Дорога до волi. Глава 26. Завiрюха
– Розумієш, синку, якщо поїти курей талою водою, то вони взимку несуться вдвічі більше. А якщо до того ж годувати їх сухою кропивою, то ще краще.
Іванко охоче погодився, не став марнувати часу і пішов до річки Кислячки за льодом. Коли він повернувся до хати, його вже чекав Василь Голобля. Видно, що він не здужає.
– Вибач, синку, що турбую, – кашляючи сказав він, – прохання до тебе маю. Чи не міг би ти з’їздити в Куну і купити мені п’ять чоловічих і п’ять жіночих ложок? Сам я на жаль не можу, а в нас з ложками біда. Ще й сватів у гості запросили.
– Добре, дядьку Василь. Зараз запряжу Вітрянку та й поїду.
– Ти ж вже був у ложкаря в Куні? Знаєш, де він живе?
– А якби і не знав? Язик до Києва доведе, не те що до Куни! Їхати тут всього три версти до Гайсина і стільки ж до Куни.
Василь зрадів, подякував, дав Іванку гроші, і пішов додому, а козак осідлав кобилу, попрощався з матір’ю і дружиною, й виїхав за ворота.
– Я швидко! – гукнув він на прощання. – Ви і заскучати не встигнете!
Він доїхав до Куни, знайшов майстра, який виготовляє ложки, купив в нього десяток ложок для Голоблі і дві собі і Хараті. Козак вже збирався їхати, коли майстер зупинив його.
– Синку, подивись – хуга починається. Правду кажучи, невдалий ти вибрав час для поїздки. Не виривався б ти зараз в дорогу. Перечекай цей сніговій в мене, місця вистачить.
Іванко подивився на дорогу. Дійсно сильний вітер здіймає сніг над поверхнею землі, значно погіршуючи видимість. До того ж з хмар падає свіжий сніг. Починається верхова хуртовина.
– Дякую, батьку, – вклонився запорожець, – я поїду. Мені недалеко – я з Кисляка. В разі чого затримаюсь в Гайсині.
– Ну, дивись. Якщо що – повертайся назад, не соромся. Чуєш?
– Дякую, добре.
Іванко нахилився, щоб вийти з хати, зачепився шапкою об одвірок і шапка впала на підлогу.
– Погана прикмета. Зачекай, – нагадав щось майстер, – в тебе є із собою якийсь харч? Немає? То почекай, я тобі щось винесу.
І ложкар виніс запорожцю великий шматок житнього хліба, сала і цибулину.
– О! – зрадів і здивувався Іванко. – Хліб ще й свіжий! Ваша дружина сьогодні пекла хліб?
– Та ні. В нашому кутку 12 жінок домовилися між собою, що кожна по черзі пече 12 хлібин і ділиться з сусідками. Тому в нас завжди тільки свіжий хліб!
– Так просто! Обов’язково розповім про це матері, сестрі і дружині, – подивувався козак. – Може вони переймуть ваш досвід. Ще раз дякую!
Вони тепло попрощались, ложкар перехрестив козака у слід і той поїхав в напрямку Гайсина. А завія посилюється все більше і більше.
Іванко не проїхав і третини шляху до Гайсина, як снігокрутниця стала такою, що витягнутої руки не видно.
Козак вже було подумав, що треба таки повернутись, як Вітрянка вскочила в якусь яму і зламала передні ноги. Сталось це надто несподівано.
Іванко сторчака перелетів через голову кобили, впав додолу і сильно забився. Він навіть не одразу зрозумів, що трапилось. Коли він прийшов до тями, приголомшений, він зрозумів, що не знає, в який бік далі рухатись. Ніде нікого.
Тільки поряд жалібно ірже від болю кобила. Іванко спробував застрелити її, але на морозі і мушкет, і пістоль дали осічку. Довелось січовику кобилу прирізати.
– Вибач, Вітрянка, – з прикрістю зітхнув запорожець.
Після цього він зняв з кобили уздечку, сідло, чепрак.
– Які дорогі ложки, – гірко зітхнув він.
Хлопець чудово розуміє, що залишатися на місці не можна. Треба йти, але куди? А метелиця мете все сильніше і сильніше. Раптом в фортеці гримнула гармата. Луна пішла над Собом.
І тут козак припустив помилку – він не подумав про те, що звук віднесло вітром в бік, і пішов на цей звук, відхиляючись від дороги в західному напрямку.
Він несе на собі сідло, тому йому важко долати кучугури і перемети. Дихає козак важко, нерівно. Через якийсь час Іванко відчув, що почав впрівати і злякався, бо в мокрому одязі замерзнути незрівнянно легше ніж в сухому.
Попереду він розгледів щось темне і підійшов. На його щастя це виявився стіжок пшеничної соломи. Козак обійшов стіг, поклав сідло на землю і з підвітряного боку вирив в копиці нору. Потім заліз в неї, прикрив вхід сідлом.
