Дорога до волi. Глава 22. Новобранцi

До Кисляка молоді добровольці почали прибувати ще до світанку. Одні приходили пішки, несучи за плечима невеликі торби, інші приїжджали на селянських конях, яких їм дали батьки. Вдягнені просто в сіряках і частіше всього взуті в личаки або постоли.
Хтось має при собі справну шаблю, успадковану від діда, а хтось приніс лише стару рушницю, яку доведеться ще довго приводити до ладу.
Проте всі вони мають спільне бажання – стати до повстанського війська й долучитися до боротьби за волю рідної землі. Полоус наказав не відправляти новоприбулих одразу до досвідчених бойових загонів. Спочатку кожен мав пройти огляд, показати, що вміє, і навчитися того, без чого козацька служба неможлива.
– Бажання воювати – це добре, – сказав він Кременю, коли вони разом оглядали добровольців. – Але бажання саме по собі ще нікого не зробило воїном. Один не вміє тримати шаблю, другий не знає, як зарядити рушницю, а третій уявляє, що козацька служба складається з походів, здобичі та гучних перемог.
– Навчимо, – відповів Кремінь. – Якщо людина готова слухати й працювати, з неї може вийти добрий козак.
– А якщо не готова?
– Тоді краще з’ясувати це тут, на навчальному майдані, а не під ворожими кулями.
Полоус погодився. Для нього було важливо не просто збільшити чисельність війська, а зробити так, щоб кожен новобранець став надійним побратимом.
Серед добровольців одразу привернули увагу троє юнаків впевнених в собі. Найстаршого звали Остапом. Він був високий, широкоплечий, із упевненим поглядом і вже мав досвід кількох сутичок із розбійниками, які нападали на подорожніх.
Другий, Данило, здавався спокійнішим і мовчазнішим. Він добре знав коней, умів лагодити збрую й мав неабияку спостережливість. Наймолодшим був Петро – худорлявий, із ще зовсім юнацьким обличчям. Йому ледь виповнилося сімнадцять.
Петро тримався осторонь, але уважно стежив за всім, що відбувалося навколо. Він дивився на досвідчених козаків так, наче намагався запам’ятати кожен їхній рух.
– Ти вже тримав зброю в руках? – запитав його Мирослав Коберник.
– Так, пане. Батько вчив мене стріляти з рушниці. А шаблю я маю від діда.
– А в бою був?
Юнак на мить опустив очі, а потім відповів поспішно.
– Ні. Але я не боюся.
Мирослав уважно подивився на нього.
– Не поспішай доводити, що не боїшся. Страх буває в кожного. Важливо, щоб він не керував твоїми вчинками.
Петро кивнув, хоча, здавалося, не до кінця зрозумів почуте. В жодному випадку йому є про що подумати.
– Завтра почнемо навчання, – сказав Мирослав. –– А сьогодні приведи до ладу зброю, перевір одяг і відпочинь. Завтра побачимо, чого ти вартий.
На світанку наступного дня молодих добровольців зібрали на майдані за селом. Тут було достатньо місця для вправ зі зброєю, побудови строю та навчання верхової їзди. На краю майдану стояли дерев’яні щити, кілька солом’яних опудал і стовпи, на яких позначили цілі для стрільби.
Старі козаки вже чекали на новобранців.
– Запам’ятайте, – почав Мирослав, – ми не влаштовуємо змагання, хто голосніше кричить або швидше розмахує шаблею. Нам потрібні люди, які вміють слухати наказ, думати й діяти разом. Коли ви опинитеся в бою, ніхто не зупинить ворога тільки тому, що ви втомилися або не встигли підготуватися.
Він наказав добровольцям стати в одну лаву. Виявилося, що зробити це рівно значно важче, ніж здавалося. Одні виходили вперед, інші відставали, кілька юнаків постійно озиралися, намагаючись підлаштуватися під сусідів.
– Струнко! – скомандував досвідчений десятник Макар Малюта.
Лава хитнулася, але залишилася нерівною.
– Ще раз! Дивіться не під ноги, а перед собою. Відчувайте товариша поруч. Якщо кожен стоятиме так, як йому заманеться, то в бою між вами утворяться прогалини, крізь які ворог і прорветься.
Вправу повторювали знову й знову. Сонце піднімалося вище, на чолах юнаків виступав піт. Остап спочатку дратувався, коли його поправляли, але згодом почав уважніше стежити за командами. Данило швидко зрозумів принцип і допомагав сусідам ставати на місце. Петро ж кілька разів збивався, через що чув зауваження від Гната.
– Не поспішай, хлопче! – гаркнув старий козак. – Ти хочеш стати воїном чи просто показати, що вмієш швидко рухати ногами?
Петро почервонів, проте нічого не відповів. Він випростався й знову став у лаву.
Коли стройові вправи закінчилися, настав час роботи зі зброєю. Досвідчені козаки показували, як правильно тримати шаблю, як захищатися від удару й не відкривати супротивникові незахищений бік.
