Дорога до волi. Глава 28. Курiнний Кремiнь

Кислячани стали табором на узліссі якоїсь діброви, щоб відпочити з дороги. Гармати встановили на узліску, прикривши їх зламаними гілками. Біля кожної з них склали запаси пороху, ядер і картечі.
– Що робитимемо завтра? – запитав десятник Журба в Креміня. – Гонців з наказами від гетьмана немає вже три дні.
– Нічого страшного, – відповів курінний отаман, – хіба ми не спроможні діяти без наказів? Будемо відштовхуватися від  тієї обстановки, що склалася. Рішення будемо приймати самі.
Вечір і ніч пройшли спокійно, а рано вранці з заходу з’явилися колони польського війська. Козаки побачили неприятеля першими. Точніше, побачив ворога Василь Голобля, який, як усі кашовари спати лягає останнім з усіх, а встає – першим.
– Приготуватися до бою! – коротко скомандував Кремінь. – Швидше!
– Але ж польське військо ще не вишукувалося для бою, – здивувався Голобля.
– Так це ж чудово! Чи ти пропонуєш зачекати, поки вони встановлять гармати, підвезуть порох, ядра і вдарять по нам? – здивувався курінний.
– А нумо, хлопці, вдаримо на ляхів! – підтримав отамана Журба.
– Їх же більше, – засумнівався Голобля.
– Запам’ятай, пане Василю, якщо ти слабший числом, залізом, грошима – то повинен бути розумнішим, сильнішим духом, хоробрішим, завзятішим, більш зухвалим.
Кисляківський курінь один з небагатьох на Січі, козаки якого мають коні на всіх, тому в атаку вони помчали верхи. На узліссі залишились тільки гармаші.
Ні польська піхота, ні кавалерія й артилерія ще не встигли зайняти визначені позиції, вони не очікували атаки козацької кінноти, тож напад виявився для них несподіванкою. Кремінь вибрав дуже вдалий час для нападу.
– Панство, до бою! – надриваються від криків польські командири, захоплені зненацька.
Сьогодні козаки йдуть в бій мовчки, що виявилось для ляхів несподіванкою.
– Чому вони не кричать? – панікують вони.
Як вихор влетіли козаки в центр табору поляків, захопили гармати, розвернули їх проти ворогів і почали обстрілювати польську піхоту і кавалерію. Але сили дуже нерівні, тому козакам довелося відступити, щоб уникнути втрат.
Перед тим, як вийти з польського табору, кислячани замінували всі гармати і підірвали їх. Частину пороху забрали із собою. Польські крилаті гусари кинулися в погоню.
– Пане Глич, – гукає гусарський ротмістр, – ви бачити в тих розбійників гармати?
– Ні! Але якщо вони в них є, то їм ще треба викотити їх з гаю. Думаю, ми встигнемо нагнати тих лотрів в лісі!
Кінні запорожці проскочили повз своїх гармашів, потім спішилися, схопили мушкети і поспішили назад на узлісся.
Ляхи, які вже святкують перемогу, майже домчали до лісу, раптом побачили, як розлетілися в різні боки гілки дерев, які поляки сприйняли за кущі, і перед гусарами з’явився ряд легких гармат.
Козаки вдарили картеччю, нанісши великі втрати гусарам і їх коням. Поки пушкарі заряджали гармати, почали стріляти з мушкетів всі інші кислячани.
– Назад! – несамовито кричить Глич, бо ротмістр і поручики вбиті. – Всі назад!
Поляки відступили, але поки вони не відійшли на безпечну відстань, кислячани встигли ще раз вистрілити з фальконетів і гаківниць, мушкетів і самопалів.
– Добре, – посміхнувся курінний, – впевнений, сьогодні вони на нас більше не полізуть!
Козаки почали розпрягати коней, гострити шаблі. До курінного підійшов кашовар Голобля.
– А що, пане Михайле, влаштуємо вночі вилазку проти поляків?
