Дорога до волi. Глава 29. Засiдка при дорозi

Орда мурзи Ширина повертається з Ляхистану до Криму. Цього разу мурза привів із собою п’ять тисяч вояків, тому не обмежився нападом на прикордонні землі, а добрався на Поділля.
На одному з привалів до мурзи підійшов його племінник сотник Ширин.
– Дядьку, дозволь мені з пів сотнею аскерів затриматись тут ще на тиждень. Ми не дуже задоволені ясиром і хочемо ще набрати живого товару.
– Хіба того, що захопили – мало?
– Ну, як-то кажуть, треба збирати білі аспри на чорний день!
Мурза задумався, потім відповів:
– Добре, але за однієї умови. Ми знаходимось на уманському шляху. З Києва до Гайсина можна добратися або цим шляхом, або через Гранів – Кисляк.
Сотник усім своїм виглядом показує, що нічого не розуміє.
– Не поспішай. Зараз я все поясню. Через Гранів дорога майже весь час іде лісом, де засідки можна влаштовувати на кожному кроці. А тепер по суті. Колись наш мурза Азамат Айдаров пообіцяв самому турецькому султану вбити гяурського гетьмана Оришевського.
Племінник не стримався і перебив мурзу.
– Дядьку, немає вже давним-давно ні того мурзи, ні самого падишаха! Та й Оришевський вже не гетьман.
– І тим не менше, було би добре вбити Оришевського. Це б порадувало і великого кримського хана, і падишаха. В тебе є такий шанс, бо той колишній гетьман часто буває в Гайсині, адже це його власність.
– Лісом той гяур навряд чи поїде, значить, його можна заскочити на уманському шляху, – почав розуміти племінник.
– Правильно, – усміхнувся мурза, – облаштуєш при дорозі спостережний пункт і будеш споглядати за шляхом. Якщо на те буде воля Аллаха – побачиш Оришевського і привезеш його голову великому кримському хану.
– Дякую, дядьку за підказку! Адже ми все одно якийсь час будемо тут!
Сотник розділив свою сотню на дві частини. Одну взяв із собою, а друга в складі орди пішла до Криму, ведучи живий товар.
Ширин вибрав місце для спостереження в кількох сотнях сажнів від уманського шляху на південь. В глибині соснового лісу татари нарубали дерев і збудували на узліссі землянку. Обсипали будівлю землею, вкрили дерном.
На їх щастя пройшов дощ, і трава одразу прийнялася, тож з боку спостережний пункт виглядає, як пагорб. В ньому постійно чергують по 2-3 ординця. Решта загону з кіньми ховаються в лісі.
Вони здійснили кілька десятків вилазок, щоб захопити ясир, але більшість навколишніх сіл і хуторів вже спалені, розорені, а люди розбіглись.
Тому довелось кримчакам затриматись не на тиждень, як просив сотник в мурзи, а на три. А потім і ще на один тиждень.
Через місяць поряд спостережного пункту по уманському шляху проїздив Кисляківський курінь. Іванко Гардовий знічев’я розглядає узлісся соснового бору. До нього під’їхав курінний отаман.
– Що там? Чи просто милуєшся краєвидами?
– Подивіться – ми під’їжджаємо до пагорба на узліссі, бачите? А сосни на ньому не ростуть. Скрізь ростуть, а на цьому бугорові – ні. Як на мене – дивно це якось.
Кремінь глянув і одразу викликав до себе десятника Журбу.
– Ми проїдемо аж до кінця цього лісу і там зробимо привал, а ти із своїм десятком тишком-нишком розвідай, що то там за горб, і що взагалі в лісі робиться.
– Буде виконано, – пообіцяв Журба і поспішив до своїх козаків.
Поки запорожці розпрягли коней і пустили їх пастись, поки кашовари готували обід, Журба із своїми козаками вже й обернувся. Він одразу поспішив до курінного.
– Ну, що там? Дізналися? – з нетерплячкою запитав Кремінь.
