Дорога до волi. Глава 19. Толока

Тим часом у Кисляку, поки козаки перебували в поході, життя громади не зупинялося.
Замість курної хати, яка влітку згоріла під час грози, погорільці почали зводити нову.
Оскільки самі господарі, які втратили у вогні весь скарб, не можуть подужати такого будівництва, на допомогу їм прийшло мало не все село. Будують житло давнім, перевіреним методом – толокою.
Роман з Русланом, зачувши на вулиці гучні розмови та сміх односельців, які йшли у бік згарища, одразу ж поспішили до матері з розпитами.
– Мамо, а про яку толоку всі на вулиці говорять? – запитав Роман, смикаючи Оріяну за рукав вишиванки.
Оріяна відірвалася від порання біля печі, витерла руки об фартух і лагідно подивилася на синів.
– Толока, мої хороші, – це давній русинський звичай взаємодопомоги, – почала терпляче пояснювати мати. – Це коли люди збираються разом для спільної дармової праці гуртом, щоб швидко виконати велику за розміром роботу. На неї завжди кличуть сусідів, родичів та товаришів. Ось як зараз – для будівництва хати. Зазвичай толока передбачає добре частування працівників наприкінці дня.
– То це може бути й інша робота, не тільки хату будувати? – здивувався Руслан, округливши очі.
– Звісно, – кивнула Оріяна, виходячи разом із дітьми на поріг, звідки відкривався краєвид на заклопотану вулицю. – Це може бути збір врожаю, заготівля сіна, чи виготовлення саману – цегли-сирця із глини та соломи.
Діти з подивом та інтересом слухають, бо це для них нове.
– Люди збираються для виконання термінових робіт, що вимагають значної кількості рук: вирубати ліс, засіяти чи скосити поле, посадити городину, змазати глиною хату чи спільно випасати худобу. Всю важку працю можна робити гуртом!
– А вже якщо, не дай Господи, яка біда трапилася, як-от пожежа, тоді вся громада на поміч приходить, – додав дід Лесь. – Іноді толоку використовують і для громадських справ – будування церков, шкіл, гребель чи доріг.
Жінка присіла на призьбу, підставивши обличчя лагідному сонцю. Хлопчики всілися по обидва боки від неї.
– У толоці односельці працюють добровільно й задарма, не потребуючи плати за свою працю, – продовжила вона, обіймаючи синів за плечі. – А ще ця робота завжди завершується спільним застіллям та великою подякою від господарів за допомогу. В народі кажуть: прийде сто душ та візьме сто груш, то мало що останеться, а прийде сто душ, принесе сто груш, то буде мірка. А ще є жартівлива приказка – гуртом добре й батька бити!
Всі разом дружно розсміялися цьому старому козацькому жарту. Проте Роман на мить замислився, згадуючи літні розваги.
– Ти диви. А я до сьогодні думав, що толока – це просто незасіяне поле за селом, яке використовують для випасу худоби чи як громадський вигін, – признався хлопець.
– І так кажуть, синку, – посміхнулася мати, підводячись. – Але головне пам’ятати: коли потрібно буде іншим – ці господарі теж підуть допомагати безкоштовно. Бо де дружніші, там і сильніші.
Роман і Руслан, натхненні почутим, одразу ж помчали вулицею до свого кращого друга Климка Варави, щоб разом іти на будівництво. Проте Климко лише скрушно розвів руками і кивнув у бік подвір'я, де повзалиють його молодші сестрички і братики.
– Сьогодні моя черга бавити їх, – важко зітхнув Климко, витираючи носа кулаком. – Ви ідіть, хлопці, а потім розповісте мені, що там було цікавого.
Брати побігли самі. Цілий день вони крутилися на будівництві, бо їм усе кортіло знати. Оскільки грошей на те, щоб збудувати дерев’яну хату в погорільців не було, а виготовляти в достатній кількості саманні блоки було занадто довго, чоловіки на раді вирішили робити нове житло з міцних глинобитних щитів.
