Дорога до волi. Глава 21. Кисляк зустрiчае своiх

Наступної осені, після багатьох місяців походів і бойових випробувань, Кисляківський курінь нарешті повернувся до рідного села.
Кисляк. Ранок цього знаменного дня видався напрочуд лагідним і погожим, ніби саме небо вирішило зробити козакам свято після тижнів кривавих січ і холодних степових злив.
Осіння прохолода, що за довгу ніч укрила подільські ліси й прибережні очерети пухнастою срібною памороззю, тепер поволі, з неохотою відступала перед теплим, щирим золотим сонцем.
Небо над річкою Соб стояло чистим, прозорим і глибоким, мов дорогий кришталь, і лише над дальніми дібровами ліниво танув легкий ранковий туман, схожий на дим із гігантської козацької люльки.
У самому селі Кисляк життя йшло своїм звичним, хоч і тривожним воєнним устроєм. З димарів чепурних, заново відбудованих після шляхетських набігів хат повагом піднімалися сизі димки – жінки з самого світанку поралися біля печей, випікаючи запашний житній хліб та варячи сніданок.
Дітлахи, загорнуті в завеликі батьківські свитки, весело гралися на затишних, підсушених осіннім вітром подвір’ях, а козаки, які залишалися в залозі села, неквапливо чистили кресала мушкетів, гострили шаблі та прискіпливо перевіряли кінську упряж, добродушно підсміюючись один з одного та розповідаючи різні небилиці.
Раптом цей затишний ранковий спокій підірвав такий гучний, пронизливий і переможний хлопчачий крик із самої верхівки Кисляцької гірки, що навіть сільські півні на хвилину замовкли від несподіванки:
– Їдуть! Наші їдуть!
Це були Роман і Руслан Коберники, які разом із своїм вірним другом Климком Варавою з самого світанку, знемагаючи від холоду, сиділи на сторожовій верхівці біля старої розлогої верби.
Хлопчаки захоплено верещали так, що їхні дзвінкі голоси лунали на всю околицю, відбиваючись луною від гранітних скель. Вони замахали руками, мов крилами, злетіли з дерева й щодуху помчали крутою вулицею вниз до хати, на ходу перестрибуючи через глибокі калюжі та ледве не гублячи на бігу завеликі чоботи.
Руслан при цьому примудрився перекинутися через голову прямо в кущ сухого полину, але миттю вскочив, обтрусився й полетів далі, кричачи ще голосніше.
– Наші їдуть!
Село вмить ожило, перетворившись на розбурханий, веселий бджолиний рій, у який кинули добрячий шматок цукру. З хат вибігали жінки, на ходу витираючи вимазані в борошні руки об білі фартухи; стара Сметаниха так поспішала, що ледве не впустила в сінях горщик із молоком, але встигла підхопити його біля самої підлоги.
Літні діди повагом знімали свої суконні шапки й тричі хрестилися на золоті куполи Свято-Покровського храму, дякуючи богу за милість. Молоді дівчата миттю стрічками підв’язували коси, а чоловіки на ходу закручували вуса й поспішали на околицю села, ледве не збиваючи один одного з ніг.
Невдовзі на околиці Кисляка з’явилася довгоочікувана валка. Попереду на своєму вірному, хвацькому Гнідку гордо й весело їде Іванко Гардовий. Він тримає руку на визолоченому ефесі шаблі, а його засмагле, обвітрене суворими степовими вітрами обличчя світиться такою спокійною, глибокою й чистою радістю, якої земляки давно не бачили.
Поруч із ним чвалом їде десятник Карпо Журба – він хоч і покритий увесь сірим дорожнім пилом, мов мельник борошном, але дивиться навколо королем. За ними їде утомлений, з забинтованим плечем, але неймовірно щасливий Мирослав Коберник.
А за козацькими кіньми повільно, але впевнено котяться козацькі вози, колеса яких ще тримають на собі суху грязюку далеких степових шляхів. По боках цієї валки молодики, гордо випнувши груди, ведуть на сиром’ятних поводах сотню трофейних турецьких огирів. Коні булиці дивовижної краси – тонконогі, баскі, з густими шовковими гривами, вони гордо форкають й сторожко косяться на сільських кобил, які відповідали їм дружним іржанням із левад.
– Живі! Господи милосердний, живі! – закричала на весь голос стара Сметаниха, сплеснувши руками й першою кинувшись назустріч валці.
Жінки й дівчата лавиною кидалися до возів. Вони обіймали знесилених поранених, плакали від щастя на грудях у своїх чоловіків, синів чи братів, передаючи з рук на руки маленьких дітей, які здивовано витріщалися на цей гамір.
