Дорога до волi. Глава 32. Звiльнення Орiяни

Зранку Іванко пішов до Кафи на розвідку. Він не розраховував, що йому в перший же день знайде сестру, але йому поталанило.
Коли він повернувся з невільницького ринку Кафи Мирослав одразу з нетерпінням кинувся до нього з розпитами.
– Ну, що? Ти чого так довго? Знайшов?
– Так, – радісно повідомив Іванко. – Спочатку серед невільниць впізнав Орисю, дочку Василя Голоблі. Вдалося поговорити з нею, і вона розповіла, де шукати Оріяну. Потім я відшукав, де її тримають. Роздивився все, як слід.
– А саму Оріяну бачив? – з надією запитав Мирослав.
– На жаль, ні. Орися сказала, що той татарин, який її злапав, чекає на приїзд покупців з гарему султана. Тому її на невільницький ринок поки зовсім не виводять.
– Зможемо сьогодні звільнити її?
– Гадаю, зуміємо. Але охорона там є. Десятеро аскерів всю ніч пантрують біля будинку, де тримають Оріяну.
– Як саме вони несуть охорону? – діловито поцікавився Мирослав.
– В основному сидять навколо багаття, але час від часу обходять будинок.
– Я сам, один, зарубаю їх всіх! – взявся за руків’я шаблі Мирослав.
– Ти тут не один, – нагадав Петрик.
– В цьому взагалі немає потреби, – усміхнувся Іванко.
– Думаєш, ми зможемо викрасти Оріяну безшумно і непомітно для варти?
– Впевнений. Коли ми їхали сюди, я бачив за містом зарості олеандру. В нього все отруйне – і коріння, і стебла, і листя, і квіти. Якщо соком бризнути в очі – людина сліпне. Якщо на шпичку з олеандру насадити м’ясо й запекти – неминуча смерть від отруєння.
– То ми пригостимо охоронців печеним м’ясом на таких паличках? – запитав Петрик. – А якщо вони відмовляться?
– Ні. Ми покладемо їм в багаття сухий олеандр, і вартові непомітно помруть від отруйного диму. А вже тоді візьмемось за діло. Ніякого ризику. Давайте поїмо і поїдемо за олеандром.
– Поки є час потрібно накупити харчів в дорогу, – задумливо сказав Петрик, – бо в дорозі, може, і не бути можливості розжитись на їжу.
Козаки набрали великий оберемок сухого олеандру і відвезли його до будинку, де тримають Оріяну.
– Татари розводять вогонь на одному й тому самому місті, – кивнув Іванко на згарище посеред двору.
Петрик, користуючись тим, що на подвір’ї нікого немає, наклав дров в впереміжку із сухим олеандром для вечірнього багаття. Решту олеандру поклав на купу хмизу біля високого глиняного паркану.
– Може, вдасться підкинути у вогонь вночі, коли охоронці обходитимуть хату.
Після цього козаки повернулись до заїжджого двору, в якому зупинились. Мирослав ледве дочекався ночі. Іванко з Петриком навіть поспали кілька годин, бо невідомо, коли тепер вдасться відпочити, але Мирослав не зімкнув очей.
– Час, – збудив він товаришів, коли стемніло.
Щоб не привертати нічиєї уваги, запорожці вибралися назовні через вікно. Стояла ніч. Аромати лаврів, туй, кипарисів приємно кружать голову. Ще вдень козаки домовились, що підуть за Оріяною пішки.
Коли запорожці звернули у вуличку, яка веде до будинку, де утримують Оріяну, їм зустрілись шестеро кремезних чоловіків, які швидко йдуть назустріч. Двоє з них несуть щось, загорнуте в килим.
– Щось мені якось неспокійно на душі, – промовив Мирослав, коли вони розминулися з незнайомцями.
– Швидше! Бігом! – гукнув Іванко і першим кинувся до потрібного двору.
На подвір’ї навколо багаття козаки побачили мертвих охоронців. Всі десять татарів лежать на траві навколо вогнища.
– Не може бути! – викрикнув Іванко. – Не могли вони так швидко померти від отрути! Щось тут не те!
Так і виявилось – вартові зарізані і зарубані. Мирослав кинувся до хати. Там на підлозі валяються ще три зарізані жінки – татарки. Оріяни ніде немає.
– Її викрали! А з викрадачами ми розминулися на вулиці! – несамовито вигукнув Мирослав. – За мною!
– Петрик, – запитав Іванко, – ти, часом, не звернув увагу – куди пішли викрадачі?
– До порту. Це точно!
Козаки наздогнали крадіїв біля порту. Вони бігли нечутно, тому викрадачі до останнього не помічали наближення запорожців.
– Повезло, – промовив один із злодіїв на турецькій мові, – ще трохи і ми на кораблі. Гроші отримаємо, а капітан – красуню русинку.
– Легкі гроші, – підхопив другий, – це тобі не корабель на абордаж брати!