Для роботи вибрали суху, рівну ділянку. Оскільки каменю біля Кисляка було вдосталь, то фундамент швидко виклали з міцного сірого граніту. На нього встановили дерев’яну опалубку – щити.
Хлопці-козаки та дужі селяни шарами накладають всередину суміш з глини і піску, густо перемішану з половою та соломою, а жінки зовні наносять вапняну штукатурку шаром на два-три пальці, щоб захистити стіни від осінніх дощів.
Роман з Русланом, пихкаючи від старання, щосили допомагали тримати дерев’яні щити, поки їх закріплювали мотузками.
– О, дивіться, які помічники у нас підростають! – тепло всміхнувся Серафим Левицький, витираючи піт з чола рушником.
– Воно, звісно, в гурті і комар – сила, – підтримав його Блажко Бажан, закидаючи чергову порцію глини. – Головне, щоб тримали міцно!
Для даху теслярі швидко збили дерев’яний каркас, який вкрили товстим шаром сухої золотої соломи. Нахил даху зробили навмисно дуже крутим, щоб вода під час злив стікала миттєво, а зимовий сніг легко обсипався під своєю вагою.
– Добрий нахил вийшов, – задоволено промовив Блажко Бажан, задерши голову вгору і мружачись від сонця, що сідало за ліс. – Правильний
Роман, почувши це, хитро підморгнув братові і голосно запитав:
– Дядьку Блажко, а що, хіба нахил даху може бути злий чи сердитий?
Довкола почувся гучний регіт чоловіків. Блажко Бажан і сам не втримався від сміху, дивлячись на кмітливих хлопчаків.
– Ех, діти, діти, – весело відбуркнувся Бажан, хитаючи головою. – Все б вам тільки зуби шкірити перед старшими. Хіба ви не зрозуміли, що я мав на увазі? Нахил зроблений як слід, на совість!
Погорільцям вельми повезло з погодою, день видався тихим і сухим, тому хату звели дивовижно швидко. Глина на вітрі висихає гінко. Доки тривала підготовка до будівництва, бідні господарі тулилися в нашвидкуруч збудованій шопі, яка має всього дві стіни.
Спали вони прямо на купі соломи, але ні на що не скаржилися, бо щиро раділи, що над головою скоро буде справжній новий дах.
Годувати і поїти таку велику кількість працівників було непросто, тому бідні господарі вимушені були влізти в борги. Та ось надвечір робота нарешті закінчилася. Люди, ледве розгинаючи натруджені за день спини, дружно рушили до довгих столів, що стояли просто в садку. Хлопчиків, хоча вони й мало чим допомогли, також з пошаною запросили до частування.
Вечеряли люди наваристим борщем з жирними курками, домашньою шинкою й запашними ковбасами. На столах також була незвична страва – смажена кропива з часником на вершковому маслі, залита свіжими курячими яйцями, а ще печена в попелі ріпа та налисники з сиром і маком. З випивки для дорослих знайшлася міцна горілка, старий мед-медовуха та холодне пиво.
Працівники добре поїли, попили, заспівали кілька тужливих козацьких пісень, трохи пожартували і почали розходитися по своїм домівкам. Всі добряче втомилися, тому молодь сьогодні навіть не танцювала під музику.
Поки люди вдень працювали, навколо постійно лунали жарти, тому навіть найважча праця здавалася не такою вже й тяжкою. Воно ж здавна відомо, що гуртом і каша краще їсться, а коли ще й діло добре зробили – то й на душі світло.
Коли гості розійшлися, господиня сіла на колоду біля нових дверей і тихо заплакала, сховавши обличчя в долоні.
– Ой, лишенько, і як ми тільки ці великі борги тепер повернемо? – бідкалася вона.
Чоловік підійшов, пригорнув дружину до своїх грудей і лагідно погладив по голові.
– Не журись, люба, все те в руках Господніх, – тихо заспокоював її чоловік, дивлячись на зорі, що займалися на небі. – Якось воно буде. Перепозичимо грошей у когось, наприклад, у нашого пана Яновського, а потім потроху відробимо в маєтку.
Чоловік міцно обійняв дружину за плечі.
