Дорога до волi. Глава 25. В снiговому полонi

Був ясний зимовий день. Мирослав з Петриком поверталися від полковника Кремпського якому возили лист від курінного отамана Креміня, коли у присмерках їх обстріляли з ближнього лісу з мушкетів. Несподіваність нападу зробила свою справу.
Під Мирославом вбили коня, а Петрика поранили в ліву ногу. Він ледь утримався в сідлі. Мирослав зіскочив з коня, відв’язав сакви і скочив на Петрикова коня. Він обхопив друга, вдарив під боки коня, і той поніс їх в чисте поле.
З лісу услід за ними вискочило кілька десятків кримчаків з мушкетами в руках.
– Це ж треба, – з подивом сказав Мирослав, озирнувшись, – поганці! А я був певен, що ми натрапили на ляхів. Бусурмани з рушницями! Перший раз таких татар бачу.
Дороги замело по пояс і низькорослі татарські коні швидко вибились із сил і відстали. Але і козаки потрапили у безвихідь, бо їх єдиний кінь виявився пораненим і скоро впав. По слизькому схилу козаки вибралися з улоговини, в яку вскочив кінь.
– Коли ми їхали повз село, дим від коминів піднімався вверх, а це до морозу. Треба за всяку ціну збудувати укриття від холоду, – стурбовано мовив Мирослав. – Та й хуртовина не вщухає. А жодного стогу сіна, в якому ми могли б заночувати, я не бачу.
– Добре, що ми з тобою вдягнені в овчинні кожухи, – сказав Петрик, скрикнув від болю і зітхнув. – Матиму новий шрам.
– Кожен шрам – це урок на майбутнє, – хмикнув Мирослав. – От скажи мені, чого нас понесло попід ліс, коли ми могли його спокійнісінько об’їхати?
– Поспішали і не подумали. Слухай, може оббілуєш коня? Матимемо шкіру для даху укриття або для підстилки.
– Ні. Якщо татари стануть нас шукати, то одразу здогадаються, що шкіра зникла не просто так, а що ми ховаємось десь недалеко. І тоді нас точно знайдуть. Доведеться обійтися без шкіри.
Мирослав почав шукати якийсь невеликий рівчак для майбутнього укриття і заодно пробує сніг. Петрик в цей час лежить на снігу.
– Сніг рихлий. А ти чого голівоньку понурив?
– Такий пекучий біль, – зітхнув Петрик. – Помру я.
– Навіть не думай про таке. Ми ще тобі весілля зіграти повинні, а потім хрестини твоєму сину! В нас ще багато свят попереду!
Мирослав чортихнувся, бо забув про рану Петрика. Він перев’язав ногу чистою ганчіркою.
– Вибач, друже, зима. Подорожнику немає, – всміхнувся Мирослав.
Петрик спробував теж посміхнутися, але не зміг.
– Знаєш, а я зголоднів.
Мирослав вийняв з дорожньої торби солоного сала, житнього хліба й часнику. Козаки наїлися і їм одразу стало тепліше.
– То як бути із снігом? – запитав Петрик. – Не ночувати ж під відкритим небом? В такий мороз ми до ранку не доживемо.
Мирослав не розгубився.
– Не журись, друже.
Мирослав став накидати і трамбувати сніг в невелику баюру. Навколо мете так, що простягнутої руки не видно. Але козак знає, що будувати укриття потрібно, доки світло, є сили і свідомість.
– Треба почекати кілька годин, поки сніг влежиться і схопиться. Тоді в ньому можна буде вирити нору, а дах буде триматися. Сніг не ворог, а будівельний матеріал, – сказав він Петрику.
Коли Мирослав накидав достатню кількість снігу, він пішов шукати різні сухі бур’яни і траву, щоб намостити лежанку на снігу. Хуртовина ховає його від очей бусурманів, тому він може ходити не ховаючись.
В козацькому таборі в цей час Голобля мив казан, коли до нього підійшов Мартин Паталаха.
– Пане Василю, а добавка є? Дуже смачно!
– Немає.
– Як немає? А то що? – з подивом показав він на маленький казанок.
– То для Мирослава і Петрика. Вони мають сьогодні обернутися. Якщо не повернуться – тоді дам.
Вже під вечір Мирослав вирив нору достатнього розміру, намостив на дно різної нехворощі. Спочатку у схованку вліз Петрик. Він довго лежав, не ворухнувшись. Укриття стало порятунком від морозу.