Тепер ні мороз, ні сніг, ні вітер йому не страшні. Іванко роззувся, витяг з чобіт солому, яку вклав в них ще вдома для тепла і замінив її на суху. Козак зручно вмостився на соломі і вкрився чепраком. Подумав, що треба купити для чобіт вкладки з овечого хутра.
Іванко сподівався, що заметіль до вечора закінчиться, і він зможе повернутися додому, але негода і не думає вщухати. Козак відкраяв кусень хліба, нарізав тонкими скибками сала, почистив цибулину і повечеряв.
Після цього вклався спати, сподіваючись, що завтра розпогодиться, і тоді він точно повернеться додому. Копиця соломи стала для запорожця справжнім порятунком.
В цей же час Харатя запитала в Марії:
– Мамо, як ви гадаєте, чому Іванко не повернувся? Я хвилююсь за нього. Хоч би з ним нічого не сталося. Хай бог милує.
– Не турбуйся, доню. Ти ж бачиш, що надворі робиться? Мало того, що снігом позамітало все навкруги, так ще й не видно нічого. Моє серце підказує, що з Іванком все в порядку. Думаю, він перечікує хурделицю в Куні. Завтра повернеться.
Проте і назавтра погода кращою не стала. Іванко вимушений і цей день провести в стіжку соломи. Кілька разів він подумки дякував ложкарю за хліб і сало. Вилежався і виспався козак за ці півтори доби донесхочу.
Тільки на наступний день віхола почала вщухати і стало розвиднюватися. Харатя прокинулась, не побачила в хаті свекруху, умилася, вдягнулась і побігла до Гафії. Коли вона повернулась додому, Марія вже була на місці.
– Дорий ранок, доню. А ти де була?
– Бігала до сестри. Попросила Кременя, щоб він відправив до Куни якогось козака, щоб той знайшов Іванка. Не можу я просто так сидіти і чекати.
– А я ходила до Мирослава, – усміхнулась свекруха, – попрохала, щоб він поїхав на пошуки Іванка.
Іванко виліз з копиці і почав роззиратися на всі боки. Зліва від стогу він побачив щось схоже на великий пагорб. Козак здивувався, бо ніякого згірка тут раніше не було. Він пішов до нього і раптом закляк на місці.
З близька він з подивом побачив, що то ніякий не пагорб, а навпаки – в якихось десяти кроках від його укриття знаходиться крутий обрив, та такий глибокий, що вікові верби, які ростуть внизу на березі Собу, не досягають по висоті і до половини урвища.
От правий берег Собу Іванко і сприйняв за пагорби. Він подумав, що якби впав з цього обриву, то до весни, поки не зійде сніг, його ніхто б і не знайшов. Козак взяв сідло, кінський упряж і пішов до дороги на Гайсин.
Вітер змінився і тепер дме у спину, тож іти козаку легше, ніж якби вітровій дув в обличчя чи з боку. Козак не поспішає, щоб не впріти.
Арсен Дрімайло побачив, що Карп Журба запряг свого коня і запрягає ще одного. Козак здивувався і підійшов до свого десятника.
– Чолом! Далеко зібрався, Карпе?
– Добрий день. Та не дуже.
– Якщо не таємниця – куди саме і чого?
– В Куну. Позавчора Іванко Гардовий поїхав до ложкаря, і досі не повернувся. Отаман непокоїться і наказав знайти його.
– Отакої. Зачекай мене. Я поїду разом з тобою.
Журба нічого не відповів, просто почекав Арсена. Через кілька хвилин козаки вже вирушили на пошуки товариша.
– Карпе, а для чого тобі запасний кінь? До Куни ж рукою подати.
– Я вважаю, що якби в Іванка був кінь, він би вже повернувся додому. А раз його досі немає, значить, з його конем, тобто з його кобилою щось сталось.
На під’їзді до Гайсина їх наздогнав Мирослав. Він також веде в поводу запасного коня.
– А ти, хлопче, куди? – здивувався Журба.
– Іванка шукати. Його мати попросила.
– Тобто твоя теща? – тепло усміхнувся десятник. – Тещі не відмовиш! Ну-то поїхали разом, бо ми теж за Іванком.
Козаки об’їхали фортецю стороною і попрямували до Куни. Не прохали і версти, як зустріли Іванка. Той пізнав козаків, зрадів і поклав сідло на дорогу. Почались обійми і розпитування. Іванко розповів про те, що з ним сталося.
– Хто б міг подумати, що проста поїздка за ложками може обернутися таким чином, – дивується Арсен. – Ну, сідай на коня, друже, і поїхали!
– Наука нам всім буде – в таку негоду нікуди не вириватися, – мовив Мирослав. –Ти їсти хочеш?
– Не дуже. Поїм вже вдома. Поїхали.