– Навіщо? – здивувався Кремінь.
– Тобто, як навіщо? – не зрозумів Голобля. – Відомо ж, що для ляхів ніч – це зупинка, а для нас – перевага! Наша перемога в швидкості, несподіванці.
– Думаю, поляки вважають так само, – пирхнув Кремінь, – тому нехай вони не сплять, очікуючи на наш напад, а ми просто тихцем відійдем.
Журба підійшов до Голоблі і дочекавшись, коли отаман відійшов на таку відстань, звідки він точно не почує їхньої розмови, неголосно сказав:
– Знаєш, пане Василю, хоч кашовар – друга людина в куріні, і готуєш ти дуже смачно, але давати поради по військовій справі отаману – повір, це не твоє.
– Та я вже і сам зрозумів, – почервонів Голобля.
В цей час кілька польських ротмістрів радяться між собою.
– Кляті розбійники! Вони порушують всі правила ведення війни! Де це бачено, щоб нападати до того, як військо приготувалося до бою? Казна що!
– Заспокойтесь, пане Гржимака. Годі! Що зроблено, того вже не змінити. Давайте краще подумаємо над тим, що ті лотри будуть робити далі?
– Їх набагато менше ніж нас. Ми тепер готові до їхнього нападу. Відкритого бою вони не витримають.
–  Значить, вони нападуть на нас вночі, щоб завдати нам відчутних втрат і відсунути в часі наступний бій.
– І я такої ж думки, пане Дулемба! Отже, готуємося до нічного бою?
– Так. Влаштуємо тим бандитам засідку! Ото буде їм несподіванка!
Поляки всю ніч чекали на напад запорожців, але його не сталося. Козаки з десятку Журби кілька разів наближалися до позицій ляхів, брязкали зброєю, голосно тупали ногами і відходили назад. Гусари сідали на коней, чекаючи наказу про атаку, якого так і не пролунало.
Після кількох таких провокацій козаки Журби відступили. Коли зійшло сонце сотня гусарів поїхала на розвідку, і виявили, що ніяких козаків ніде немає. Кислячани ще з вечора відступили і тепер знаходяться в безпеці.
– Отакої! А тут немає нікого.
– Що не кажи, а знову перехитрували нас кляті хлопи! – вигукнув обурено Глич.
Мовчазні і злі повернулися гусари до свого табору. Вони не спали всю ніч, мерзли в залізних обладунках, сиділи в сідлах, втрачаючи сили, а козаки просто відійшли, насміхаючись над ними.
– Хотів би я знати, хто з хлопів виявився такий хитрий? – ремствує Дулемба.
– Я чув, що це кислячани, – відповів Глич. – Значить, Михайло Кремінь. Він в них курінний отаман.
– Що за один? Перший раз про нього чую.
– Та з тими лотрами нічого зрозуміти не можна. Вони ж на Січі міняють імена й прізвища. Значить, скоріше всього, чийсь біглий холоп. Може, навіть мій.
– Або мій! Побачити б його, я б свого раба одразу пізнав!
В цей час десятник Журба з Федем Закутько, які їхали в дозорі попереду Кисляківського куреня, побачили ординців, які стоять табором. По слідам козаки виявили, що таких таборів три і в кожному з них по тисячі кримчаків.
Дозорці поспішили доповісти про появу татар курінному отаману. Кремінь задумався. Хочеться вразити ординців, але сили дуже вже нерівні – козаків всього триста. Не прийнявши ніякого рішення, отаман наказав розбити табір в лісі.
Побачивши Петрика, який кудись іде з луком і стрілами, курінний запитав:
– Козаче, а ти куди це зібрався?
– На полювання, батьку.
– Ну, похвалишся, як повернешся своєю здобиччю.
– Добре! – пообіцяв Петрик.
