Дорога до волi. Глава 33. Ясир

Степ дихав спекою. Над безкраїм обрієм тремтіло гаряче повітря, а суха трава, витоптана кінськими копитами, повільно здіймалася пилом.
Тим часом на іншому шляху до Криму довга татарська валка розтягнулася на кілька верст. Попереду й позаду скачуть озброєні вершники, час від часу підганяючи знесилених бранців. За ними тягнуться отари овець і стада корів, а між кіньми й возами сунуть люди, приречені на чужину.
То був ясир – страшна здобич, заради якої кримськотатарські загони здійснювали свої спустошливі набіги на українські землі.
Ще кілька днів тому на місці, де тепер залишалися лише попіл і руїни, стояло квітуче село. На подвір’ях сушилося збіжжя, біля криниць гомоніли жінки, а діти бігали поміж хатами, не знаючи, що вже незабаром їхній світ перетвориться на пекло.
Раптовий кінський тупіт, дикий галас нападників, брязкіт зброї та крики переляканих людей зруйнували звичний перебіг життя.
Татари налетіли несподівано, на світанку. Вони оточили село, підпалили кілька хат, а потім почали хапати людей, виганяючи їх на майдан. Тих, хто намагався чинити опір, рубали шаблями. Уцілілих чоловіків, жінок і дітей зв’язували докупи й гнали до степу.
Старих, тяжкохворих і зовсім малих дітей, які, на думку нападників, не витримали б дороги, вбивали. Для загарбників людське життя мало ціну лише доти, доки людина могла принести прибуток.
До вечора село спорожніло. Над спаленими стріхами здіймався дим, на вулицях лежали нерухомі тіла, а біля розбитої криниці плакала жінка, яка не знайшла серед полонених свого сина. Та її голос швидко загубився в степовій далечині, куди вже відходила татарська орда.
Тепер бранці повільно брели під палючим сонцем. Хтось ішов босоніж, хтось ледве переставляв ноги в розбитих постолах. Руки багатьох були зв’язані мотузками, а на шиях і зап’ястках виднілися криваві сліди від пут. Люди майже не розмовляли. Горе забрало в них слова, а страх змушував кожного берегти останні сили.
Серед полонених був літній чоловік на ім’я Остап. Не дивлячись на вік це був ще міцний чолов’яга, тому ординці його не скарали на місці. Ще недавно він мав власну господу, невеликий садок і клапоть родючої землі. Тепер на ньому висить розірвана сорочка, а розбите обличчя почорніло від пилу і крові, а сиве волосся збилося в пасма.
Поруч ішов його син Данило, молодий чоловік широкоплечої статури, який після кількох днів полону вже ледве тримався на ногах.
Між ними, тримаючись за батькову руку, брела Данилова дружина Ганна. На грудях вона несла наймолодшу дитину, а за спідницю чіплявся п’ятирічний Петрусь. Старшого сина, десятирічного Миколку, татари відігнали до іншої групи бранців. Відтоді Ганна не бачила його й не знала, чи живий він.
– Тату, – тихо промовив Данило, коли вершники трохи відстали, – невже нам не судилося більше побачити рідної землі?
Остап не відразу відповів. Він подивився на сина, потім на невістку, яка притискала до себе дитину, і важко зітхнув.
– Не кажи так, сину. Поки живі, мусимо сподіватися. Господь не залишить нас.
– А якщо залишить? – Данило гірко всміхнувся. – Поглянь довкола. Скільки людей іде за нами! Хто з них повернеться додому? Скільки дітей уже не побачать своїх матерів? А скільки матерів ніколи не дізнаються, де загинули їхні сини?
– Не знаю, сину, – тихо відповів старий. – Але знаю одне: не можна віддавати ворогові ще й власну надію.
Ганна почула їхню розмову й заплакала. Вона намагалася стримувати ридання, щоб не привертати уваги татар, проте сльози самі котилися по її запиленому обличчю.
– Батьку, скажіть, невже ми нічого не можемо вдіяти? – прошепотіла вона. – Може, вночі спробуємо втекти? Хай навіть удвох із Данилом. Миколка, мабуть, десь попереду. Раптом вдасться його знайти…
Старий тільки скрушно похитав головою.