Іванко подав сідло Мирославу і сів на коня. Разом запорожці повернулись до Кисляка. Заразом з Іванком до хати Гардових поїхав і Мирослав.
Марія почула, що у двір заїхали кілька коней, і сіла на лаву. Віконця занесло снігом так, що через них нічого не видно.
– Харатя, подивись, хто там? – попросила вона.
Невістка, як була роздягнена, простоволоса, кинулася до дверей. Вона вибігла у двір і побачила чоловіка.
– Іваночку! – зойкнула вона і кинулась до нього.
– Я холодний. Захворіти хочеш? Ану в хату!
Харатя слухняно вбігла до хати і радісно вигукнула:
– Мамо! Іванко повернувся!
Марія на радощах заплакала. Поки Мирослав поклав у хлів сідло Вітрянки й іншу упряж, Іванко увійшов до хати, перехрестився на ікони. Одночасно до нього підійшли дружина і мати. Козак пригорнув і поцілував обох.
– Не плачте, мамо. Все ж добре.
– Розказуй, що з тобою сталося? – тремтячим голосом попросила Марія.
Іванко почав розповідати. Мати уважно придивляється, щоб переконатися, що в сина дійсно все гаразд. Мирослав, який під час розповіді увійшов до хати, дослухав і сказав:
– Ну, я поїду додому. Всього вам самого доброго!
– Спасибі тобі, синку, – промовила Марія, звертаючись до зятя.
Мати запросила сина до столу, і він сів, і почав їсти гарячі галушки із шкварками і квашену капусту.
В цей же час Журба доповів курінному отаману про те, що Іванко знайшовся і про те, що з ним сталось за останні дві доби. Кремінь подякував десятнику і сказав дружині:
– Гафія, пішли, провідаємо Гардових, поки сніговій не посилився.
– Пішли, – зраділа дружина.
Михайло з Гафією прихопили ковбаси, копченого сала, пляшку оковитої і пішли до Гардових, але Іванка вдома не застали.
– Доброго дня в хату! А де ж Іван? – здивувався Кремінь. – Не встиг додому повернутись, як вже знову десь повіявся!
– Поніс Голоблі ті злощасні ложки, – відповіла Марія.
– Чого ж злощасні? – здивувався Кремінь. – Все ж добре скінчилось?
– Не кажи, пане Михайле. А Вітрянка? А дві доби в стіжку соломи?
– Вітрянку, звісно, шкода. Хороша була коняка. Але Іванко стільки коней для куреня здобув, що ми йому можемо хоч і сто коней подарувати. Так що вважайте, що в нього вже є нова кобила чи кінь, то як він сам захоче.
Харатя поставила воду на окріп, щоб приготувати чоловікові відвар з трав від простуди. Коли Іванко повернувся від Голоблі, вона поставила йому до гарячого напою волоські горіхи в меду і примерзлу горобину зварену з медом.
– А може горілки зі мною вип’єш? – посміхнувся у вуса Кремінь. – Солодощі – то для дітей.
– Можна, – не став відмовлятися Іванко.
Мати з невісткою й Гафією швидко накрили стіл. Вони розтопили на великій чарі повний глиняний горщик м’яса, залитого смальцем і підсмажили його до хрусткої скоринки.
Поставили холодну соломаху з жареного житнього борошна з салом, варену на квасі, порізану на шматки. А ще товченики – тісто без начинки варене з обжареною цибулею і гречаники – котлети з гречкою смажені на салі. Внесли до хати мочені яблука.
Кремінь подивився на миски, вдихнув смачний запах і задоволено посміхнувся. Тут до хати зайшов Василь Голобля. Він привітався, перехрестився і поставив на стіл клунок, з якого смачно пахне м’ясом.
– Вчасно я! – жартує Голобля. – Не проженете?
– Бог із тобою! Що ти таке каже, Василю? – здивувалась Марія. – Присідай! А на що ти приніс із собою їжу?
– Зайвою не буде, – відмахнувся Голобля і додав, звертаючись до Хараті, – наріж того, що я приніс, доню.
Василь притарабанив із собою половину запеченого баранця. До горілки, яку приніс Михайло Кремінь Марія виставила варенухи.
В грубі привітно палає вогонь, в хаті тепло і затишно, за пічкою цвірінькає цвіркун, час минає непомітно. Козаки повільно смокчать люльки.
Михайло Кремінь з Гафією і Голоблею засиділись в Гардових довго і розійшлись вже тоді, як сонце почало схилятися на захід. Василь сильно захмелів і йшов додому, хитаючись.
Снігу навалило стільки, що ноги грузнуть по коліна, а то й вище. Сильний північний, льодовий вітер проймає мало не до кісток.
А хурделиця не вщухає. Але це означає, що й татарам, якщо вони задумали зненацька напасти, це не вдасться. Заметіль тривала ще довгі три дні.
Свидетельство о публикации №226111100889