Дорога до волi. Глава 31. Полон Орiяни

Оріяна з синами і матір’ю прийшли в Гайсин на базар. Чисельна галаслива, строката юрба діловито снує по базару туди й сюди. Хлопчики обдивляються навколо.
– Дивись, – кивнув Роман брату на лотки, де торгують дерев’яними ложками і сільничками з берести. – Може і ми спробуємо робити такі сільнички? Продамо їх цим торговцям і щось заробимо?
Монахи й монашки жваво пропонують купити ікони, натільні хрестики й іконки, пляшечки з йорданською водою, чотки з гори Афон.
На возах вищать поросята, гелгочуть гуси, кудкудакають кури. Торговці пересипають торг веселими жартами, дотепами або, чого гріха таїти, міцною, гострою лайкою.
Біля корми чуються п’яні співи, регіт і лайка. Від смачних запахів голова йде обертом. І хоча Роман з Русланом поснідали салатом із квасолею, маринованими грибами та яйцями, вони швидко захотіли їсти.
– Мамо, ми їсти хочемо.
Поряд продають вареники з м’ясом, з сиром, сливами, а ще галушки з салом. Оріяна купила синам по десять вареників з м’ясом на дерев’яних шпичках і сини з задоволенням почали їсти.
– Татари! – розірвав раптом цю ідилію чийсь надривний крик.
І дійсно, жорстока і хижа орда увірвалася в містечко. Становище безпорадне. Роман з Русланом збентежено перезирнулися.
– А бодай тобі! Та скільки ж їх! – заволала якась торговка.
Ординці оточують базар. Люди враз заметушилися.
– Ой, лишенько! Діти, тікайте! – зойкнула налякана й розгублена Оріяна. – До фортеці! Швидко!
– А ти, мамо? – розгубився Руслан.
– Біжіть, а я за вами! Я ж не можу так прудко, як ви!
А кінні кримчаки вже поряд. Люди кинулися врозтіч, хлопчики також шугнули тікати, за ними – бабуся Марія. Татарин Ісмаїл Алі-огли конем збив її з ніг, і накинув аркан на Оріяну.
Але хлопцям вдалось втекти і дістатися до воріт фортеці. Вони вбігли у широкий двір, і ворота за ними зачинили.
– Давай на стіну! – вигукнув Роман.
Із стіни вони почали видивлятися, де їх мати і бабуся. Від сильного хвилювання вони, що називається, не знаходять собі місця.
– Он, здається, бабуся, – кивнув Роман на нерухоме тіло, яке лежить біля прилавку, де торгували варениками. – В усякому разі на ній така ж картата хустка, як в нашої бабусі. А де ж мама?
Татари з несамовитою радістю й азартом галасливою ватагою ловлять людей.
– А он і мама, – темніючи від люті, вказав рукою Руслан, – її захопили в полон!
Брати збентежено перезирнулися. Їх мати потрапила в ясир! Усе це виявилось надто несподівано. Оріяна ніяк не може тямитися від того, що трапилося. Без сліз, без думок заклякла вона на місці.
Ісмаїл Алі-огли в дорогому шовковому халаті, який захопив її, мало не осліп від її краси.
– Такої краси і в султанському палаці немає! – вирвалось в нього. – Це ж скільки я можу заробити на ній!
Розумні, пронизливі, але холодні очі його спалахнули недобрим вогнем. Він стиснув у руці батіг з волов’ячих жил.
– Вона моя! Я продам її для султанського гарему!
Але Оріяна припала до вподоби всім. Ординці дивляться на жінку так, що аж мороз дере.
– Чого це твоя? – гарячкує і захлинається від обурення й люті кремезний, пожадливий татарин. –  Хто ти такий, що тобі така честь? 
– Бо я вполював її! Хіба не зрозуміло? – насмішливо відрізав Алі-огли.
– Така красуня вартує цілий скарб. Треба ділитися! – ледве стримуючи себе вигукнув завидник. Одразу видно, що він людина нестримна, хворобливо вразлива, заздрісна.
– Та ти що? Дурний віслюк! Облиш цю думку! Чи може, підійдеш і віднімеш жінку в мене?
– І відніму! – спалахнув заздрісник.