Мирослав обійшов навколо укриття, пересвідчився, що його сліди вже замело, і тоді теж заліз в сховок. Там він загорнувся у свій кожух і заснув. Петрик вже давно спить.
Спали козаки довго, а коли прокинулися, сонце вже зійшло високо. Вхід до укриття замело снігом, тож в ньому вогкість і сирість.
– Треба бути сухими. Не можна щоб ми змокли, – стурбовано сказав Мирослав. – Тоді ми точно замерзнемо. Треба негайно провітрити схованку.
– Так, – погодився Петрик, – мій батько вчив мене, що на морозі не так страшно замерзнути, як промокнути. Сухий доживе, а мокрий – помре.
Він почав відкопувати вхід. Десь далеко заіржав і замовк кінь. Земля ледь помітно тремтить – багато коней їде. Запорожці напружено прислухалися.
У дірку, яку встиг прокопати Мирослав він побачив чоботи з задертими до гори носаками. Такі чоботи носять татари. Козаки принишкли.
Мирослав почав гарячково міркувати. Порох в мороз може дати осічку, та й мушкети лежать дулами в середину укриття і розвернути їх не можливо, бо схованка надто вузька. Шаблею не помахаєш. Залишається ніж з кістяним руків’ям в піхвах із берести.
Тут татари, які стоять прямо біля схованки заговорили.
– Мов крізь землю провалилися, – вилаявся крізь зуби Мансур Барин. – Невже втекли?
– Скоріше за все замерзли, і їх занесло снігом, – сказав Ісмаїл Алі-огли.
– Не кажи. Уруси хитрі, винахідливі, – зауважив Енвер Челебіджіхан.
Пересвідчившись, що козаків тут немає, татари сіли на коней і поїхали до лісу. Петрик зітхнув з полегшенням, оскільки думка про можливий полон була така нестерпна.
– Думаєш, пронесло? – запитав він з надією.
– Що було – те бачили, а що буде – побачимо.
Через якийсь час Мирослав обережно вибрався назовні. Він довго дивився, примружившись крізь снігову пелену. Днина була морозяна, туманна й похмура. Снігопад відрізав від людей. На снігу навколо укриття сліди зайців і лисиць.
– Петрику, вибирайся. Татар не видно і не чути. Будемо з тобою добиратися до лісу. Думаю, там в нас буде більше шансів вижити.
Петрик зібрався з силами і виліз із схованки. Мирослав підтримав друга під руку і вони пішли до лісу, який чорніє в сніговій імлі. Наблизившись до нього, козаки прискорили кроки.
– Підемо в саму гущавину? – запитав Петрик
– Ні. Старі люди казали, що поранені і хворі звірі ховаються в гущавині. Нам зустріч з пораненими хижаками ні до чого. Тим більше що луків нас немає, а порох напевне відсирів. Але й біля узлісся триматись небезпечно.
Коли запорожці заглибились в ліс і знайшли затишну галявину, з усіх боків прикриту молодими ялинками, вирішили зупинитися. Петрик присів на стовбур старої берези, зваленої вітром і закашлявся.
– В мене є малина й липовий цвіт від простуди і від жару. Є казанок. Зараз зроблю відвар.
Мирослав розвів багаття, розтопив у казанку сніг, поклав в окріп сухий липовий цвіт і тоненькі гілочки малини. Коли відвар настоявся, налив кухоль приятелю. Петрик зробив кілька ковтків і задоволено примружився.
– А ми ж з тобою сьогодні ще й не снідали, – згадав Мирослав.
Щоб не витрачати час на приготування їжі, знову поїли житній хліб із солоним салом і часником.
– А якщо вовки до нас завітають? – кволо запитав Петрик.
Мирослав задумався.
– Одному мені від зграї точно не відбитися, тим більше тільки шаблею. Всі звірі бояться вогню. Значить, покладемо дві або три колоди і будемо їх палити і вдень і вночі. А ще приготуємо гілки сосни чи ялини замість смолоскипів.
– А спати де будемо?
– Зроблю односкатний навіс і лежанку. Це разом з багаттям набагато тепліше, ніж неопалюваний курінь. Ти відпочивай, набирайся сил.
Серед молодих ялинок підходящого місця не знайшлось, тому Мирослав обрав два дерева поза галявини, поклав на розвилки стовбурів міцну жердину. Сокира в Петрика залишилась, тому діло йде швидко.