– А як же! В лісі табір кримчаків. Всього їх там пів сотня. Кілька десятків наших людей, в основному жінок. Півтори сотні коней.
– А що то за бугор розвідав? – запитав отаман.
– Там кімната з дерева, обсипана землею. Нам вдалося підслухати розмову татар, які чергують в тому сховку. Вони розраховують, що по дорозі на Гайсин може їхати колишній гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський.
– То вони планують вбити його? – здивувався курінний.
– Так, а голову відвезти кримському хану. Розраховують на хорошу винагороду, – доповів Журба. – Дозволите іти?
– Ні, – зупинив десятника курінний отаман. – Скажи, Карпо, чому ніхто з твого десятку не помітив той татарський спостережний пункт?
– Як ніхто? Хіба не Іванко Гардовий його побачив?
– Так, Іванко. Самий молодий і недосвідчений з твого десятка.
– Тепер зрозумів. Дійсно, якось воно вийшло негаразд. Буду розбиратись. А що з татарами?
– Дивне запитання, особливо враховуючи, що в них є живий товар, – спокійно відповів отаман. – Зрозуміло, що наших людей потрібно звільнити, а кримчаків винищити або полонити. Як ти пропонуєш це зробити?
– Може, нападемо на них вночі, поки більшість ординців спатиме? Недарма ж ми вчились бачити в пітьмі і ходити безшумно? До речі, а де Іванко?
– Він залишився ще поспостерігати за табором кримчаків. А он і він сам.
До них квапливо під’їхав Іванко. Вигляд в нього напрочуд стурбований.
– Що? – запитав Кремінь. – Кажи.
– Серед бранок – Гафія і Харатя.
Отаман не встиг нічого сказати, бо до них швидко підійшов Федь Закутько. Кремінь повернувся до нього.
– Бачу, якісь термінові новини? Що там у тебе?
– По дорозі на Гайсин їде Ян Оришевський з трьома десятками озброєних челядників. Скоро будуть як раз біля нашого табору.
– Карпо, – наказав отаман, – зупиніть їх, нехай їдуть до нас.
– Слухаюсь, – кивнув Журба, скочив на коня і поскакав назустріч Оришевському.
Через пів години вони під’їхали до табору Кисляківського куреня. Колишній гетьман одразу впізнав колишнього сотника.
– Ладиславе! – радісно вигукнув він і розкрив руки для обіймів. – Радий тебе бачити! Яким побитом ти тут?
– Долю конем не об’їдеш, – стримано посміхнувся Кремінь. – В цьому лісі чекають на вас пів сотні ординців.
– Мене? – здивувався Оришевський.
– Так, саме вас.
І Кремінь розповів все, що знає про замах на колишнього гетьмана. Той вислухав його з величезним інтересом. Ще курінний розповів про полонених, у тому числі про свою жінку.
– Боже правий! Дружина? Нещасна. Скільки лиха на світі. І що ви плануєте робити? – співчутливо запитав Оришевський.
– Думали напасти на них вночі, але тепер, коли ви тут, можемо виманити їх на світ божий і перебити на узліссі. Бо хто його знає, що там до ночі буде?
– Хочете використати мене, як наживку? А я згоден. Готуймось до бою.
Пів сотні піших запорожців натерли обличчя, шиї та руки полином або хвоєю, щоб перебити запах тіла і непомітно оточили табір ординців. Вони йшли не поспішаючи, через кожні 15 повільних кроків завмирали, слухаючи звуки, щоб не сполохати татарів. Крім цього запорожці обв’язали чоботи ганчірками, щоб приглушити кроки.
Між собою за потреби вони спілкуються свистом з вирізаних з бузини свистків. Свист в лісі ніякої підозри в ординців не викликає.
Решта підкралися мало не до схованки спостерігачів. Оришевський з челядниками виїхали на уманський шлях і неквапливо вирушили в бік Гайсина.
Татарські дозорці помітили і впізнали колишнього гетьмана, про що поспішили доповісти сотнику Ширину. Той невимовно зрадів такій чудовій новині. Подумки він вже мріє про те, чим його винагородять великий кримський хан і сам турецький султан!
