Дорога до волi. Глава 27. Пiсля повстання

Бойові дії між селянсько-козацькою армією і польським шляхетським військом розгорнулися на Поділлі і Волині. Польський король, переляканий подіями в Україні, розпочав підготовку до нової тривалої війни з козаками.
Федір Полоус з тріумфом дійшов до Дністра і там зупинився. Як обдарований військовий керівник, він розуміє, що одних козацьких військ для перемоги над Річчю Посполитою недостатньо, а стомлений тривалими війнами народ вимагає перепочинку.
Тому з Дністра непереможним повернувся на Січ. Тут гетьман вирішив припинити безглузді сутички між реєстровими і низовими козаками, і направив зусилля січовиків на виконання їхнього святого обов’язку – захисту України з півдня.
Застукали у Великому Лузі сокири – козаки приступили до будівництва великої флотилії і підготовки до нового морського походу. Такий похід до турецьких берегів відбувся навесні наступного, 1599 року.
            Похід очолив сам Полоус. Козаки залюбки гребли Козачим (Чорним) морем, вірили у щасливу зірку свого флотоводця, і не помилилися. Похід вийшов вдалим і переможним.
Запорожці під командуванням Федора Полоуса спалили чимало турецького узбережжя і взяли штурмом турецькі містечка Килію, Білгород, Тагінів та Сілістрію.
З перемогою і багатими трофеями гетьман успішно привів козацьку флотилію на Січ. У козацькому війську ще більше полюбили досвідченого, розважливого і рішучого отамана, що не знає у бою страху, береже у бою своє товариство і здатний приймати самостійні рішення.
 Цей переможний морський похід, як і перемоги над поляками, значно зміцнили українське козацтво.
Після повернення на Січ курінний отаман кислячан Михайло Кремінь вибрав час і пішов до гетьмана Федора Полоуса. Той привітно зустрів його і запросив присісти.
– Слухаю тебе, пане Михайле. З чим пожалував?
– Вам же відомо, що ляхи шукають вас по усій країні? Винагороду за вашу голову призначили і не малу.
– Звісно відомо, і що?
– Ви знаєте, яким страшним, нелюдським тортурам піддали Северина Наливайка і як жорстоко його вбили?
– Звичайно знаю, і що?
– Вважаю неправильним, якщо ви потрапите до лап польської шляхти. Ви не заслужили на таку смерть. Зрозумійте правильно, я не бажаю вам такого, тому і прийшов до вас.
– Я розумію. І що ти пропонуєш?
– Вам треба зникнути. На жаль серед козаків є зрадники, які можуть вас захопити і передати ляхам. Таке вже бувало і не раз.
– І куди ж мені зникнути? Думаю, в тебе вже є якась пропозиція?
– Вам потрібно відійти від військових справ, а ми розповсюдимо чутки, що ви загинули у якомусь поході.
Полоус нічого не сказав у відповідь і задумався. Тому знову заговорив Кремінь.
– Розумію, пане гетьмане, ви вже залишили яскравий слід у розвитку козацького флоту, ви очолили у найскрутніші часи протистояння черкасів з Кримським ханством, Річчю Посполитою, і в час внутрішнього козацького протистояння.
Гетьман з цікавістю слухає Креміня.
– Ви є справжнім козацьким ватажком на суші, і на морі, тож ваше прізвище по праву має зайняти гідне місце у славному ряду флотоводців нашого народу. І тому раптом зникнути, мабуть, важко.
– Так, для самолюбства це непросто, – визнав Полоус. – Але повторити долю Наливайка теж не хочеться. Що стосується зрадників, які можуть захопити мене, то ти навіть не уявляєш, наскільки ти правий. То що ти пропонуєш?
– Може, виїздіть за кордон, і живіть там?
– Ні, я не хочу такої долі. Я козак і хочу загинути з шаблею в руках, обороняючи рідний край від ворогів, яких і зараз напрочуд багато.
– Можливо, вам не доведеться зникнути назавжди, але на якийсь час це точно не завадить.
– Щось в твоїх словах є.
Кремінь уважно подивився на Полоуса.
– Тоді вам треба стати рядовим козаком, але так щоб про це знали якомога менше людей. Змінити за нашими традиціями ім’я та прізвище, вигадати легенду про ваше минуле.
