Дорога до волi. Глава 20. В полонi

Курінний отаман Михайло Кремінь відрядив на прохання отамана Переяславського куреня Сави Репетило двох козаків з десятка Журби для проведення розвідки спільно з переяславцями. Цими козаками стали Федь Закутько й Іванко Гардовий.
– Покажіть їм там, – усміхнувся Кремінь.
Але втерти носа переяславцям не вдалося, бо їх пів сотня потрапила в засідку ляхів. На шляху розвідників з’явився невеличкий ліс, і ватаг відправив двох козаків перевірити його. Вони в’їхали в нього, потім повернулися на узлісся і почали руками закликати козаків під’їхати.
Але коли переяславці в’їхали в ліс, по ним почали стріляти з мушкетів дві сотні ляхів. Поляки не намагають захопити коней і стріляють не тільки по козакам, а й по ним. Іванко встиг витягнути праву ногу із стремена і перекинути тіло на лівий бік коня, як в того влучили разом п’ять чи шість куль. Вірний кінь захрипів і впав замертво.
Іванко відштовхнувся, покотився подалі і потрапив у глибоку калабаню. Він втратив списа, мушкет, пістоль, лук із стрілами, загубив шапку, але залишився цілий та неушкоджений. Не піднімаючи голови він поплазував далі від місця засідки.
А ляхи скажено добивають поранених запорожців. В полон вони захопили п’ятьох низовиків, в тому числі Федя Закутько. Їх зв’язали і вклали на землю.
Якийсь шляхтич, озброєний арапником, в який на кінці вшита свинцева куля, почав нещадно шмагати одного з бранців. Від його ударів ломляться кістки, розриваються м’язи.
Іванко доповз до лісу. Перше, що кинулося йому в очі – тіла вбитих козаків, які їздили на розвідку в ліс. Їх роздягнули і в їхньому одязі на узлісся виїжджали поляки, закликаючи переяславців в засідку. Розвідники ж на той час вже були вбиті.
Козак вже збирався підвестися на ноги, як зовсім поряд з ним заговорили ляхи.
– Пане Анквічі, що там видно?
– Двоє розбійників намагаються пішки втекти до урочища, – звідкись зверху долинув голос іншого шляхтича.
– Не втечуть! Зараз ми їх наздоженемо!
Кінні поляки швидко наздогнали піших козаків і зарубали їх на місці. Іванко вимастив обличчя і долоні мокрою землею і принишк за стовбуром дерева. Тим час шляхтич, який сидів на дереві, зліз з нього і пішов до інших. Той шляхтич, який бив козака гарапником вже забив його до смерті.
– Пане Глич, досить. Довеземо хоча б цих до князя, нехай допитає їх. А потім, думаю, можна буде продовжити!
– Що ж, гадаю, ви праві, пане Замойський. Так і буде, почекаю.
Тут польський сотник голосно запитав:
– Хто-небудь порахував, скільки тут цих лотрів?
– Я порахував! Всього разом із полоненими – 51!
– Як 51? Має бути 50! Вони завжди їздять у розвідку пів сотнями.
– Ну, може, я помилився, і їх таки 50. Але ніхто не втік, це точно. Правда, пане Анквічі?
– Суща правда, – відповів той, що зліз з дерева. – Мені було видно все, як на долоні. Вони аж ніяк не могли втекти!
Спочатку ляхи хотіли, щоб полонені йшли пішки, прив’язані до сідл, але вирішили, що це буде занадто довго, тому посадили зв’язаних бранців на вільних коней.
Коли поляки поїхали, Іванко вичекав трохи часу і повернувся до місця, де загинула пів сотня переяславців.
– Вибачте, братці, що не ховаю вас, але хочу врятувати наших побратимів, які зараз в полоні.
Козак ретельно обшукав все навколо, але нічого корисного не знайшов. Тільки в тій баюрі, в яку він впав з коня, відшукав свій пістоль і дорожню торбу. Після цього Іванко поспішив за поляками. Ті не женуться, задоволені невеликою перемогою над запорожцями, і жваво обговорюють свій успіх.