Козаки зрозуміли, що перед ними пірати. Вони витягли з піхов шаблі, але Іванку і Петрику скористатися ними не довелося.
Мирослав накинувся на піратів з такою несамовитою люттю, рухався так швидко і нестримно, рубав так потужно, що навіть козаки були вражені. 
– Шайтан! – злякано викрикнув один із корсарів.
В Європі в шабельному бою використовують жорстокі блоки, а запорожці застосовують ухиляння. Мирослав зараз рубається, як європейці – жорстко, твердо, без усіляких відхилень, вивертання чи відкручування.
– Може, треба було хоч одного в живих залишити, щоб допитати? – сказав Петрик, але було вже пізно, бо Мирослав зарубав всіх шістьох піратів.
Він нахилився і розрізав мотузки, якими зв’язаний килим, потім розгорнув його. В килимі дійсно Оріяна. Мирослав подивився в заплакані очі коханої дружини і пригорнув її до себе.
– Серденько моє! – тільки і сказав він.
Серце жінки здригнулося несамовитою радістю.
– Мирославе! – тремтячим голосом запитала Оріяна, дивлячись в його червоні від безсоння очі. – Ти? Невже це може бути правдою?
– Може, – усміхнувся Іванко, – може.
– Братику, і ти тут! Куди ми оттепер? Чекайте! Скажіть, як діти?
– Все добре. Вони тоді встигли добратися до фортеці.
– А мама? Її татарин оттоді конем збив.
– Вона теж жива, здорова. Не хвилюйся. Піднімайся, люба, нам треба йти. Піратів скоро кинуться і почнуть шукати.
Оріяна підвелася. Виявилось, що вдягнена вона в татарський одяг.
– Оце добре, – зрадів брат, – якщо що – менше уваги до себе привертатимеш! Просто чудово! Ну, пішли.
Заходити до постоялого двору Оріяна рішуче відмовилася. Вона хоче якомога швидше вибратися з міста. Жінка здригається від шарудіння листя на деревах, від кожного звуку.
– Зрозумій, сестро, – пояснює Іванко, – поки не відчинять ворота, ми вибратися з Кафи не зможемо. Ніяк. Треба чекати до ранку. І краще це зробити в заїзді.
Коли Оріяна зрозуміла і погодилася, Мирослав підсадив її, і вона влізла через вікно до кімнати. Потім це зробили й козаки. Петрик з Іванком заснули, а Мирослав з дружиною проговорили до самого ранку.
З самого ранку, навіть без сніданку Петрик вийшов на розвідку до міста. Мирослав нарешті заснув – вперше за декілька днів. Оріяна підійшла до брата і обняла його.
– Дякую, братику, що приїхав за мною. Про що задумався?
– Ми виглядаємо, як три турка і татарка. Зараз мені здається, тобі потрібен одяг туркені.
В цей час повернувся Петрик. Він трохи схвильований.
– Розповідай, – вимагає Іванко.
– Шукають по всьому місту. І татари, і пірати. Біля воріт не пройти – скрізь наші переслідувачі. В порту також. Треба вичекати якийсь час. Сподіваюсь, тут ми в безпеці.
 – Знаєте, – сказала Оріяна, – я прошу, молю вас – звільніть Орисю. А може й ще когось з наших людей.
Іванко задумався. Легко сказати, а ти спробуй здійсни таке, та ще й тоді, коли тебе розшукують по всій Кафі. Він підійшов до вікна і став дивитись у двір заїзду. Тут увагу всіх привернув до себе Петрик.
– Не знаю, як ви, а я їсти хочу.
– То іди і замов. Ми теж сьогодні нічого не їли, якось забули про їжу.
– А що ви хочете? – оживився Петрик.
– Бешбармак, шурпу і коржики. Всі згодні? Оріяночко, зайди, будь ласка, за ширму щоб тебе не помітили.
Петрик вийшов і скоро повернувся. Іванко так само стоїть і позирає у вікно. Тут в двері постукали, це служник приніс їжу. Іванко повернувся, коли слуга вийшов. Він зробив крок до столу і завмер на місці.
– Чотири порції? – вражено запитав він.
– Так. Нас же четверо, – відповів Петрик і прикусив язик.
Для власника заїжджого двору їх троє. Через розкрите вікно донісся храп коней. У двір заїхали два десятки яничарів.
– Іванку, – промовив Петрик, – коли я повертався, наші сусіди з кімнати навпроти вийшли в місто. Не з’їхали, а пішли у своїх справах. Думаю, Оріяна може якийсь час побути в їх кімнаті.
– А замок? Вони що, залишили двері відчиненими?
– Ні. Але там простий замок. Гадаю, я зможу його відчинити.
Петрик вийшов і маленьким ножиком й залізною шпилькою відчинив замок. Він взявся за ручку і відчинив двері. Кімната порожня.
– Готово! – оголосив Петрик. – Швидше!
Мирослав взяв дружину за руку і повів її до сусідньої кімнати
– Кохана, тобі треба трохи посидіти тут. Нічого не бійся, ми тут. Сподіваюсь, все буде добре.