На цю жердину Мирослав поклав десяток тонших і коротших ворин, прив’язав їх до першої ключини. Потім почав рубати гілки ялин і накривати дах. Щоб не впріти, козак зняв свій кожух і вкрив ним товариша. Той швидко заснув.
Коли навіс був готовий, запорожець прикотив по снігу кілька великих пеньків і поставив їх під навісом. На них поклав жердини і застелив все дуже товстим шаром ялинового лапнику. Тут і Петрик прокинувся.
– Давай, друже, переберешся на лежанку. Нагріти тобі відвар?
Петрик погодився. Поки він пив гарячий трав’яний збір, Мирослав приніс три колоди. Дві поклав на землю, попередньо розчистивши майданчик від снігу, на них поперек поклав грубі гілки. Насипав на колоди сухої берести із старої берези, поклав на них жарини з багаття. Коли вогонь розгорівся, козак поклав зверху третю колоду.
– Все, – із задоволенням промовив Мирослав. – Тепер цьому вогню і дощ не страшний. Сподіваюсь, що і звірів він відлякає.
Він нарубав гілок ялини замість смолоскипів і склав їх в узголів’ї Петрика, щоб вони були під рукою.
– Я пройдуся, подивлюсь, що робиться навколо.
Кожух Мирослав залишив товаришу, а сам пішов без нього. Повернувся він не скоро, Петрик за цей час знову заснув. Прокинувся він від того, що смачно пахне кулішом, затовченим салом.
– Ти вже повернувся? – посміхнувся Петрик. – І що там?
– Ніяких слідів. Все замело снігом. Пішки нам звідси не вибратись, як би ми не намагались. Доведеться поки побути тут. Добре, що в нас є запас їжі.
– А, може, все таки підемо?
– Снігу по коліна, а місцями і до пояса. Багато ти зможеш по ньому пройти? І я тебе не донесу. Та й піші ми. Якщо з’являться кінні татари чи ляхи, вони нас наздоженуть. Ні, друже, доведеться чекати. Не знаю скільки, але будемо дожидати тут.
– Добре, що в нас є тепер житло і вогонь, – кивнув Петрик. – Давай вже поїмо, бо від запаху кулешу живіт болить!
В цей самий час кашовар Василь Голобля підійшов до курінного отамана.
– Пане Михайле, дозволь потурбувати? Мирослав Коберник і Петрик Сомик мали повернутись ще вчора, але їх немає. Відчуває моє серце, що з ними щось недобре трапилось.
– І що ти пропонуєш?
– Відправити пів сотню козаків на пошуки хлопців. Думаю, їм потрібна допомога.
– Ні. Снігу намело так, що і коні не скрізь пройдуть. До того ж недалеко від нас поляки. Ризикувати людьми не станемо.
В Голоблі дух перехопило від відмови.
– Пане отамане, дозвольте мені вирушити на їх пошуки і взяти із собою три коня.
Кремінь з подивом подивився на кашовара.
– А коні навіщо?
– Гадаю, якби в хлопців були коні, вони вже по всякому добралися до нас.
– Гаразд, бери, – повагавшись хвилину, дозволив курінний.
Голобля ще запрягав коней, коли до Креміня прибіг Лаврін Чуб.
– Пане Михайле, дозвольте і мені з Василем?
– Ні. Тобі курінь годувати.
Коли Голобля виїхав з табору, до Креміня прийшов десятник Журба.
– Пане отамане, це правда, що Голобля поїхав шукати Мирослава і Петрика?
Курінний кивнув. Журба вражено сказав:
– На мою думку ви послали Василя на вірну погибель. Він кашовар, а не воїн. До того ж він сам один. Що він може вдіяти? В таку негоду поодинці не ходять.
– Я його нікуди не посилав, він сам забажав. Хочеш скласти йому компанію? То їдь.
Журба призначив за себе Федя Закутько, осідлав коня і поїхав вслід за Голоблею. Дізнавшись про це, Іванко, не питаючи згоди курінного отамана, поспішив за десятником. Кремінь бачив це, проте нічого не сказав. З удаваною байдужістю дивиться він у слід Іванку.
Спочатку Іванко наздогнав Журбу, потім вони нагнали Голоблю і поїхали поряд з ним. В обличчя їм дує сильний вітер, тож розмовляти важко. Так вони доїхали до лісу, біля якого кримчаки обстріляли Мирослава і Петрика.
Із-за того, що узлісся тут виступає кутом в поле, вбитого коня снігом занесло не повністю. Козаки під’їхали до нього й Іванко навіть не злізаючи з сідла, одразу впізнав його.