До Мирослава Коберника з переможними криками підбігли сини Роман і Руслан. Вони з двох боків ухопилися за стремена його коня, намагаючись видертися прямо в сідло. Оріяна, яка бігла слідом із розпущеною хусткою, не стримуючи гарячих слів і сліз, припала до коліна чоловіка.
Мирослав швидко спішився, міцно пригорнув до себе всю свою родину, заплющив очі, і його мужнє серце, що за ці дні витерпіло стільки страху, погонь та смертельної напруги, нарешті знайшло свій тихий і затишний прихисток.
До валки повагом, тримаючи руки за широким шкіряним чересом, підійшов курінний отаман Михайло Кремінь. Поруч із ним крокує Тиміш Хижняк – колишній отець Зосима, який тепер знову вдягнув козацький кунтуш, хвацько заправив собі чепурного, довгого оселедця за ліве вухо й виглядав так хвацько, що козаки добродушно поплескували його по плечах.
За ними поспішає Софія Сомик. Її материнське серце солодко й болюче стислося, коли вона побачила серед вершників свого сина Петрика – живого, хоч і змученого, з порваним рукавом свитки, але з такою гордо піднятою головою, ніби він щойно самого турецького султана за чуприну тримав.
– Ну, з поверненням до рідного порогу, лицарі! – гучно, на все подвір’я оголосив війт Лозицький, широко розводячи руки й міцно, по-батьківськи обіймаючи пильного Журбу та зніяковілого від такої уваги Іванка. – Слава Кисляківському куреню!
– Слава! – дружно, в один подих підхопили сотні голосів навколо.
Цей могутній, стоголосий клич прокотився над хатами, змусив злетіти з дерев зграї ворон і луною відбився аж на самому гранітному березі Собу.
Новий батюшка отець Лука підійшов до козаків, які сходили з возів, злазили з коней, і широко осінив їх великим хресним знаменням і з глибокою, щирою пошаною в голосі промовив:
– З поверненням на рідну, богом дану і козацькою кров’ю захищену землю, брати і сестри! Нехай усі ваші біди, кривди й татарські нагаї залишаться там, далеко за холодними перекопськими валами. Тут ви вдома, серед своїх!
Грандіозне святкування під відкритим небом почалося прямо на просторому церковному подвір’ї, яке Софія Сомик разом із кисляцькими дівчатами й жінками з великою любов’ю ще з літа засадила яскравими квітами. Зараз, серед пишних осінніх айстр та фіолетових хризантем, козаки швидко вкопали в землю довгі дубові столи й важкі лави.
Курінний кашовар Василь Голобля разом із Лавріном Чубом сьогодні перевершили самих себе – мабуть, сам кухарський бог допомагав їм біля кабиць. Грошей, трофейного сала та припасів на таке свято ніхто й не думав шкодувати.
У величезних, начищених до блиску мідних казанах прямо посеред двору смачно й густо булькає ситний козацький борщ із свіжою свинячою грудинкою та жирним качиним м’ясом, яке Голобля ще вчора купив в уманських купців.
Запах від борщу, заправленого старим салом із часником, плив такий, що в радіусі трьох верст у лісі всі лисиці, мабуть, втратили спокій.
На величезних, вибитих із турецького срібла тацях горами лежать золотаві печені карасі та товсті, жирні коропи, яких сільські підлітки за годину натягали сітками з Собу. Поруч красуються домашні ковбаси, перев’язані нитками, запечена шпигована шинка та гігантські миски з хрусткою квашеною капустою й солоними огірками, які Оріяна з синами принесла зі свого льоху.
А Лаврін Чуб, засукавши рукава по лікті, напік кілька сотень свіжих, гарячих гречаників та вареників з лісовими грибами, розміром із хороший козацький кулак, які просто потопають в мисках під шаром рум’яних, запашних шкварок.
За столами миттю зчинився неймовірний, веселий гомін. Чоловіки статечно наливають в сталеві стопки та важкі дерев’яні кухлики міцну, як козацька воля, оковиту та старий, витриманий мед-медовуху, який дід Лесь дістав зі своєї лісової пасіки. Мед цей має таку властивість, що голова після нього залишається чистою, а ось ноги самі просяться до танцю.