– Хоч би там як, а новий дах тепер над головою є, і піч готова. Дітям не доведеться зимувати під відкритим небом у холоднечу. Тепер все в нас буде добре, от побачиш.
І дійсно, ще кілька днів назад власна хата здавалася їм нездійсненною, далекою мрією, а навколо бачилися лише нужда та нещастя, які впритул підступили до бідної родини. Жінка послухала чоловіка, витерла сльози рукавом і ніби трохи заспокоїлася. Вона подивилася на темне подвір'я і мрійливо додала:
– От якби ще свій колодязь на подвір'ї був, щоб по воду на річку не ходити...
Чоловік лише посміхнувся, бо в Кисляку, який стояв на гранітній скелі, свій колодязь був справжньою нечуваною розкішшю.
На ранок до нової хати, над якою піднімався перший легкий димок, прийшли найближчі родичі та сусіди з хлібом-сіллю та іконами. За старовинним звичаєм, господарі першим випустили на нову піч сірого кота. На покутті – прямо навпроти печі – повісили вишиті рушники, ікони і запалили лампадку. Невдовзі прийшов батюшка і урочисто освятив хату свяченою водою.
Хазяйка трохи ніяковіла перед гостями через те, що не встигла ще побілити стіни зсередини, адже біла, чепурна хата – це головна гордість кожної господині.
Раптом приїхав слуга від пана Яновського і привіз великий подарунок на новосілля – нову міцну скриню для одягу та цінностей, бо стара скриня згоріла під час пожежі разом із курною хатою.
Наступного дня Оріяна з самого ранку пішла на мальовничий берег річки Соб, щоб назбирати свіжого деревію та звіробою. Сонце ледве піднялося над водою, над річкою стояв густий білий туман, а трава була рясно вкрита холодною росою.
За цим заняттям її несподівано застав новий настоятель Свято-Покровського храму отець Лука, який повільно йшов берегом у глибокій задумі.
– Доброго ранку, сестро, – привітався священник, зупиняючись поруч. – Чим це ти займаєшся так рано, коли село ще спить?
– Доброго ранку, отче, – відповіла Оріяна, розгинаючи спину і тримаючи в руках пучок пахучих трав. – Збираю лікарські рослини, поки роса не зійшла.
Отець Лука з цікавістю подивився на її кошик.
– То ти добре на них розумієшся? – запитав він.
– Та так, як і всі в нашому селі, – скромно відповіла жінка, поправляючи хустку. – От баба Вертуха – та дійсно знає про них більше за всіх, травами людей з того світу дістає. А що, отче?
Батюшка пройшовся берегом, дивлячись на тиху воду Собу, де сплескувала дрібна риба, і заговорив про те, що давно лежало в нього на душі:
– Є в мене велике бажання, сестро, написати книгу про лікувальні властивості рослин нашої землі, щоб людям користь була. Бо зараз, правду кажучи, мало хто на цьому добре знається. Наскільки мені відомо, ніхто ще не записував до книг цілющі властивості та призначення наших подільських трав. Допоможеш мені у цій справі?
– Звісно, отче, – охоче погодилася Оріяна, ступаючи по вологій траві слідом за священником. – Що сама знаю від матері – розповім. Але, правду кажучи, вам краще було б одразу звернутися до баби Вертухи. Вона вже стара, і як помре, то всі її таємні знання просто пропадуть задарма. А що саме вас більше всього цікавить?
Отець Лука зупинився під старою вербою і повернувся до неї:
– Та власне – усе. Наприклад, що п’ють козаки в походах замість звичайного чаю? Як вони правильно готують свої настої та відвари, щоб сили тримати?
Оріяна посміхнулася, згадуючи розповіді чоловіка Мирослава.
– Найчастіше наші запорожці вживають відвар іван-чаю, – почала розповідати вона, перебираючи стебла у кошику. – Напій цей добре зігріває в холодну ніч, додає бадьорості і ніколи не приїдається. Пити його можна без жодного цукру чи меду.
– Хіба в козаків немає меду на Січі? – недовірливо усміхнувся отець Лука, підкручуючи вуса.
