Дорога до волi. Глава 23. Засiдка в ярузi

Козаки знову опинилися біля тої довгої балки, в якій ховались від ляхів Іванко з пораненим в обидві ноги Петриком. Курінний Кремінь їде поряд з цією яругою з лівої сторони, роздивляючись її. До нього під’їхав десятник Журба.
– Що там в тебе, Карпо?
– Татари! Ногайці! Не менша трьох тисяч! Вони он за тими пагорбами, – вказав нагайкою Журба, – скоро будуть тут!
– Їм відомо про нас? – зосереджено запитав курінний.
– Думаю, так. Але нас, вивідачів вони не бачили, тож гадаю, ординці розраховують на те, що ми про них не знаємо.
Кремінь навіть не встиг нічого сказати, бо з північного сходу здійнялася курява і долинув кінський тупіт.
– Як це? – здивувався Журба. – Орда ж на сході?
Скоро козаки побачили, що це не татари, а табун диких коней. Вони добігли до балки і повернули на захід, скачучи вздовж її правого боку. До козаків долинув запах кінського поту.
– Кажеш, ногайців три тисячі? – задумливо промовив отаман. – Десять до одного. У відкритому бою нам не вистояти. Значить, треба щось вигадати. А де Гардовий?
– Разом з Орестом Злиднею продовжують спостереження за ногайцями. Хоча ні, Орест он скаче до нас.
Злидня приніс гарну новину – татари зупинилися, злізли з коней і влаштували привал. Почувши це, отаман зрадів.
– Значить, в нас ще є час. Десятників до мене!
Коли десятники оточили його колом, він голосно об’явив:
– Панове, за нами слідують три тисячі ногайців і вони знають про нас. В них в кожного воїна по три коня, а в нас – по одному. До того ж в нас великий обоз – 80 возів. Одним словом – нам від них не втекти. Треба приймати бій.
– Добре, хоч жінок і дітей з нами немає, – мовив Журба.
– Це точно, – підтвердив Мусій Шпак.
– Слухайте наказ. З обох боків цієї балки риємо неглибокі ями для лежачих козаків, прикриваємо їх гілками верби, дерном, сухим бадиллям. Вози ставимо табором он за тим лісом. Всіх коней залишаємо в таборі. Старший там – Каленій Дейнеко. Коней розсідлати, а сідла скласти під возами, щоб можна було під час стрільби ховатися за ними.
– Зрозуміло, – кивнув Дейнеко.
– Якщо я загину – старший Журба, – продовжує роздавати розпорядження Кремінь. – Якщо він загине – Шпак. А там розберетесь. Питання є?
– Є, – промовив Дейнеко. – Ви розраховуєте, що орда піде по дну балки?
– Я б зробив саме так, бо в цьому випадку в них є можливість наблизитися до нас непомітно. І ще – як дам команду, спочатку всі стріляємо з луків. Наша головна зброя – раптовість. Більше запитань немає? Тоді до роботи!
Коли ординці виїхали з-за лісу, козаків на виду більше не залишилося. Мурза відправив лазутчиків по дну яруги, щоб ті вивідали, що в ній робиться.
Розвідники повернулися і десятник Айдамир Суюнов доповів, що з дальнього краю балки видно козацький табір.
– Це точно козаки? – запитав мурза Кантемир Карамурзин.
– По одягу і озброєнню – так. Це точно не селяни і не містяни.
– А які козаки? І скільки їх там?
– Низовики. Один курінь, мурза.
– Засідки точно немає?
– Ми добре дивилися, нічого підозрілого не помітили. «Вовчих ям» в ярузі точно немає.
– Відповідаєш за свої слова, Айдамир?
– Головою плачу, мурза, – схилив голову старший з вивідачів.
Ногайська орда тихо в’їхала в балку і попростувала до її дальнього виходу. Майже всіх запасних коней ногайці залишили за лісом. Із собою взяли тільки одну сотню коней, щоб за потреби замінити ними вбитих чи поранених.