Ширин залишив в таборі двох вартових, щоб стерегли ясир і запасні коні, а з рештою вояків поспішив на узлісся.
Переконавшись, що це дійсно Оришевський, татарський сотник дав команду про атаку. Кінні кримчаки з лементом вискочили з лісу. Свита колишнього гетьмана зупинилась, повернула коней в бік лісу і приготували рушниці до стрільби. 
Коли вся пів сотня ординців вискочила з лісу на відкритий простір, в тил їм вдарили козацькі самопали.
– Плі! – надсадно гукає Кремінь.
Сотник Ширин зрозумів, що потрапив у пастку, проте вдіяти вже нічого не зміг. Його поранений кінь став дибки, потім впав і придавив своїм тілом сотника. Почали стріляти й челядники Оришевського.
Свою артилерію козаки навіть не використали. До шабельного бою діло також не дійшло. Десяток кримчаків взяли в полон, решта загинула від куль. В козаків втрат немає ніяких. В пораненого сотника Ширина виступили сльози безсилого розпачу.
– Дякую, пане Ладиславе, – гаряче потиснув руку курінному отаману колишній гетьман двома руками. – Знову ти мене врятував!
– Будь ласка, – усміхнувся курінний. – Ми їдемо в Кисляк. Пропоную решту шляху здійснити разом з нами. Так би мовити, під нашою охороною. Хто його знає – що ще може трапитись в дорозі? А з нами надійніше!
– З задоволенням! – зрадів Оришевський.
Запорожці вивели з лісу всіх татарських коней, полонених охоронців і звільнених русинів. Останні не можуть повірити власному щастю. Гафія і Харатя впізнали своїх чоловіків і кинулися до них.
– Як ви опинилися в полоні? – запитав Кремінь.
– Нам передали, що наша мати захворіла, і ми вирішили її провідати. По дорозі на Кублич нас оточили і захопили татари.
– Ну, не плачте, – погладив отаман дружину по косам, – тепер все буде добре.
– А як ви дізналися про ординців і про нас? – запитала Гафія.
– Це Іванко помітив, що он на тому пагорбі чомусь не ростуть сосни, а потім під час розвідки пізнав вас в таборі кримчаків. Якби не він – проїхали б ми повз ліс і на цьому все закінчилося б.
Харатя щасливо посміхнулась і пригорнулася до чоловіка. Козаки зібрали трофеї. Полонені татари тим часом поховали своїх загиблих товаришів.
Після цього всі разом виїхали на уманський шлях і вирушили до Гайсина. Кремінь всю дорогу розмовляв із колишнім гетьманом реєстрових козаків.
– Скажи, Ладиславе, і варте було те, що ви пережили з Полоусом?
– А Полоус не обіцяв нам легкого життя, він обіцяв боротьбу. І ми її отримали.
– Як думаєш, чому ви програли в цій війні?
Курінний отаман досадливо поморщився, потім відповів.
– Різні причини. Ми не змогли, на жаль, розбудити всю Україну. Війна вийшла певною мірою стихійною. Припасів було обмаль. Наші сили були розпорошені, та й не всі ватажки виконували накази гетьмана Полоуса. Вистачало внутрішніх чвар. А ляхи успішно били повстанців поодинці.
Обидва помовчали, потім Кремінь додав:
– Ми програли в цій війні, але ми билися і не зрадили. Колись ми з божою поміччю обов’язково помстимось полякам.
– Не шкодуєш, що пішов з реєстрових козаків до низових?
– Ні. Реєстровці – це ті ж ляхи, тільки в козацьких штанях. Вони зрадили Наливайка, а я залишаюсь з нашим народом. Я бачив перемоги і поразки, біль і смерть, але не шкодую про свій вибір.
В містечку запорожці попрощалися з колишнім гетьманом, його челядниками і звільненими людьми, а самі попростували до Кисляка.
На пів дорозі до села їх наздогнали троє парубків з числа тих, кого кислячани звільнили з полону.