Михайло Кремінь урочисто підвівся зі своїм срібним кухолем у руці, обвів гордим поглядом це галасливе, щасливе й сите товариство:
 – Товариство Кисляківського куреня та всі чесні жителі Кисляка! – звично загримів його бас, перекриваючи дзвін ложок. – Хочу підняти цей кухоль за нашого молодого, але вже такого хитрого Іванка Гардового, за Мирослава, Петрика та весь відважний десяток Карпа Журби! Де козак – там і слава, а де слава – там і воля! За наших героїв і за наше визволене Поділля! Вип’ємо, браття, до дна!
– Нехай живе! Слава! – дружно закричали сотні людей, і цей щирий козацький клич злився з гавкотом радісних сільських собак, які крутилися під столами в очікуванні кісток, та веселим співом пташок у пожовклих вишневих садках. Кухлі з дзвоном злетіли догори.
Поки здорове товариство галасливо бенкетувало, Оріяна Коберник разом із своєю матір’ю Марією та Софією Сомик переключилися на більш тиху, але святу справу.
Під затишним парусиновим навісом, встановленим біля хати Гардових, вони організували справжній шпиталь. Жінки обмивають поранених хлопців теплою водою з відваром ромашки, міняють пов’язки й прикладали до ран свіжий розім’ятий подорожник.
– Ох, Оріяночко, яка ж легка й лагідна рука в тебе, – заплющивши від задоволення очі, промовив козак Мартин Паталаха, коли жінка обережно змастила його розрубане плече козацькою маззю на борсучому жиру. – Прямо не перев’язка, а якесь панське задоволення.
– Тепер усе обов’язково буде добре, дядьку Мартине, – лагідно посміхнулася Оріяна, підливаючи пораненому в глибокий дерев’яний кухоль гарячого чаю з лісової шипшини та свіжого бджолиного меду. – Ви головне – пийте та відпочивайте, а сили самі повернуться. Ворога ми вигнали, хати стоять, так що жити будемо!
Коли сонце почало повільно ховатися за гострі гранітні скелі Собу, фарбуючи річкову воду в багряні й золоті кольори, над Кисляком залягли густі, теплі й затишні вечірні сутінки. Біля святкових столів під старою розлогою грушею з’явився сліпий кобзар Гнат Письменюк зі своїм новим маленьким поводирем.
Старець повагом присів на дубову колоду, поправив сиві вуса й бережно, наче до коханої жінки, доторкнувся своїми довгими пальцями до срібних струн старовинної бандури. Замовк гамір за столами, і навіть трофейні коні в табуні перестали форкати, наставивши вуха.
Кобзар з силою ударив по струнах, і над вечірнім Поділлям поплив його чистий, дивовижно сильний і неймовірно тужливий баритон. Він співав ту саму нову пісню, яку нещодавно склали брати-музики в Кубличі на честь відважного Іванка Гардового та його коханої Хараті Падолист:
  – Розпрягайте, хлопці, коні, та й лягайте спочивать...
Іванко, який сидів на самому іншому кінці столу, міцно тримаючи за тонку руку свою щасливу Харатю, від таких слів миттю густо покраснів, зніяковів під загальними поглядами й опустив очі в миску.
Козаки навколо вибухнули дружним, гучним реготом, почали з усіх боків плескати хлопця по плечах і щодуху підтягувати приспів, аж листя з груші посипалося.
Голос Василя Голоблі лунав найгучніше на все подвір’я. Він хвацько підкрутив свій лівий вус, хитро прищурився й гукнув через увесь стіл:
  – Ну що, зятю, попався?! Я ж тобі казав – не втечеш ти від Хараті, як не втечеш від своєї козацької долі!
Харатя соромливо ховає своє палаюче обличчя на плечі в Іванка, тихо сміючись, а її сестра Гафія Листопад хитро й багатозначно дивиться на свого чоловіка – курінного отамана Михайла Кременя. Отаман, вдягнений з нагоди свята в нові шовкові малинові шаровари, намагається непомітно підтягнути живіт, виглядати молодшим і не зводить із дружини закоханого й палкого погляду.
Цей веселий бенкет тривав мало не до самої півночі, перериваючись жартами, козацькими танцями та новими піснями.
Коли вже яскраві зорі рясно й густо вкрили темне подільське небо, маленькі діти Роман і Руслан, наївшись гарячих Лаврінових пирогів з маком та медом, солодко й безтурботно поснули прямо на міцних руках у свого батька Мирослава.
Захищене козацькими мушкетами, сите, вільне й щасливе село засинало в цілковитій безпеці. Попереду на Кисляківський курінь чекають нові походи, зимові холоди, але цю дивовижну осінню ніч повернення з небуття та торжества козацької правди вони ще довго не забудуть.