Козак біжить за ними, ховаючись за кожним кущиком, пагорбом чи деревцем, але ляхи не озираються назад.
Коли поляки доїхали до свого польового табору, вони відвели полонених до князя. Козаки тримаються гідно, стоять рівно, не виказуючи ані найменшого страху.
– Будете говорити? – запитав князь. – Я так і знав, що не будете. Гей, молодці, розв’яжіть-но їм язики! Покличете мене, як заговорять.
І він саркастично усміхнувся, звертаючись до полонених.
– Тільки не здумайте морочити нам голову, бо вам тоді всім не поздоровиться.
Козаків прив’язали до грубих кілків, вкопаних в землю. Кат сильно вдарив одного з полонених в обличчя, і той боляче вдарився потилицею об палю. Мучитель повернувся до Федя Закутько.
– Ти теж мовчатимеш?
– Даремно стараєшся, – мовив Замойський. – Вони нічого не скажуть, так і помруть.
– Впевнений?
– Не маю ані найменшого сумніву.
– То, може, посперечаємось? В мене є десять шостаків. Ставлю всі, що заговорять ще до обіду! Причому всі четверо!
– По рукам. Пане Глич, прошу вас, будьте свідком!
Кат почав люто шмагати козаків, але ті мовчать. Це ще більше розлютило ката. Він б’є полонених, але все дарма. Кухарі стали закликати польських вояків на обід.
– Даремно стараєшся. Що скажете, пане Глич? – запитав Замойський.
– Вважаю, що ви виграли цю суперечку, пане Франчишек.
Роздратований терпінням козаків, злий і озвірілий від програшу кат вийняв ножа і зарізав двох козаків.
– Досить, – зупинив його Замойський. – Князь на це дозволу не давав!
Іванко вимастив обличчя і долоні грязюко, начепив на одяг трави, не кваплячись підібрався до польського табору. Він причаївся в бур’янах і вивчає організацію охорони бівуаку, відстань між вартовими, «мертві зони», які не проглядаються сторожею.
До вечора він розвідав усі підступи до бівака. Дочекавшись ночі, козак таємно пробрався в середину польського табору. Шаблю він із собою не взяв, тільки ніж. Рухається він повільно – зробить один крок і завмирає, прислуховується до звуків табору.
Він обшукав весь обоз і знайшов полонених. Те, що побачив Іванко, глибоко вразило його. Двоє запорожців нещадно биті, а двоє скарані на горло.
Федь Закутько раптом завовтузився, відчувши присутність Іванка і тихо спитав:
– Хто тут?
– Тихіше, – відповів Іванко, – це я, Гардовий. Як ви, браття?
– Чесно кажучи, погано. В тебе є коні для нас?
– Поки що немає, а що?
– Бачиш, хлопче, ми тобі наразі не помічники. Без коней ми не втечемо, тому тобі треба спочатку розжитися на коней, а вже тільки після цього витягати нас звідси.
– Зрозумів, – кивнув Іванко. – Тоді чекайте на мене.
– Зачекай, – попросив Федь, – розріж нам пута, щоб руки й ноги відійшли, поки ти займешся кіньми.
Іванко звільнив руки й ноги бранців, і зник в темряві. Де знаходиться табун, він знає, тому одразу впевнено поспішив до нього.
Жовніри, які охороняють табун як раз вмостилися навколо багаття, щоб зігрітися і поїсти, тож козак просто вивів шістьох коней, які пасуться з краю.
Знайшлися й упряж, сідла, й козак осідлав шестерик коней і відвів їх до ближнього ліску. Там він їх стриножив і знову прокрався до полонених козаків. На його подив вони вже озброєні і мають при собі торби з харчами.
– Це звідки? – кивнув Іванко на зброю.
– Тихо, – прошепотів Федь, але все-таки пояснив, – повернув борг кату.
– І ще одному шляхтичу, – додав переяславець, яким виявився Архип Таран.
– Ну, з богом, – мовив Іванко, – слідкуйте за мною. Тільки обережно.
– Не вчи вченого, – сплюнув кров з розбитого рота Федь.