Полоус встав і схвильовано пройшовся по приміщенню.
– А що, мене це влаштовує. Перевдягнутися в простий одяг і взуття, змінити зброю, трохи підстригти вуса й оселедець. Не випинатися наперед.
Гетьман зупинився і повернувся до Креміня.
– Знаєш, пане Михайле, я хотів би в такому випадку перейти в якості рядового козака до твого куреня. Візьмеш?
– Питаєте! Думаю, ми зможемо забезпечити вам надійну охорону, бо серед кислячан зрадників не було і немає. Скажіть, я можу розраховувати на ваші поради?
– Звісно! Буду завжди радий допомогти.
Через кілька днів Федора Полоуса оголосили загиблим в прикордонній сутичці з ногайцями, а в Кисляківському курені з’явився новий скромний, мовчазний, непримітний козак на ім’я Гордій Корж.
Якщо хтось з кислячан і помітив схожість нового козака з колишнім гетьманом, то вголос ніхто з них нічого не сказав.
А наступного дня до Січі добрався родич Василя Голоблі – болгарин Христо Атанасов, який взяв за дружину сестру Василя – Галину. Він був ватагом невеликої чети гайдуків. Разом з ним на Січ прибули ще восьмеро гайдуків.
– Підкажіть, – привітавшись з вартовими біля воріт, запитав він, – як знайти Кисляківський курінь?
Йому навіть не встигли відповісти, як гайдук побачив Голоблю, який йшов через січовий майдан у своїх справах.
– Василю! – щосили вигукнув Христо, аж ті, хто стоїть біля нього, відсахнулись від його громового голосу.
– Ба! Христо! – зрадів Голобля і поспішив до зятя. – Ти тут звідки? А де Галя? З нею все добре?
– Не хвилюйся, з нею все гаразд. Я залишив її в Кисляку у твоєї дружини.
Атанасов зробив кілька кроків на зустріч Голоблі, вони міцно обійнялися, після чого зять познайомив Василя із своїми гайдуками.
– Це всі, хто залишився, – з сумом сказав Христо.
– Я так розумію, повстання ви підняли, але зазнали поразки?
– Так, – важко зітхнув Атанасов. – Турки нас повністю розгромили. І не просто погромили, а потопили повстання в крові.
– Ідемо, браття, до нашого куреня, – запропонував Голобля. – Там і розкажете про ваше повстання.
Познайомивши козаків з гайдуками, Христо збирався розпочати свою розповідь, але отаман Кремінь зупинив його.
– Нам всім, звісно, дуже хочеться почути вашу історію, але так не годиться. Пане Василю, спочатку нагодуй наших дорогих гостей, а вже потім послухаємо.
Коли гайдуки поїли, бо таки добряче зголодніли з дороги, ватажок гайдуків почав свою розповідь про повстання проти османів, яке відбулося в Болгарії минулого року, центром якого стало місто Тирново.
– Керівник нашого повстання Теодор Балина три тижні мандрував Болгарією, не минаючи жодного населеного пункту, закликаючи болгар підтримати майбутнє повстання, – почав свою розповідь гайдук.
В курені стоїть тиша, яку називають мертвою, бо всім запорожцям напрочуд цікаво довідатися про повстання братнього слов’янського, православного народу проти спільного ворога – турок.
– Жителі Старої Планини запропонували зайняти всі гірські проходи, щоб там не пройшов жоден турок. Мешканці Тирново обіцяли захопити власне місто.
– Шкода, що нас там не було, – неголосно мовив Голобля, але на нього тут же зашикали з усіх боків і він замовк.
– Ми чудово розуміли, що майже неозброєний народ навіть у випадку організованого виступу не спроможний дати належної відсічі османам, тому керівники повстанців весь час шукали союзників.
Запорожці мовчки кивають голова, бо чудово це розуміють адже через щось подібне довелося пройти й русинам.   
– Завдяки архієпископу Діонісію, ми отримали обіцянку підтримки господаря Валахії Михайла, а Сигізмунд Баторій мав надіслати нам на допомогу 2 тисячі чоловік. Архієпископ Діонісій побував у Москві в нового правителя Бориса Годунова, але повернувся звідти ні з чим.