– Та це ж Гнідко! Кінь Мирослава!
– Подивись, – вказав Журба в поле, – там щось чорніє. Треба подивитись.
Вони поїхали до темного плями, а коли під’їхали до неї, знову впізнали вбитого коня.
– А це Ворон Петрика Сомика.
Журба й Іванко зіскочили з коней і оглянули Ворона. Обидва звернули увагу на те, що лівий бік коня в крові, а рани там немає.
– Значить, це кров когось з наших, – замислено промовив Журба, – і швидше за все – Петрика.
– Вони обидва загинули? – надірваним голосом запитав Голобля. – Чи потрапили до лап поляків? Що ж діяти? І де їх тепер шукати?
Журба перезирнувся з Іванком. Висновок на перший погляд напрошується саме такий – козаки швидше за все у полоні. Якби їх вбили, то ляхи не стали б їх ховати, а покинули тіла там, де вони загинули.
– Давайте думати, – запропонував Карпо. – Якщо наших братчиків вбили, то їх тіла мають бути десь тут. Але снігу намело стільки, що нічого не видно.
– Так само, як і слідів тих клятих ляхів, – додав Іванко, – тож де їх шукати ми не знаємо.
– Ми що, просто так поїдемо звідси? – жахнувся Голобля.
– Звісно, ні. Але де шукати? Ми навіть не знаємо звідки й куди їхали наші брати. Якщо від лісу в поле, то далеко втекти вони не могли, тим більше, що хтось з них поранений, а серед ляхів точно є кінні.
– Тоді так, – прийняв рішення Журба, – в який бік звідси подались ляхи – нам невідомо. Тому давайте вважати, що хлопці скакали або пішки йшли до лісу, бо сховатись можна тільки в ньому. Та й зігрітися також.
– Підемо в саму гущавину? – запитав Голобля.
– Іванку, що скажеш?
– Я б не став ховатись в гущі, бо поранені або хворі тварини йдуть лікуватись саме в саму гущину. Порох в козаків відсирів, значить боронитися вони можуть тільки шаблями, а один з них поранений. А може і обидва.
– Правильно, синку, – похвалив десятник, – їдемо в ліс і почнемо його огляд з північного узлісся. Будемо сподіватись, що ляхи не знайшли наших друзів.
Козаки знову поїхали до лісу. Хуртовина майже одразу замітає їх сліди на снігу. Коли вони в’їхали в ліс, їхати стало легше, бо снігу під віковими деревами менше.
Через годину Журба, який їде перший, раптом зупинив коня.
– Ви чуєте? Димом пахне!
Він спішився, віддав повід коня Іванку і пішов далі сам. Через якийсь час він повернувся зраділий і схвильований.
– Знайшов! – радісно вигукнув він. – Обидва живі! Мирослав навіть не поранений! І знаєте, що цікаво? Стріляли в них з мушкетів кримчаки! А ми думали – ляхи. Пішли за мною.
До укриття друзів запорожці добрались швидко. Почались обійми і розповіді про пригоди, що їх довелось пережити козакам. Коли Мирослав закінчив свою історію, надійшла черга Голоблі повідати про те, як вони тут опинились.
– Ну що, – запитав Василь, коли закінчив свою розповідь, – по коням і їдемо звідси?
– Дядьку Василь, – попросив Петрик, – давайте ще трохи затримаємось? Мирослав зварив куліш поїмо і тоді вже вирушимо в путь?
Козаки з ним охоче погодились і сіли кружка навколо казана. У Голоблі з такої радості, що хлопці живі – знайшлась і баклажка оковитої. Всі запорожці із задоволенням всю її випили.
– Ввечері ще пригощу вас, – посміхнувся Голобля, – аби нам тільки до нашого табору добратись.
Після обіду січовики загасили багаття снігом, сіли на коней і поїхали до табору. Добрались до нього вони без пригод. Там їх радісно зустріли всі земляки.
– Ну, пане Василю, – розвів руки для обіймів Кремінь, – зізнаюсь – не думав я, що в тебе щось вийде! Але ж диви – знайшли таки хлопців! Молодці!
– З божою допомогою, – відповів Голобля.
Мирослав розповів всім, що з ними трапились і пішов спати в теплий курінь, де горить невеличка пічка , і де можна спати роздягненим. Петрик вже в цьому шатрі і вже спить. Голобля пішов перевіряти, як хазяйнував без нього Лаврін Чуб.