– Пішли вже, – мовив Архип, – залишатися тут довше – небезпечно.
Однак вибратися з табору непоміченими козакам не вдалося. Коли їм вже здавалося, що всі небезпеки залишилися позаду, перед ними виросли два охоронці, які обходять табір.
– Стій! Ані руш! – вигукнув один з них. – Хто такі?
– Ми челядники пана Глича, – відповів Іванко на польській мові перше, що вигадав, бо роздумувати було ніколи і викликало б ще більшу підозру.
– Як цікаво, і ми – пахолки пана Глича, тільки щось я тебе, парубче не пізнаю. Підійди-но до нас.
Федь Закутько в цей час вийняв два пласкі ножі для метання і кинув їх один за одним в темні силуети стражів. З їх боку долинуло невиразне бурмотіння, зрозуміло, що козак влучив в обох. Іванко прожогом кинувся до охоронників і добив їх шаблею. 
Більше їм ніхто не зустрівся, тож низовики благополучно добралися до коней, сіли в сідла і тихенько поїхали далі від польського табору.
Під ранок, коли вже благословлялося на світ, козаки зустріли переяславців, які знайшли вбитих побратимів і ховають їх.
– Живий? – пізнавши Архипа, кинувся до нього курінний отаман. – Як вдалося?
– Молодший Гардовий витягнув, – слабко кивнув головою Таран і бік молодого козака. – Якби не він, ми з Федем були б там же, де всі інші.
– Молодець, синку, – посміхнувся Репетило, – батько тобою пишатиметься.
Після цих слів отаман повернувся до своїх переяславців. Погляд свій зупинив на Кочубеї, який сидить в сідлі.
– Агов, Гордію, хутенько подивись-но, чи не переслідують наших хлопців ляхи? Аби не застали нас тут зненацька.
Кочубей одразу торкнув коня п’ятами і рушив в той бік, звідки приїхали Архип, Іванко і Федь. Повернувся він напрочуд швидко.
– Батьку! Женуться поляки. Прямо сюди скачуть, не менше сотні. Скажені, мов дикі собаки!
– Що ж, – хвацько підкрутив вуса Репетило, – підготуємо ляхам сюрприз!
Коли польська сотня під’їхала до поля, всі ляхи побачили двох колишніх полонених й Іванка, які розвели багаття на узліссі ближнього лісу і щось готують в казанку. Коні їх пасуться стриножені серед дерев.
– Ну от і все, – радісно вигукнув Замойський, виймаючи шаблю з піхов, – тепер вони нікуди від нас не дінуться! Зараз ми з них живих шкіру здеремо! За мною, панове!
– На палі посадимо! Га!
Поляки півколом помчали до узлісся. На їх подив козаки не кинулися тікати, а просто обернулися до них і дивляться. Кільком шляхтичам прийшло на думку, що щось тут не так, але було вже пізно.
З-за дерев гримнув залп із козацьких самопалів, потім з двох боків, оточуючи ляхів, винеслась козацька кіннота. За загибель своїх братчиків переяславці такі люті, що в полон жодного ляха не взяли.
– Кислячани! – гукнув Сава Репетило, – беріть собі ще по коню і зброю, яку хочете. Ви це чесно заробили.
Коли Іванко і Федь Закутько повернулися до табору кислячан, Кремінь побачив, що в них в кожного по три коня, нав’ючені зброєю. 
– Бачу, переяславцям ви таки показали? – всміхнувся курінний отаман. – Молодці!
– Та ні, – кривлячись від болю, відповів Федь, – це один Іванко показав. А я ще й в полоні побував.
Вони під’їхали ближче, і Кремінь тільки тепер помітив, що обличчя в Закутько розбите і в синцях.
– Розповідайте, – похмуро наказав отаман.
Дізнавшись про загибель пів сотні переяславців, Кремінь скрушно похитав головою, але перебивати не став. Дослухавши до кінця, він схвально промовив, звертаючись до Іванка:
– Синку, ти справжній герой. Добре, що ти поїхав разом з переяславцями. Федь, ти лікуйся. Іванко – відпочивай, а я сходжу до Сави Репетила.