– Знайшов до кого звертатись, – знову мовив Голобля, але і цього разу на нього зашикали, і він знов-таки замовк.
– Заручитись допомогою ми розраховували ще в Австрії. Після затяжних переговорів, імператор Священної Римської імперії – наймогутнішої держави Європи, територія якої охоплює, крім німецьких земель, Угорщину, Хорватію,  Богемію, Північну Італію, Рудольф-ІІ з роду Габсбургів пообіцяв надіслати в Болгарію допоміжне 6-тисячне військо.
– Обіцянка – цяцянка, – тихо промовив Лаврін Чуб.
– Але через певний час австрійці зазнали кілька важких поразок від турків, тож імператор відмовився від власних слів, – ніби підтвердив його слова гайдук.
– Довіряти тим можновладцям не можна, – знову промовив Чуб.
– Попри це, в минулому році болгарський народ підняв повстання, розраховуючи на Михайла, який успішно захопив Нікополь, Кладово та рухався до Софії. Ми проголосили царем Шишмана ІІІ, який запевнив народ, що походить зі старого болгарського роду.
Козаки мовчки перезирнулись. В них немає ні царів, ні потреби в них. Запорожцям до душі воля.
– Одночасно повстання спалахнуло в Північній Болгарії. Повстання було швидко розгромлене турками, а Михайло втік до Валахії. Зараз османи по всій Болгарії шукають тих, хто прийняв участь у повстанні, жорстоко катують і нещадно вбивають.
– Тому вам залишатися було смертельно небезпечно, – кивнув Кремінь.
– Саме так. І хоча гайдук не має права уникати смерті, має померти від стріли чи кулі ворога і похований без рядна та домовини просто у землі, ми вирішили, на час залишити Болгарію, щоб з часом повернутись і продовжити нашу боротьбу.
– Правильне рішення, – кивнув Кремінь, – і так багато вашого люду вже загинули в цій війні.
– Пане отамане, – попросив Атанасов, – прийміть нас у свій курінь. Ми можемо воювати з нашими ворогами разом з вами. Обіцяю – ніхто з присутніх тут гайдуків не знеславить преславне ймення запорозького козака.
Кремінь подивився в обличчя запорожців і запитав:
– Що відповімо братам болгарам, друзі?
Кислячани голосно загукали, що з радістю приймають братів гайдуків до своїх лав.
– Хіба може бути інакше? – гукає Макар Малюта.
– А чи віруєте ви в Господа бога нашого Ісуса Христа? – голосно запитав Кремінь. – А в Пресвяту Богородицю?
– Віруємо! – всі, як один, урочисто відповіли гайдуки.
– А ну перехрестіться!
Коли гайдуки перехрестилися, Кремінь знову запитав:
– А чи п’єте ви горілку? Ну, то доведіть!
Гроші в гайдуків є, тож вони пригостили весь Кисляківський курінь горілкою. Коли всі випили хто, скільки хотів – почались душевні розмови.
– Оскільки ми воюємо переважно у гірській, лісистій місцевості, ми маємо певні особливості вбрання, зокрема, мотузки, які носимо навколо шиї, бо часто лазимо по деревах та скелям. Щоб рукава одягу не продерлись, нашиваємо на них смужки з шкіри.
– Це можна перейняти і нам, – сказав Ілько Дігтяр. 
– Христо, ти казав, що гайдуки не мають права уникати смерті, – пригадав Макар Малюта, – а на що має право гайдук?
– Гайдук має переносити і спеку, і дощ, і снігопад тощо. Гайдук не має права мати жодне нерухоме майно, він має все покласти на вівтар перемоги.
– А що, додому теж піти не маєте права? – дивується Макар.
– Маємо. Але тільки за відсутності бойових дій ми маємо право піти до рідного села, але там ми маємо створювати загони самооборони, вербувати нових гайдуків на своєму прикладі. Нас підтримують селяни і священики, які ненавидять османську владу. Навіть переселення до Болгарії великої кількості чистокровних турків нічого не змінило.
– А ще ми віддавали незаможним верствам те, що відвоювали у османів. Цим ми
отримували ще більшу довіру і підтримку населення.