Новобранцям пояснювали, що сила руки не замінить точності, а швидкість без розрахунку може стати причиною поразки.
Остап охоче взявся до шабельних вправ. Він має міцні руки й рухається впевнено, але часто надто захоплюється атакою, забуваючи про захист. Його наставник, козак на ім’я Семен, кілька разів легко торкнувся тупим боком шаблі його плеча.
– Якби це був справжній бій, ти вже мав би кілька ран, – зауважив Семен.
– Але ж я нападав першим! – заперечив Остап.
– А твій супротивник тільки й чекав, коли ти відкриєшся. Ти думаєш, що перемога – це першим завдати удару. Насправді перемога починається з уміння не підставити себе під ворожий удар.
Остап стиснув щелепи, але змовчав. Йому було неприємно, що молодші й менш досвідчені добровольці спостерігали за його невдачами. Та після наступної вправи він сам попросив Семена повторити показаний прийом.
Данило виявився обережнішим. Він не намагався вразити наставників силою, уважно виконував кожен рух і швидко виправляв помилки. Проте під час роботи з рушницею з’ясувалося, що йому бракує досвіду. Перші постріли не досягли цілі.
– Не засмучуйся, – сказав йому старий стрілець. – Рушниця не терпить поспіху. Краще зробити один влучний постріл, ніж десять разів натиснути на спуск, не знаючи, куди летить куля.
Данило уважно вислухав пораду й продовжив вправи. Петро ж ніяк не міг упоратися із шаблею. Він тримав її надто напружено, через що рука швидко втомлювалася. Кілька разів юнак ледь не випустив зброю з долоні. Коли наставник зупинив вправу, Петро опустив голову.
– Мабуть, я ще не готовий, – прошепотів він.
– А ти думав, що після першого ранку станеш досвідченим козаком? – запитав Мирослав, який підійшов до них. – Ніхто не народжується зі знанням шабельного бою. Питання не в тому, чи помиляєшся ти сьогодні. Питання в тому, чи захочеш завтра виправити свою помилку.
Петро підвів голову.
– Захочу.
– Тоді бери шаблю й починай спочатку.
Найважче випробування чекало на добровольців після полудня. Їх поділили на невеликі групи й наказали пройти навчальний маршрут за селом. На шляху були вузький прохід між деревами, невисокий рівчак, місце для умовної засідки та ділянка, де треба було перенести пораненого товариша.
Мета вправи полягала не в тому, щоб пройти маршрут якнайшвидше. Козаки мали зберегти стрій, виконувати команди й не залишати нікого позаду. Запальний Остап одразу захотів очолити свою групу.
– Я знаю, як рухатися, – заявив він. – Якщо будемо довго тупцювати, нас давно обійдуть.
– Ти знаєш, як рухатися самому, – відповів Малюта. – А тепер покажи, що вмієш вести інших.
Група рушила. Спочатку все йшло добре, але біля вузького проходу Остап прискорив крок і не дочекався двох юнаків, які відстали. Коли він дістався умовної засідки, то виявив, що частина його товаришів залишилася далеко позаду, а група втратила зв’язок між передніми й задніми.
– Стоп! – наказав наставник.
Остап обернувся й побачив, що його товариші розгублено стоять біля проходу. Він на таке сподівався.
– Чому не йдете? – вигукнув він.
– Бо ти нас не дочекався, – відповів Данило.
Остап хотів заперечити, але Малюта випередив його:
– У справжньому бою ворог не стоятиме й не чекатиме, поки ви зберетеся. Якщо частина загону потрапить у засідку, а решта не знатиме, що сталося, ви не зможете допомогти одне одному. Командир, який думає тільки про власну швидкість, губить людей.
Остап почервонів. Цього разу він не сперечався. Як командир він зазнав невдачі і чудово це зрозумів. Вправу почали спочатку. Тепер юнак рухався повільніше, перевіряв, чи всі тримаються разом, і радився з Данилом перед кожним наступним кроком.
Коли вони дісталися рівчака, один із добровольців послизнувся, впав й ударив коліно. Він міг підвестися сам, але решта зупинилася, щоб допомогти йому перейти перешкоду.
– Через нього ми втратимо час! – вихопилося в одного з юнаків.
– А якщо завтра це буде твій побратим із пораненням? – запитав Макар Малюта. – Залишиш його самого, щоб швидше дістатися мети?
Юнак опустив очі й узяв товариша під руку. Невдовзі настала черга Петрової групи. Вони рухалися повільніше за інших, зате не розривали лави. Коли наставник оголосив, що один із них умовно поранений і не може йти сам, Петро відразу підхопив його під плече.
– Допоможіть мені, – звернувся він до товаришів. – Сам я його далеко не донесу.
Двоє юнаків стали з іншого боку, і разом вони обережно рушили вперед. На складній ділянці Петро кілька разів спотикався, але не відпускав товариша. Він не намагався довести, що сильніший за інших, і не соромився просити про допомогу.
Мирослав, який спостерігав за вправами, обмінявся поглядом із Макаром.