Їдуть татари трьома великими загонами по одній тисячі людей. Коли перший загін на чолі з мурзою на білому коні наблизився до виходу із балки, курінний Кремінь закричав совою, і козаки вискочили із своїх схованок в землі й почали стріляти в ногайців з луків.
– Сова вдень? – здивувався, було, мурза, але одразу здогадався, що це сигнал. Він повернувся до одного із своїх сотників і викрикнув: – Абдуллах, бери тисячу воїнів і повертайся назад! Перебий гяурів, які обстрілюють нас!
– Слухаюся, мурза, – крикнув Абдуллах і повернув коня до тої тисячі аскерів, яка йде у хвості колони.
За його наказом тисяча ногайців повернули коні назад. Коли вони наблизились до того спуску, яким в’їхали в балку, козаки закричали по-вовчому і почали стріляти в коней. Почувши вовчий вий, перші ряди татарських коней зупинилися. На них стали налітати коні, які скачуть позаду.
Одні коні збивають інших з ніг, татари падають на землю. Від козачих стріл падають і коні і вершники. Вистрілявши всі стріли козаки взялись за мушкети і самопали. Над яругою поповзли хмаринки диму.
Бокові схили яруги такі круті, що жоден кінь не може по ньому піднятися наверх. Виходів два – в’їзд і виїзд із балки.
– Відходьте! – наказав Кремінь.
Дальні козаки почали відходити до виїзду з балки. Коли всі запорожці минули його, Кремінь вигукнув:
– Тепер всі бігом до табору! І бігти зиґзаґом, нехай ординці думають, що на них чекають «вовчі ями!»
Так і вийшло – вирвавшись з яруги, татари побачили, що козаки біжать не навпростець, а зиґзаґом, і вирішили, що попереду «вовчі ями». Ногайці не стали мчати стрімголов, а поїхали неквапливо, остерігаючись пасток в землі.
Завдяки цій хитрості, кислячани встигли добігти до табору і зайняти місця під возами, готуючись до бою.
– Мурза, – мовив сотник Абдуллах, – хіба ми йшли сюди воювати? Ми прийшли за здобиччю, а замість неї поклали вже кілька сотень наших воїнів.
– Ти не хочеш навіть спробувати помститися нечестивим за них? – спохмурнів мурза Кантемир. – Здійснимо одну атаку. Якщо не вдасться одразу погромити невірних – відійдемо. Обіцяю.
Козаки встигли набити рушниці й пістолі, коли ногайська кіннота оточила їх з усіх боків щільним колом. Кислячани поклали мушкети на сідла і чекають.
– Помолімося, браття, – запропонував Василь Голобля.
– Поможи, боже, – промовив Лаврін Чуб.
Ногайці під’їжджають все ближче і ближче. Вже видно обличчя перших вершників. Вони злі, люті, аж скажені.
– Будьте напоготові, – командують козацькі десятники, – ще не час. Без команди не стріляти!
– Тримаймося, бо відступати нам нікуди! – гукнув Кремінь. – Татари думають, що сила в кількості, в шаблях, в конях, а сила – в головах!
– Ми готові, батьку, – відповіли козаки.
Ногайці зірвалися з місця вскач. Над полем залунали їх крики:
– Алла!
– Зараз! Плі! – вигукнув Кремінь.
В курені три сотні козаків, і в кожного з них є мушкет або козацький самопал. Крім цього ще є шість фальконетів, десяток гаківниць і дві ожиги. Земля струснулась від їх одночасних пострілів.
Фальконети були заряджені картеччю. Після першого ж залпу, мурза Кантемир побачив сотні своїх вояків вбитими й пораненими, і стримуючи лють, одразу віддав наказ відступити.
Запорожці не чекали на таку легку перемогу, тому вирішили, що ногайці задумали якусь хитрість.
