом майнового стану їх власників, а також слугують умовною одиницею вимірювання багатства та всього поголів’я стада – у кількості одиниць верблюдів чи коней. Кінь та верблюд прирівнюються приблизно до 6–10 і навіть більше овець чи 10–20 кіз.
– Ти диви, як цікаво, – здивувався Януш Камінський.
– Для кочовиків коні відіграють ще одну важливу роль. Коні здатні до розгрібання копитами снігу і розбивання крижаної плівки, що уможливлює доступ до сухої трави під нею. Це відкриває доступ до кормів і для решти стада – великої і дрібної рогатої худоби, що рухається слідом за ними.
Козаки розуміють, що кочовики створили своєрідний для мобільного способу життя матеріально-технічний та побутовий комплекс: легкий і міцний посуд, зокрема дерев’яний, шкіряний та металевий, розбірне житло – юрту, намет, шатро, відповідну екіпіровку для їзди верхи – вуздечка, сідло, штани, транспорт – вози, сани.
Вони також виробили режим харчування, який опирається на різні способи переробки та зберігання м’ясних і молочних продуктів – в’ялене або сушене м’ясо, сир, сквашене молоко та напої з нього – кумис і арак, топлене масло.
Прив’язаному до ланів і садиб хліборобському населенню важко захищатися від непередбачуваних і зухвалих наскоків степовиків. Через це воно змушене миритися з ними і сплачувати їм данину, а також докладати зусиль для захисту своєї землі і зведення укріплень.
Проте в будь-якому разі протистояння з кочівниками стримує розвиток осілого населення.
Не доїжджаючи до села Дмитренки в полях почали зустрічатися старовинні кам’яні баби. Козаки мимоволі почали дивитись на цих «кам’яних людей».
– А от цікаво, – запитав козак Себастіан Балла, – чому цих ідолів називають бабами, коли в нас всі вони – чоловіки? Подивіться – в усіх в них вуса, зброя.
– Наскільки я знаю, в тюркських народів «баба» означає чоловік, предок, пращур. А чому ти назвав ці статуї ідолами? – здивувався Кривий.
– А хто вони? Хіба ж не язичницькі ідоли? – відповів Балла.
– Цього ніхто напевне не знає. Особисто мені здається, що це своєрідні маяки. Подивіться – всі вони дивляться на схід сонця. Тому по ним можна орієнтуватися в степу. Тим більше вони встановлені на курганах, затим їх видно здалеку.
– Як на мене – це просто надгробки, – знизав плечами Бруно Вітовський.
Вони зупинилися біля однієї такої кам’яної «баби» і почали її розглядати.
– В нас вони виготовлені з граніту, а далі на схід та південь – з вапняку та пісковику, – повідомив Мовчун.
– Можливо це були прикордонні стовпи, – висловив припущення Хрін.
– Поїхали вже, – зіщулився Балла, – бо в мене відчуття, ніби ця «баба» дивиться крізь мене. Мені від цього якось не по собі. Моторошно якось.
– І в мене теж подібне відчуття, – підтвердив Кривий. – Дійсно, час їхати.
Реєстровці поїхали в напрямку Південного Бугу. За розмовами їхати легше і якось швидше.
Під’їжджаючи до річки реєстрові козаки помітили татарина, який варить щось в казанку на невеликому багатті. Поряд пасеться його кінь.
– А це ще що таке? – вражено запитав Кость Хрін – Один на нашому березі? Зовсім нікого і нічого не боїться?
– Треба було б з ним поговорити, – мовив десятник Кривий. – Добре роздивіться – чи він дійсно один, чи це, може, засідка?
Весь загін поквапливо в’їхав в невеличкий гай, щоб ординець не помітив козаків. Бруно Вітовський вліз на високе дерево і обдивився берег.
– Не повірите, але він дійсно один. Проте тримається татарин обережно, весь час роззирається по боках, тож зненацька його не захопити. Він встигне стрибнути на коня і втекти.
– Тут часто буває туман, а коли він потрібен – його немає, – зітхнув Хрін.
Десятник Кривий подумав трохи і запропонував:
– Значить, треба взяти цього татарина хитрістю. В нас є кілька татарських коней. Давайте одного розпряжемо і випустимо пастись на узлісся.
Козаки так і зробили. Через якийсь час татарин помітив коня, що мирно пасеться біля лісу. Як і очікували реєстровці, кримчак зацікавився конем і залишивши свого тарпана, взяв довгу мотузку і почав підбиратися до козацького коня.
Не встиг ординець добратися до узлісся, як на нього накинулися Балла і Хрін. Вони викрутили йому руки за спину і міцно притиснули до землі. Потім тісно зв’язали руки, поставили на ноги і підвели до десятників.
– Ну, розповідай, – непривітно мовив десятник Кривий. – Звідки ти? Чому один? Де решта ваших ординців?
Зі слів татарина вияснилося, що великий загін кримчаків до шести тисяч осіб пройшов Кучманським шляхом вглиб Речі Посполитої.
– В цих краях вже важко захопити ясир, – пояснює ординець, – тому мурза вирішив дійти до Галичини. Я відстав від своїх. Кінь чогось злякався, поніс мене і я звалився з нього. Поки відлежався, перетерпів біль, знайшов коня, орда пішла своїм шляхом.
– Що, ніхто не помітив, що ти відстав? – з недовірою запитав Мовчун.
– Гадаю, саме так. Наздогнати поки що своїх мені не вдалося. Я захотів їсти, тож вирішив приготувати гарячу їжу, і дати коню відпочити.
– Ну, що ж, поїж, що ти там приготував, – дозволив Кривий, – поки не вистигло, а ми подумаємо, що нам далі робити. З одного боку вже ніби можна і повертатися.
Поки татарин поїв, Кривий вирішив відправити його у супроводі двох козаків до фортеці, а самим – продовжити розвідку.