– Є, звичайно, – відповіла жінка, присідаючи біля куща звіробою. – Але вони його бережуть і в першу чергу дають пораненим, хворим та знесиленим. І не тільки пити. Медом, наприклад, наші низовики лікують страшні опіки від пороху. А чистотілом промивають рани, які вже загоюються. А якщо козак отруївся рослинною отрутою в степу, то перші ліки проти цього – свіже молоко, а ще крейда або мелене деревне вугілля, яке швидко забирає біль з живота.
– От молодці, винахідливий народ, – захоплено промовив батюшка, занотовуючи щось у своїй пам'яті.
– Ще часто козаки вживають відвари чи настої з шипшини та глоду, — продовжувала Оріяна, захоплено ділячись козацькими таємницями. – Жінки їм сушать ці ягоди на довгих нитках, і козаки возять їх із собою в чистих полотняних торбинках. Для особливої міцності та коли треба довго не спати в дозорі, вони вживають відвари з березової чаги.
– А в холодну пору року, взимку, коли степ промерзає, чим рятуються? – знову запитав по хвилі батюшка, сильніше кутаючись у свій теплий одяг від річкової прохолоди.
– Тоді заварюють ялівець, його сині ягоди та свіжу глицю хвойних дерев. А ще з літа сушать дикі суниці разом із стеблами й зеленими листочками. Ці відвари вони завжди чергують з кислим квасом з житніх сухарів. Взагалі, наші хлопці збирають і сушать майже всі степові трави – чабрець, звіробій, ковилу, полин, подорожник.
– Полин же напрочуд гіркий, – здивувався отець Лука, скривившись так, ніби сам його скуштував. – Як вони його тільки п’ють?
– Зате гіркота ця швидко бадьорить і проганяє сон, – пояснила Оріяна. – А коли навесні з’являється дикий часник – черемша, то козаки до відвару обов’язково додають і його, щоб кров швидше бігла. А ще заварка в дозорі повинна готуватись дуже швидко, буквально на кількох трісках, щоб було найменше диму, і стоянку козаків важче було відшукати ворогам. Але це вам, отче, для книги навряд чи потрібно.
Батюшка мимоволі всміхнувся її практичності і зацікавлено промовив:
– Розповідай, сестро, розповідай усе, я все добре запам’ятаю.
– Ну, а ми, жінки, трав’яні відвари з ромашки, кропиви та коріння лопуху використовуємо для миття довгих кіс, – посміхнулася Оріяна, згадуючи свої дівчачі роки. – Потім волосся пахне степом, блищить, і його розчісувати набагато легше. А для швидкого загоювання глибоких ран у нас в селі добре підходить козолист.
– Це той кущ, що досягає у висоту до трьох сажнів, має запашні квітки білого або рожево-червоного відтінку та яскраві отруйні ягоди? – пригадав батюшка, дивлячись на зарості лісу за річкою. – А вдома, коли повертаються з походів на Село, козаки теж п’ють подібні гіркі відвари?
– Та де там! – засміялася жінка. – Якщо в походах запорожці майже завжди п’ють несолодкі відвари та трав’яні настої, то вдома, при родині, вони полюбляють солодкий, густий узвар із сушених груш та медовуху на запашних травах. А ще жури – наш кислий вівсяний кисіль.
Отець Лука на деякий час замовк, уважно дивлячись на Оріяну, а потім задав питання, яке давно непокоїло його як духовного пастиря:
– Скажи мені, сестро, ти як козацька донька і дружина маєш серцем розуміти – чому наші козаки ніяк не миряться із шляхетним польським панством? Невже краще постійно воювати, проливати кров та гинути в цій жорстокій борні, ніж жити у мирі?
Оріяна зупинилася, її обличчя вмить стало серйозним, а погляд – твердим і холодним, як криця. Вона випрямилася і подивилася прямо в очі священнику:
– Так, краще воювати і вмирати, отче, – рішуче відповіла вона, і в її голосі прозвучала глибока вікова образа всього народу. – Бо ми більше віри не ймемо жодним обіцянкам панства. Скільки разів ляхи обманювали нас, підступом вбивали навіть наших гетьманів на перемовинах? З Річчю Посполитою не можна домовлятися. Її можна тільки перемогти у чесному бою. Тут уже хто кого.