– Я думав про це, доню. Але подивися, скільки навколо вершників. У степу від них не сховаєшся. А якщо нас спіймають, то не пошкодують ні тебе, ні дітей.
– То невже ми просто підемо за ними, як худоба? – крізь сльози запитав Данило.
– Ні, сину. Ми мусимо чекати слушної миті. І пам’ятай: поки можемо захистити своїх дітей, ми ще не переможені.
Данило опустив голову. Йому хотілося кинутися на найближчого вершника, вихопити в нього шаблю й бодай дорого продати власне життя. Але поруч була Ганна, на руках якої слабко стогнала немовля, а за неї чіплявся маленький Петрусь. Безглуздий порив міг занапастити їх усіх.
Дорога ставала дедалі важчою. Сонце хилилося до обрію, проте спека не спадала. Бранцям майже не давали води, а зупинки були короткими. Татари поспішали до Перекопу, де належало пройти через укріплений перешийок, що сполучав Кримський півострів із материком.
Остап знав про це місце з розповідей купців і козаків.
– Біля Перекопу єдиний зручний прохід до Криму, – сказав він синові, коли валка ненадовго сповільнила рух. – Там укріплення, там сторожа, там рахують здобич і збирають мито на ханську користь. За кожного невільника, за худобу, за все, що орда награбувала, треба буде відзвітувати. Вони не зможуть пройти повз ті ворота непоміченими.
Данило підвів голову.
– І що нам із того, тату?
Старий нахилився до нього, ніби боявся, що навіть вітер донесе його слова до татарських вух.
– Це наша остання надія, сину. Дорога до Перекопу довга, а орда розтягнулася на багато верст. Якщо козаки дізналися про напад і вирушили навздогін, вони можуть наздогнати нас до того, як ми дістанемося укріплень. А якщо ні… – Остап на мить замовк. – Тоді залишиться сподіватися на іншу нагоду.
– Козаки… – прошепотів Данило. – Чи знають вони, що нас ведуть у полон?
– Мусили б знати. Наші люди не раз попереджали про татарські набіги. Та степ широкий, а ворог хитрий. Не завжди вдається встигнути.
Ганна пригорнула до себе дитину.
– Я молюся, щоб вони прийшли, – сказала вона. – Навіть якщо не врятують усіх, хай урятують хоч когось. Хай бодай Петрусь і малий повернуться додому.
– Не кажи так, Ганно, – заперечив Данило. – Повернемося всі. І Миколку знайдемо. Я не залишу його в чужих руках. А запорожці якщо знають про нас – не дадуть безкарно забрати нас у рабство.
Він промовив це твердо, хоча сам уже не вірив у власні слова. У його пам’яті знову й знову поставала картина ранкового нападу: дим над хатами, крики, кінські копита, Миколка, якого вихопили з материнських рук, і татарин, що вдарив Данила руків’ям батога, коли той кинувся на допомогу синові.
Тоді він уперше відчув власне безсилля. А тепер воно стало ще тяжчим.
Надвечір орда зупинилася біля неглибокої балки. Бранцям дозволили присісти на землю. Люди падали просто на суху траву, не маючи сили навіть роздивитися, де опинилися. Діти просили води, жінки обіймали їх і шепотіли слова, які вже не могли заспокоїти нікого.
Татари розпалили багаття неподалік від худоби. Вершники розмовляли, сміялися, ділилися здобиччю. Для них похід завершувався вдало: вони гнали до Криму людей, худобу, коней та інше награбоване майно.
Кожен полонений означав майбутній прибуток – когось можна було продати на невільничому ринку, за когось вимагати викуп, а когось примусити працювати на чужого господаря. Для бранців же кожна пройдена верста означала віддалення від дому.
Малий Петрусь заснув у матері на колінах. Ганна обережно гладила його волосся, намагаючись не розбудити. Раптом хлопчик заворушився й тихо запитав:
– Мамо, а коли ми повернемося додому?
Ганна завмерла. Вона не знала, що відповісти. Перед очима постала їхня хата, садок, стежка до річки, батьківська могила на сільському цвинтарі. Усе це тепер здавалося таким далеким, ніби належало до іншого життя.
– Скоро, синочку, – прошепотіла вона, цілуючи його в чоло. – Ти тільки тримайся біля мене.
Хлопчик знову заплющив очі.