Ляхи не заспокоїлися і розіслали в усі боки кінних вивідачів. Один з таких дозорів виявив табір кислячан. А от присутності кримських татар польські розвідники не помітили. З радістю поскакали вони до свого табору.
– Ну що, панове, під ранок заскочимо холопів зненацька, – радісно гукає пан Дулемба, – і всіх до ноги винищимо!
– Треба когось неодмінно захопити в полон, – каже пан Гржимака, – і влаштувати їм такі пекельні тортури, щоб ті кляті розбійники пошкодували, що взагалі народилися!
Ляхи вже святкують майбутню перемогу над козаками.
– Лягайте відпочивати, панове, – каже Глич, – бо рано вставати!
Закрутившись за день, Кремінь і забув про полювання Петрика, але той ввечері підійшов до отамана.
– Бачу, полювання не вдалося? – тепло всміхнувся Кремінь.
– Навпаки, – гордо відповів Петрик, – можна сказати, поталанило!
– Чому ж ти не приніс сюди свою здобич?
– Бо здобич не проста, – сміється Петрик. – Вполював я трьох вовків. А не приніс їх сюди, щоб наших коней не сполохати.
– Точно! – одразу зрозумів отаман задум козака. – Розрубаємо туші вовків на шматки і під ранок піднесемо їх і кров до татарського табуну. Коли їхні коні відчують запах вовків – козаки почнуть вити по-вовчому! Якщо табун втече – вдаримо на піших кримчаків!
– Саме так, – кивнув Петрик.
– Це ти здорово вигадав, – міцно потиснув руку молодому козаку отаман.
Під ранок запорожці принесли до татарського табуну шматки і кров вовків й стали розкидати їх в двадцяти сажнях від коней. Ті відчули запах вовків і сполошилися. Табун прийшов в рух. Козаки почали вити по-вовчому, наближаючись до коней все ближче і ближче.
Всі три тисячі ординських коней (а в кожного татарина в поході по три коня), кинулися тікати в західному напрямку.
Кислячани не стали гаяти час і на світанку в повному складі в кінному строю атакували табір кримчаків. Козаки колють татар списами, стріляють по ним з вогнепальної зброї, рубають шаблями.
Смолоскипами вони підпалили частину дорожніх торб з припасами, викликавши ще більшу паніку.
– Слава! – розноситься багатоголосий козацький клич по татарському табору.
– За віру нашу! За віру!
Але кількісна перевага на боці ординців, тому коли вони оговталися, запорожцям довелося відступити. Однак Кремінь дуже задоволений результатами вилазки.
Три тисячі татарських коней, що мчали наосліп, налетіли на польський загін, який підбирається до табору козаків, і знесли його із свого шляху, скалічівши і вбивши десятки ляхів.
Тепер полякам не до запорожців. Вони почали збирати по полю своїх поранених і вбитих. Пан Гржимака, якому ординські коні копитами розтрощили грудну клітину, з останніх сил прошепотів помертвілими вустами:
– Ви хоч вдома нікому не кажіть, що мене коні затоптали. Кажіть, прошу панство, що я загинув в бою з козаками.
– Добре, – кривлячись від болю, бо йому самому коні поламали ногу і руку, пообіцяв Дулемба. – Не сумнівайся, пане, так і скажемо.
– Дякую, – видушив з себе Гржимака, але тут біль став нестерпним, і він помер.
Ординці також оцінюють свої втрати.
– Що там? – нетерпляче питає мурза Ширин.
– Половина аскерів нашого загону вбито або поранено. До того ж ми втратили весь табун. Що тепер робитимемо?
– Підемо пішки до сусіднього загону. Позичимо по коню, а там видно буде. Добре, що в кожного татарина по три коня.
Кремінь вирішив напасти на піших татар, коли ті підуть на з’єднання із своїми кінними загонами, але ординці цих загонів, почувши постріли, самі поспішили до загону Ширина. Тепер про те, щоб атакувати дві тисячі кінних кримчаків і пів тисячі піших – і мови бути не може.