Позиція цієї звичайної жінки, в якій відчувався незламний козацький дух, викликала в отця Луки щире захоплення і подив. Він уважніше придивився до Оріяни, ніби побачив її вперше.
– Але ж сила зараз не на вашому боці, у шляхти і військо кварцяне, і замки міцні, – тихо зауважив батюшка.
– Можливо, сила не на нашому боці, але це тільки поки що, – гаряче заперечила Оріяна, і очі її блиснули. – Козаки, наше християнське лицарство – це та сила, яка скоро зможе кинути виклик усій їхній королівській імперії! З нами все одно доведеться рахуватися! А ціна нашої волі – кров, і ми це знаємо. Нічого не вдієш. Є у світі речі, за які варто вмирати. Козаки – це не просто військо, це весь наш народ, а народ наш нікому не подолати! Таких людей, як ми, не переможеш. Нас можна вбити, отче, але не здолати!
Поки Оріяна говорила, отець Лука стояв нерухомо, затамувавши подих від її слів. Туман над Собом потроху розсіювався, відкриваючи чисте синє небо.
– Так, безперечно, – гаряче підтримав Оріяну батюшка, піднімаючи руку для благословення. – Правда на нашому боці! Ми стоїмо на своїй, богом даній землі, тому нас не здолати! Тільки так, сестро!
Оріяна уважно, з легкою лукавинкою подивилась на батюшку і з усмішкою сказала:
– А я вже, правду кажучи, грішним ділом подумала, що вам набридло бути «хлопським попом», як насміхаються з православних священників поляки, і ви збираєтесь переметнутися до католиків, адже шляхта скрізь каже – чия влада, того й віра.
Панотця від цих несподіваних слів одразу ж охопило почуття глибокої ніяковості. Його обличчя почервоніло.
– Що ти таке кажеш, сестро? Бог із тобою, – соромливо, тихо і просто відказав отець Лука. Він гірко усміхнувся і навіть швидко перехрестився, відганяючи такі думки. – Гадаю, на сьогодні нам розмов досить. Дякую тобі, сестро, за науку про трави. Храни тебе Господь!
Оріяна повернулася до свого кошика, продовжуючи збирати потрібні їй рослини, а батюшка швидким кроком поспішив до своєї хати, щоб скоріше записати на папері все, що дізнався від мудрої жінки.
Коли Оріяна ближче до обіду повернулася на своє подвір’я, вона побачила, що її синочки весело сидять за дерев’яним столом під великою крислатою грушею і щось смачно наминають, вимазавши щоки.
 Діточки, а що це ви там таке їсте без мене? – лагідно запитала мати, ставлячи кошик з травами на ганок.
– Хліб з товченою квасолевою кашею на салі з часником, мамо! – радісно вигукнув Роман, тримаючи в руці чималу скибку.
– Невже так зголодніли зранку? – посміхнулася Оріяна. – Зачекайте хвилинку, я зараз швиденько розпалю в кабиці і вас добре погодую!
– Та ні, мамо, ми ситі, – перебив її Руслан, дожовуючи свій шматок. – Нас бабуся Євдокія вже нагодувала гарячими гречаниками та солодкою гарбузовою кашею з пшоном і медом на свіжому молоці!
Доївши хліб із квасолею, Роман і Руслан вмить посхоплювалися з-за столу, схопили свої дерев’яні шаблі, які для них з любов’ю вирізав з ясеня дід Лесь, і почали спритно та завзято вправлятися із ними прямо посеред двору, імітуючи козацький бій.
Дід Лесь сидить на призьбі, підкручує довгі сиві вуса і задоволено посміхається, дивлячись на маленьких козачат.
Оріяна підійшла до тину і довго стояла нерухома та безмовна, спостерігаючи за небезпечною забавкою своїх дітей. Її серце раптом стислося від знайомої, гнітючої тривоги за їхнє майбутнє.