– Пане отамане, – звернулись вони до Креміня, – візьміть нас до себе в курінь, якщо можна. Рідню нашу татари побили або ж забрали в ясир, домівки наші попалили. Хочемо мститися клятим бусурманам, поки сил наших стане.
– А вам відомо, що козаками в нас одразу не стають? Спочатку треба кілька років побути молодиками, багато вчитися.
– Та ми згодні. Все, що треба – будемо робити, тільки візьміть нас до себе. Ми вам так вдячні, що ви нас з полону звільнили!
– Добре, прилаштовуйтесь в кінці колони. Подивимось потім, що ви за одні.
Невдовзі курінь увійшов до Кисляка. На всіх вулицях, у всіх дворах залунали вигуки радості, сміх. Покинувши справи, кинулись жінки до своїх коханих чоловіків, синів, братів, батьків. В село неждано-негадано прийшло свято.
Марія Гардова обійняла сина і не може нарадуватися тому, що він живий і здоровий. Потім вона помітила невістку.
– Доню, а ти звідки взялася? Я на тебе так рано і не чекала.
– Нас із сестрою ординці захопили, а козаки звільнили, – щасливо усміхнулася Харатя.
Марія зраділа ще більше, обійняла і розцілувала невісточку. Нарешті вона озирнулась по сторонам.
– Синку, а батько з вами не приїхав? – запитала вона.
– Ні. Переяславці залишилися на Січі. Але тато дуже хотів приїхати. Він передав тобі подарунок.
Іванко витяг з-за пазухи згорток, загорнутий в гарну хустину. Марія пригорнула його до грудей і щасливо посміхнулася.
– Пішли, синку, я тебе погодую з дороги. Зголоднів, мабуть?
– Брехати не стану, – посміхнувся син, – від їжі не відмовлюсь. Тим більше від тої, що приготувала ти! А зараз є щось готове?
– Так. Прямо зараз дам паляницю із смальцем і часником, а поки ти вмиєшся з дороги – приготую яйця у сметані з грибами і кропом. А ще є свіжі булочки з печі і пряжене молоко. На обід зготую рибну юшку з галушками.
І вони пішли до хати.
– Синку, я згадала – в мене ж є в глиняному горщику домашня ковбаса, залита смальцем! Я тобі її зараз розігрію!
– Ні, вистачить мені і того, що ти сказала! Давай ковбасу вже на вечір.
– А що хочеш на сніданок?
– Сміятися не будеш? – посміхнувся син. – Хочу пшоняну юшку на молоці, як в дитинстві. Пам’ятаєш?
– Звісно пам’ятаю, – усміхнулась мати, – батько називав її дитячим сніданком. А ще взавтра я приготую для тебе смажені свинячі мізки з яйцями! Харатя, дитино, а ти що хочеш?
– Що Іванко буде – те і я!
Всі троє увійшли до хати. Курінному довелося затриматися, бо потрібно організувати охорону полонених татарів, а ще треба десь влаштувати на ночівлю трьох нових молодиків. Допомогти в цьому йому взявся батюшка.
Коли Кремінь добрався до дому, Гафія вже розпалила піч і почала готувати обід. В печі привітно палає вогонь. Михайло зрозумів, що добряче зголоднів.
– Чим годуєш, люба? – посміхнувся він.
– Думаю, що нашвидкуруч зготую галушки із шкварками, а потім вже зварю борщу і ще чогось добренького. Шкода, м’яса в нас немає. Хіба, може, півня зарубаєш? 
Чоловік не встиг відповісти, бо до хати квапливо постукали і увійшли Роман і Руслан Коберники. Вони перехрестились на ікони і повідомили, що їх бабуся Марія кличе їх на обід. 
– Передайте, діти, що ми скоро прийдемо. Ну от, – посміхнувся Михайло до дружини, – поживе ще трохи наш півень. Збирайся, люба, підемо до Гардових.   
Поки Гафія перевдягалась, він відлив варенухи, щоб взяти із собою.