– Заряджай! – командує курінний. – Набивай гаківниці! Швидше!
Але ногайці більше і не думають про напад на козацький табір. Здавалось би, очевидна поразка запорожців раптом перетворилася на перемогу. Зібравши своїх вбитих і поранених, ординці відступили аж за ліс, де залишили запасних коней.
Через деякий час, помітивши, що ніхто з табору нікуди не поїхав, Лаврін Чуб запитав у Михайла Креміня:
– Пане отамане, а що, розвідку ви не висилаєте? Треба ж довідатися – тут ще ті татари чи вже поїхали звідси?
Кремінь тільки посміхнувся у довгі вуса.
– Лавріне, Лавріне, – осудливо мовив десятник Журба, – ти ж козак, маєш знати, що за мусульманськими законами померлого треба поховати в день смерті. В ногайців вбитих не менше ніж пів тисячі, тож не можуть вони ще нікуди їхати. Зрозумів?
– Уторопав. Вони зараз ховають своїх загиблих, тому в розвідці немає потреби. А це надовго?
– Швидше, ніж могло б бути, – почав відповідати Журба. – Бачиш, Лавріне, за їх віруваннями вбитий в бою з невірними – мученик. Тому йому не треба ні погребальних омивань, ні савану, ні ароматів. Пролита кров заміняє йому, тобто їм, очищення.
Кремінь звернувся до Лавріна.
– Зроби мені, будь ласка, відвар з кори верби.
– Голова болить? Зараз! Я швидко!
До курінного підійшли кілька десятників.
– Пане отамане, що робитимемо далі? Вбитих в нас немає, тільки семеро поранених, але всі легкі. Можемо знімати табір і вирушати в путь. Що накажете?
– Ставити намети і готуватися до ночівлі.
– Навіщо нам тут затримуватися? – не зрозумів Шпак. – Я впевнений, що ногайці на нас більше не нападуть.
– Подивись уважно навколо, Мусію, – усміхнувся Кремінь, – ластівки низько літають, значить, буде гроза. Ти хочеш їхати під зливою?
– Ні, пане отамане. Дозвольте іти?
– Так. І ще – думаю, зайве нагадувати, але я нагадаю – порох треба добре накрити від дощу, бо мокрий він не стріляє.
Десятники відійшли і козаки почали ставити намети і вкривати порох, щоб встигнути до дощу.
А тим часом, після того, як поховали загиблих мурза Кантемир Карамурзин викликав до себе сотника Абдуллаха Кипчакова.
– Скажи, десятник Айдамир Суюнов живий?
– Так, мурза, – вклонився сотник. – Він вцілів.
– До мене його! Негайно!
Коли Айдамир під’їхав, мурза суворо запитав:
– Пам’ятаєш, десятнику, ти головою ручався, що засідки немає?
Вигляд мурзи не обіцяє нічого доброго, це Суюнов зрозумів одразу.
– Винен, мурза, – вклонився десятник. – Дозволь, я спокутую свою провину?
– Як? – не стримався і з презирством вигукнув сотник Кипчаков. – Як можна спокутувати загибель пів тисячі наших воїнів? Як? Ти занапастив наше військо!
Мурза схвально кивнув головою.
– Абдуллах правий, життя нашим аскерам ти повернути не можеш. Тому заплатиш своїм життям. Відтяти йому голову і не ховати. Кинути його на поталу воронам і вовкам.
– Ні! Мурза! Будь ласка, нехай мене поховають в землю!
– Воїни! – голосно вигукнув мурза. – Хто вважає, що Айдамир Суюнов заслужив на поховання – може його погребти. Я – проти, але того, хто його поховає, карати чи переслідувати не буду. Даю слово.
Десятнику відрубали голову і кинули під кущем терну. В орді не знайшлося жодного бажаючого схоронити його в землі, навіть серед його родичів. Татарське військо знялося з місця і поїхало грабувати мирні села й хутори русинів.