– Доню, — тихо покликала її з хати стара Євдокія, помітивши її зажурений вигляд. — Ти хіба сама не зголодніла? Іди мерщій до хати, пообідай, поки все гаряче.
Жінка зітхнула, відганяючи важкі думки, і пішла до хати.
В Оріяни дійсно виявилася дуже легка рука, і батюшка отець Лука тепер весь свій вільний час присвячує написанню великої книги про лікувальні властивості подільських рослин та про те, як їх правильно збирати, сушити й берегти для користі людей.
Низька, напівтемна хата баби Вертухи стоїть на самому краю Кисляка, де гранітні скелі круто спускаються до річки Соб. Усередині пахне так густо й терпко, що в отця Луки, який щойно переступив поріг, на мить перехопило подих.
Під сволоком висять щільні в’язанки сушених трав, коріння та кори, які в сутінках нагадують химерних нічних птахів.
Сама господиня, суха, згорблена, але з дивовижно розумними, швидкими й чіпкими очима, сиділа біля печі й перебирала якісь сухі корінці. За вікном шумить дощ, великі краплі стукають по шибках, додаючи затишку цій таємничій розмові.
– Заходь, отче, заходь, коли прийшов, – прошамкала стара, навіть не підвівши голови, але лагідно вказавши сухою рукою на низький ослін. – Знаю, чого блукаєш. Оріяна казала, що хлопський піп книжку надумав писати. Діло добре. Папір, кажуть, усе стерпить, а от людина без трави не проживе.
Отець Лука обережно присів, поклавши на коліна чистий зшиток паперу та загострене гусяче перо.
– Доброго дня, бабо Вертухо, – тихо промовив священник, намагаючись розгледіти стару в напівтемряві хати. – Потребує моя книга вашого знаття. Люди кажуть, ви козаків з того світу дістаєте, коли вже й лікарі руки опускають. Поділіться мудрістю, не дайте їй у землю піти.
Стара Вертуха глухо розсміялася, і цей сміх був схожий на шелест сухого листя на вітрі.
– З того світу, кажеш? – вона нарешті підняла очі, і в них блиснув живий вогник. – То не я, то земля-мати їх дістає, я лишень знаю, де і коли в неї просити. Ну, слухай, панотче, та пиши гінко, бо двічі повторювати не буду. Оріяна тобі про іван-чай та шипшину плела, то все так – для сили в поході. А от коли козака шаблею розрубали чи куля застрягла – там інша хитрість потрібна.
Вона підкинула в піч кілька дубових трісок. Полум'я спалахнуло, вихопивши з темряви стіни, обвішані мішечками, і довгі зморшки на обличчі знахарки.
– Перше запам’ятай, – стара загнула один сухий палець. – Коли рана свіжа, глибока, і кров б’є фонтаном, козаки на Січі нічого кращого не мають, як звичайна павутина з темного кутка, перемішана із сірою степовою землею або попелом прямо з багаття. Притиснув міцно до рани – і кров запікається, стає як смола. А вже потім, як кров ущухне, треба прикладати листя живокосту, або, як у нас кажуть, козолисту. Він кістки докупи збирає і м’ясо нове нарощує.
Отець Лука заскрипів пером по паперу, намагаючись не пропустити жодного слова. За вікном листя дерев глухо шумлять під поривами вітру, і цей шум здається підтакуванням словам старої.
– А якщо рана стара і вже гноїтися почала? Що тоді, бабо? – запитав батюшка, не відриваючись від записів.
– О, тоді, синку, велика біда, – похитала головою Вертуха, і обличчя її вмить стало суворим. – Якщо рана гниє – клинок шляхтича чи татарина був отруєний. Тут треба брати свіжі припарки з розпареного листя дикої капусти чи лопуха, але перед тим рану випалюють. Пороху сипнув прямо в діру, кресалом іскру дав – воно бабахне, м’ясо згорить, зате гниль далі не піде. А вже як підсохне – промивати відваром кори дуба та ромашки, щоб затягувалося.