Петрик зачинив двері на замок, і козаки повернулися до своєї кімнати. Через хвилину до них вдерлися яничари. За їх плечима стоїть господар постоялого двору. Вони першим ділом подивилися на стіл. Перед Іванком і Петриком стоять по одній порції бешбармаку і шурпи, перед Мирославом – дві.
– Зголоднів, ефенді? – насмішливо запитав яничарський ага замість вітання.
– Так, – відповів Мирослав і невимушено посміхнувся, – я можу і більше з’їсти!
Один з яничарів пройшов вглиб кімнати, зазирнув за ширму і легким кивком голови дав знати іншим, що більше в кімнаті нікого немає. Не сказавши більше ні слова, незвані гості вийшли.
Козаки зітхнули з полегшенням, але тут в коридорі роздалися крики, тупіт і брязкіт шабель. Пролунало кілька пострілів з пістолів. Запорожці підвелися з-за столу і схопились за шаблі.
Коли все стихло, Іванко визирнув з кімнати. В кінці коридора біля калюжі крові стоїть блідий, як крейда, власник постоялого двору.
– Що сталося, шановний? – запитав Іванко.
Господар повернувся на голос. Під правим оком в нього чорніє великий синець.
– Яничари пізнали кількох грабіжників, намагалися їх затримати. А ті розбійники вбили яничарського агу і ще одного яничара, двох поранили. А мене яничари звинуватили в тому, що я прихистив бандитів.
 Іванко повернувся до кімнати.
– Думаю, треба нам вибиратися звідси, і кращого часу для цього немає. Петрику, випускай Оріяну.
Мирослав вилив шурпу за вікно, бешбармак склав в казанок, а коржики в полотняну торбу. Коли козаки вийшли із свого номеру, служник вже вимив кров в коридорі і тепер миє підлогу в кімнаті, в якій зупинилися грабіжники.
В заїзді коїться такий безлад, розгардіяш, що ніхто не звернув увагу на те, як четверо постояльців покинули заклад. Козаки осідлали коней і виїхали за ворота.
– Куди ми тепер? – запитав Мирослав. – Вважаю тепер зупинятися в якомусь іншому постоялому дворі небезпечно.
– Спробуємо виїхати з міста. Петрику, їдь вперед, подивись, що там?
Їм повезло – охорона біля воріт сама наказала їхати їм швидше. Старший з варти замахав руками:
– Проїжджайте скоріше! Сюди їде сам кримський хан! Ось-ось буде тут!
– Цікаво, що привело в Кафу великого хана? – запитав Іванко, проїжджаючи повз охоронців міських воріт.
– Сюди привезли, було, таку красуню русинку, що великий кримський хан захотів побачити її. Тільки не встиг – її викрали флібустьєри.
– Білий бунчук! – вигукнув один з охоронців. – Капи-кули!
Начальник охорони ще більше заметушився.
– Особиста ханська гвардія! Звільніть проїзд! Негайно!
Козаки з Оріяною квапливо від’їхали вбік. Там жінка злізла з коня і схоронилась за ним. Хлопці також спішилися, але вони не ховаються, а розглядають самого кримського хана. Скоріше всього більше вони його ніколи не побачать.
– Якби не Оріяна, – шепнув Іванко товаришам, – можна було би спробувати вбити цього клятого хана.
– Якби, – зітхнув Петрик.
– Не здумайте, – попросив Мирослав.
Охоронці запобігливо низенько вклонилися хану. Коли великий кримський хан із своєю кінною гвардією проїхали повз них і зникли за воротами Кафи, козаки полегшено зітхнули, сіли на коней і поквапливо поїхали по дорозі на північний захід.
Проїхавши зарості олеандру, вони побачили непримітну стежку і звернули на неї. Через кілька хвилин вони побачили катрагу – татарський курінь з гілок і соломи. Він порожній, видно, що в ньому мінімум тиждень нікого не було.
– Треба підлатати дах, – сказав Мирослав, огледівшись, – бо скоро піде дощ.
– Звідки знаєш? – здивувався Петрик. – Сонце он як палить!
– Коли ми проїжджали повз пасовище – корови лягли. Це означає, що в найближчі години слід очікувати на дощ. Давайте, полагодимо дах та нарешті поїмо.
Коли козаки поправили дах катраги, поїли бешбармак з коржиками, Мирослав раптом посміхнувся.
– Бачила, Оріяночко, сам великий кримський хан, почувши про твою красу, не всидів в своєму Бахчисарайському палаці, і приїхав побачити тебе на власні очі!
– Що ти вигадуєш? – зашарілася Оріяна.
– Нічого я не вигадую. Нам про це сказав начальник охорони біля воріт.
– Правда, сестро, – підтвердив Іванко, – все так, як сказав Мирослав.
Тут на дах куреня почали падати краплі дощу, який швидко перейшов у зливу. Всім захотілося спати, тож вони повкладалися на сухі бур’яни, накриті кінськими попонами і заснули.