– Володінню зброєю йому ще вчитися та вчитися, – тихо сказав наставник.
– Зате він уже розуміє, що таке побратимство, – відповів Мирослав. – А решту можна надолужити працею.
Коли навчальний день закінчився, добровольці ледве трималися на ногах. У декого тремтіли руки, у когось були стерті долоні, а одяг укрився пилом.
Проте ніхто з новачків ні на що не скаржився, ніхто не пішов із майдану, не прибравши зброю та не допомігши товаришам зібрати спорядження. Мирослав зібрав усіх перед відходом. Він кожного дня проводить роботу над помилками.
– Сьогодні ви дізналися про себе більше, ніж могли дізнатися за довгі розмови. Хтось виявив силу, хтось – витримку, хтось побачив власні слабкості. Не соромтеся помилок, якщо готові їх виправляти. Соромно не впасти, а відмовитися підвестися. І запам’ятайте: козак – це не той, хто ніколи не боїться й не помиляється. Це той, хто вміє володіти собою, дотримуватися слова й не кидає товариша в біді.
Він уважно подивився на Остапа.
– А ти сьогодні навчився чогось нового?
Юнак на мить замислився, насупив чоло. Потім не моргнувши оком сказав:
– Навчився, що вести людей важче, ніж самому йти попереду.
– Добре. А ти, Петре?
Хлопець ніяково переступив із ноги на ногу і насупився навіть більше, ніж завжди.
– Що мені ще багато чого треба вивчити, – пробубонів він непевно.
– Це вже початок, – усміхнувся Мирослав.
– Пане Мирославе, – запитав Данило. – А чому ми сьогодні закінчили заняття так рано? Ми й втомитися не встигли.
На деякий час над строєм новобранців запанувала тиша, бо всім хочеться почути відповідь.
– Бджоли рано повертаються до вуликів – скоро буде дощ. Тому на сьогодні досить.
– Ти диви. А ще по бджолах можна щось віщувати?
– Звичайно, – усміхнувся Мирослав. – Запам’ятайте – якщо бджоли рано запечатують рамки – буде холодна зима. Все, сьогодні можете бути вільні. Відпочивайте!
Хлопці не примусили себе довго чекати і квапливо розійшлись по домівках, де квартирують, щоб встигнути до дощу.
Наступні дні стали для новобранців часом наполегливої праці. Вони вставали до світанку, вправлялися зі зброєю, навчалися їздити верхи, виконували стройові команди й опановували козацькі звичаї.
Старі воїни не робили їм поблажок, але й не принижували за невдачі. Вони знали: справжня витримка зростає не від крику, а від постійної праці, дисципліни й довіри.
Остап змінився до невпізнання, він поступово навчився стримувати запал і слухати товаришів. Данило став одним із найкращих у спостереженні та догляді за кіньми. Петро ще довго боровся з власною незграбністю, проте щодня приходив на майдан раніше за інших і залишався після занять, щоб повторити найскладніші вправи.
Одного вечора Мирослав побачив його біля дерев’яного опудала. Юнак знову й знову повторював шабельний удар, зупинявся, перевіряв положення рук і починав спочатку.
– Чому не йдеш відпочивати? – запитав Мирослав.
– Завтра хочу зробити краще, ніж сьогодні.
Мирослав деякий час мовчки спостерігав за ним.
– Тоді зроби перерву, поїж і виспися. Втомлена людина вчиться гірше. Запам’ятай: витримка – це не тільки вміння працювати до знемоги, а й уміння берегти сили для справи.
Петро всміхнувся й опустив шаблю.
Над Кисляком займалися вечірні сутінки. З майдану повертаються козаки, у дворах чекає вечеря, а біля стайні ще довго чулося тихе іржання коней. Попереду в молодих добровольців були нові заняття, а згодом, можливо, і справжні випробування.
Ще не всі з них були готові до бою. Проте навчання уже почало змінювати їх. Вони вчилися не тільки володіти шаблею та рушницею, а й довіряти одне одному, відповідати за спільну справу й розуміти, що сила загону вимірюється не лише кількістю озброєних людей.
Старі козаки передавали молодим не просто бойові прийоми. Вони передавали їм досвід, здобутий ціною помилок, пам’ять про полеглих побратимів і віру в те, що наступне покоління не осоромить тих, хто проклав йому шлях.
До Мирослава підійшов Малюта і обійняв за плечі.
– Про що думаєш, друже?
– Згадав батька Вітра. Не вистачає мені його досвіду, життєвої мудрості, гумору, вміння вчити, надихати. Рано він відійшов у степ.
– Так, його важко замінити. А знаєш, що? Батько Вітер любив перехилити чарчину. Пішли і ми вип’ємо за спомин його душі?
– А пішли, – із задоволенням погодився Мирослав.
А на навчальному майдані вже чекають нові ранки, нові вправи й нові уроки. Бо справжній козак починається не з першої перемоги над ворогом, а з першої перемоги над власною пихою, страхом і небажанням учитися.