Вона піднялася, підійшла до однієї з в’язанок і зняла темний, зморщений корінь, схожий на фігурку маленького чоловічка.
– На, понюхай, – простягнула вона корінь священнику.
Отець Лука взяв його в руки і відчув різкий, солодкувато-гіркий аромат.
– Це перстач піднесений, або калган-корінь, – шанобливо сказала Вертуха. – Козацька «жива вода». Якщо в козака від поганої болотяної води живіт крутить так, що він з коня падає, чи лихоманка степова б’є – завари цей корінь у крутому окропі. Два ковтки – і чоловік знову на ноги встає, готовий до бою. Він і серце тримає, і шлунок лікує. Козаки за цей корінь на ярмарках у Брацлаві золотом платять, бо без калганівки в степу – смерть.
Батюшка швидко записує, а стара знову сіла біля печі, вдивляючись у вогонь, ніби згадуючи когось із минулого.
– Багато я їх бачила, отче... Молодці, ставні, красиві, – тихо, майже тужно промовила Вертуха. – Привезуть, бувало, на возі хлопця, шматки заліза з тіла стирчать, а він посміхається і каже: «Бабо, підкрути мені вуса, бо перед дівчатами соромно в такому вигляді з’являтися». Самі гинуть, а козацьку славу бережуть. От для них і тримаю чемерицю та вовчий корінь – то для стріл отруйних, якщо на татар йдуть. Але з вовчим коренем треба обережно: одна крапля – ліки від сухот, а три краплі – і людина засинає назавжди.
Отець Лука від несподіванки зупинив перо і уважно подивився на знахарку.
– Отрута? – тихо перепитав він.
– На війні, отче, як на війні, – суворо відрізала стара, і очі її знову стали холодними. – Кримчаки воду в наших криницях отруюють, коли відступають, то чому козакам їхні казани з бараниною не підсолодити вовчим коренем? Чия влада – того й сила. Ти про трави пиши, а не про гріхи думай. Бог на небі розсудить, хто правий був.
Священник зніяковів, прикусив губу і знову заскрипів пером. Дощ за вікном потроху вщухає, туман від річки починає підповзати до самих вікон хати.
– А для очей, бабо Вертухо? – запитав по хвилі Лука, щоб перевести розмову на мирне русло. – Козаки в дозорах і вдень, і вночі пильнують, очі від вітру та сонця сліпнуть. Чим зарадити?
– О, для очей є красна трава – волошка синя, що в житі росте, – охоче відповіла знахарка, і обличчя її знову пом’якшало. – Збирають її самі квіточки, сушать у затінку, щоб колір не втратили. Настій з волошки очі чистить, як кришталь, знімає втому і червоність. Козак після такої промивки татарина в степу за п’ять верст бачить, як на долоні. А ще добре помагає очанка – її відваром очі промивають і п’ють замість води.
Вона замовкла, повернувшись до своїх корінців. В хаті знову запанувала тиша, переривана лише тріском дров у печі та важким диханням старої жінки. Отець Лука закрив свій зшиток, бережно сховав перо.
– Дякую вам, бабо Вертухо, – з глибокою пошаною вклонився батюшка, підводячись із ослона. – Ваші знання – то справжній скарб для нашого народу. Я все запишу, щоб і через сто років люди знали, чим лікуватися.
Стара Вертуха підвела на нього свої мудрі очі і ледь помітно посміхнулася:
– Іди з богом, отче. Книжку пиши, але пам’ятай: трава поміч дає лише тоді, коли серце в людини добре і помисли чисті. А якщо людина злість у душі тримає – їй і калган-корінь не допоможе, тільки живокіст на могилі виросте. Храни тебе Господь!
Батюшка ще раз вклонився і тихо вийшов із хати. На вулиці вже сутеніє, свіже річкове повітря після задухи хати приємно холодить обличчя. Отець Лука йшов Кисляком, притискаючи до грудей свій зшиток, і серце його повнилося тихою радістю та гордістю за свій винахідливий, мудрий народ.