Він не жартував. Ординці витягли шаблі і кинулися один на одного. Переміг Ісмаїл Алі-огли, який полонив Оріяну. Важко дихаючи, він повернув до інших татарів очі, налиті кров’ю.
– Ін шала! (Якщо на те воля божа!) Ну, може, ще хтось хоче її в мене відняти?
Але бажаючих більше не знайшлося. Татари незадоволені, стиха ремствують, але лізти із зброєю в руках проти одного з кращих воїнів не наважились. До них підїхав їх сотник Айрат Ширин, племінник нового мурзи Перекопського каймаканства Наіля Ширина.
– Що тут у вас? – суворо запитав він.
– Нічого, – ховаючи очі, відповіли аскери.
– Ну то займіться ділом. Скоро будемо відходити.
Сотник пришпорив коня і поскакав вздовж базару. Роман подивився на Руслана.
– Чого ж це козаки не поспішають прийти на допомогу людям? За часів сотника Бандурки вони завжди кидалися на татар, щоб дати людям можливість врятуватися.
– Подивися, брате, вони не те що не поспішають, вони зовсім не збираються виходити з фортеці.
– Звичайно, – буркнув їм десятник Микита Кривий, який чує їх розмову, – нас всього сотня, а бусурманів там тисячі. І стріляти не можемо, бо там наші люди.
Десятник стенув плечима. Брати мовчки перезирнулися, зрозумівши, що порятунку полоненим і їх матері не буде. Їм стало соромно за реєстрових козаків, які навіть не спробували бодай щось зробити.
– Запорожці на їх місці неодмінно накинулися б на татар, – тихо мовив Роман. – І не рахували би, кого тут більше, а кого менше.
Нарешті Оріяна прийшла до тями, нестримні сльози безсилого розпачу полилися з її очей. Безпорадна, безутішна жінка впала в розпач. Вона тремтить з жаху. Продадуть тепер її на ринку, як худобину. Захоплені в ясир жінки й дівчата довго голосили. Матері з зойками і сльозами пригортають до себе діточок.
– Спасіть! Допоможіть! – волають нещасні жінки. – Рятуйте!
Глибокий жаль різонув серце Оріяни. Сльози розпачу стоять в неї в горлі клубком, але вона не плаче, тільки очі палають, як у пропасниці. Довго лунало над Гайсином пронизливе, розпачливе голосіння жінок.
Нарешті татари вийшли з містечка і забрали із собою полонених. Роман з Русланом вийшли з фортеці, як тільки відчинили ворота фортеці. Вони одразу кинулися до бабусі. На їх щастя вона виявилась живою, тільки в неї все сильно болить від удару коня і від падіння.
– Дітки, а де мама? – запитала Марія, як опритомніла.
– В полоні в татарів.
– Це точно? Я не хочу вірити в це, – застогнала бабуся і розплакалась. Вона насилу підвелася, так придавило її несподіване горе, що випало на її долю. Від горя вона ніби зістарилася на цілих десять років. – Краще б мене вбили,
Для родини Коберників і Марії Гардової потяглися страшні, схожі один на другий дні. Ніхто з них не може примиритися з думкою, що Оріяна пропала назавжди.
Одного дня додому заїхали Мирослав, Іванко і Петрик. Вони одразу зрозуміли, що трапилось щось страшне.
– Лихо в нас, синку, – повідомила Євдокія. – Оріяну татари полонили.
– Боже милостивий, – мимоволі вирвалося в Петрика. – Як же так вийшло?
Роман і Руслан, перебиваючи один одного, розповіли, як все було. Козаки не можуть опам’ятатись від такої новини. Мирослав похнюпив голову і міцно зціпив зуби від розпуки. Руки його стиснулись від безсилого відчая.
– Коли це трапилося? – першим похопився Іванко. Думки його запрацювали гостро і напружено.
– Десять днів вже пройшло, – сповістив Роман.
– Отже, не все втрачено. Не можна гаяти ані хвилини!
– Ти пропонуєш наздогнати татар? – з надією запитав Лесь. – А якщо вони на той час вже дістануться до Криму?
– Нічого. Ми і до самого Стамбула добирались, щоб дітей врятувати. Збирайся, Мирославе. Час не жде.
– А я? – обурено запитав Петрик. – Мене не кличеш?
– Вибач, Петрику. Маєш сам розуміти –  справа дуже небезпечна.
– Налякав! І говорити немає про що. Я з вами.
– Дякую, друже! – кутиками губ ледве всміхнувся Іванко.
Козаки скакали без перепочинку, як навіжені. Вони невідступно їдуть за татарами. Іванко пильно стежить за тим, що відбувається навколо.
В дорозі Ісмаїл Алі-огли, який полонив Оріяну беріг її, як міг. Вона їхала на гарбі, їла саму кращу їжу. Кримчак навіть обміняв двох полонених, які йому дісталися, на їжу, щоб догодити полонянці. Тяжка путь до Криму для Оріяни виявилася просто прогулянкою.
Козаки втомилися від довгої гонитви. До того ж в них закінчилась вода. Вони зупинились вдень, щоб відпочити самим і дати відпочити коням. Опівдні тіні коротшають і немає де сховатись від спеки. У всіх гіркий присмак від спраги на губах.
– До Криму добиратися залишилось недовго, – зауважив Іванко, – далі їхати в козацькому вбранні не можна.
Хлопці перевдягнулися в турецький одяг, який прихопили з собою з Кисляка. Мирослав нагострив бритву об шкіряний ремінь, і вони поголилися.
– Тепер інша справа, – задоволено зауважив Петрик.
Чим ближче до Криму, тим звільнення здається Оріяні недосяжним і нездійсненим. Згасає остання надія на втечу. Жінка, змучена марними очікуваннями і марними мріями, заплакала від своєї безпорадності.
І ось Перекоп. Урвалася остання надія. Розпач охопив жінку, і вона заридала важко, розпачливо. Отепер уже нічого не вдієш.
Тепер жінка весь час мовчить, забувши, здається, про все на світі. Попереду невільницький ринок в Кафі, знаний, як Майдан Сліз. Не оминула її лиха година.
По дорозі до Кафи орда заїхала додому в Перекопське каймаканство. Звідти не всі продовжать путь до узбережжя, щоб продати живий товар.
Ісмаїл Алі-огли показав бранку красуню своїм родичам. Всі вони вражені її досконалою, неперевершеною вродою.
– Ти на ній неодмінно розбагатієш!
– Вона одна вартує більше, ніж всі інші бранці разом взяті!
– І я такої ж думки! – задоволено відповідає Ісмаїл, задоволено мружачись.
Оскільки в Кафі потрібно буде побути не один день, він взяв із собою для охорони невільниці двох синів, трьох братів і п’ятьох племінників. Також взяв двох дочок і одну племінницю, щоб вони доглядали за Оріяною.
– Не спіши продавати, – повчає Ісмаїла Алі-огли мати. – Така удача випадає раз в житті та й то не кожному. Ти правильно сказав – такій красуні місце в гаремі самого сонцеликого падишаха, тож запропонуй її його людям. Я впевнена – вони дадуть за неї стільки, скільки ти скажеш.
– Добре, ана, – посміхнувся син.
Ісмаїл з родичами зібрали все необхідне для дороги і тривалого перебування в місті, потім всі разом поїхали до Кафи.
До Перекопу козаки так і не змогли наздогнати татар, серед яких знаходиться Оріяна. Біля перешийку зібралось кілька купецьких валок, сплачуючи мито. Серед купців були дві турецькі валки. До однієї з них і приєднались козаки.
Їм вдалося спокійно і цілком законно в’їхати на територію Кримського Юрту. Там вони з часом відокремились від торгашів і поїхали своєю дорогою. До Кафи вони добралися вже під вечір.
Біля міста вони знайшли непогане, непомітне місце в чагарниках, де зупинились на ночівлю.
– Сьогодні вже пізно йти до міста, – з сумом визнав Мирослав. – Завтра піду.
– Ні, – заперечив Іванко, – ти занадто нервуєшся. Можеш видати себе та й Оріяні зробити погано. Піду я.
Мирослав, силуючи себе, визнав, що Іванко правий і погодився. Козаки приготували вечерю і вклалися спати на запашному свіжому сіні. Тільки Мирослав так і не зміг заснути.