Данило відвернувся, щоб дружина не побачила його сліз. Він не міг більше дивитися на дитину, якій доводилося брехати заради крихти спокою. Та що він міг сказати правду? Що їх можуть продати на чужині? Що вони, можливо, ніколи не побачать ані рідного краю, ані один одного? Що попереду – важка дорога, голод, невідомість і страх?
Ніч минула тривожно. Вартові не спускали очей із бранців, а кожна спроба підвестися викликала погрозливі вигуки. Кілька чоловіків, які спробували втекти, були швидко спіймані. Їх повернули до валки побитими, а одного, який чинив запеклий опір, убили на очах у решти полонених.
Після цього бажання втекти змінилося гнітючим розпачом. Люди зрозуміли, що за кожну спробу вирватися на волю доведеться платити життям. Матері ще міцніше притискали дітей до грудей, а чоловіки мовчки дивилися в землю.
Наступного дня степ почав змінюватися. На обрії проступили темні лінії укріплень, а шлях поступово звужувався. Татари пожвавилися, підганяючи полонених. Попереду був Перекоп – місце, де степова дорога веде до Криму.
Остап, побачивши укріплення, спробував підвестися навшпиньки, щоб роздивитися їх краще. Потім перезирнувся із сином.
– Ось він, сину, – прошепотів старий. – Перекоп. Тепер усе залежатиме від того, чи встигнуть наші.
Данило почав вдивлятися в далечінь. Він шукав бодай якусь ознаку порятунку: хмару пилу від кінської валки, блиск зброї, силует вершника на пагорбі. Але степ залишався порожнім. Лише татари рухалися попереду, а за ними тягнувся нескінченний потік людей і худоби.
– Та немає там нікого, – сказав він глухо.
– Не поспішай із висновками, синку, – відповів Остап, хоча в його голосі вже не було колишньої впевненості.
Біля укріплень орда почала збиратися щільніше. Вершники перегукувалися, рахували полонених і переганяли худобу. Дехто з бранців, побачивши ворота, почав плакати. Інші молилися, хрестилися й шепотіли імена рідних. Вони розуміли: щойно їх проведуть за укріплення, повернутися буде значно важче.
Раптом над валкою злетіли голуби. Птахи, сполохані кінським тупотом і галасом, закружляли над дорогою. Татари почали цокати язиками, наслідуючи пташиний голос, і сміятися. Для них це була звичайна мить у дорозі. Для бранців – ще одне нагадування про свободу, яка кружляла над ними, але залишалася недосяжною.
Петрусь простягнув руку до неба.
– Мамо, дивись! Голуби! Вони полетять додому?
Ганна притиснула його до себе й не змогла відповісти. Їй здавалося, що разом із птахами відлітає остання надія.
Остап заплющив очі. Він згадував рідну хату, дружину, яка не пережила минулої зими, своїх онуків, яких мріяв побачити дорослими. Тепер усе це залишалося по той бік степу. Він розумів, що може більше ніколи не ступити на рідну землю, але не хотів, щоб син бачив його зламаним.
– Слухай мене, Даниле, – тихо промовив старий. – Що б не сталося, бережи Ганну й дітей. Якщо доля розлучить нас, не забувай, хто ти й звідки. Ми не повинні втратити себе, навіть коли в нас відберуть усе інше. Помолімося, бо буде те, що бог дасть.
Данило міцно стиснув батькову руку.
– Не кажіть так. Ми ще виберемося. Я знайду Миколку, знайду дорогу додому. Чуєте, тату? Не дам їм нас зламати.
Старий кивнув, але промовчав.
Попереду вже відкривалися ворота до Криму. Орда готувалася провести через них свою здобич. Знесилені люди ступали вперед, майже не відчуваючи землі під ногами. Їхні обличчя були сірими від пилу, очі – порожніми від утоми, а душі – сповненими невимовного болю.
Остання надія на втечу згасала. Попереду чекала чужина, невільничі ринки й невідоме майбутнє. Та десь далеко, за степовими обріями, залишалася рідна Україна – земля, до якої вони подумки поверталися з кожним подихом.
І поки хоча б один із них пам’ятав рідний дім, материнську мову й своє справжнє ім’я, жодні пута не могли остаточно відібрати в нього свободу духу.
Раптом із степу долинув глухий тупіт копит. Спочатку його майже заглушали крики татар і ревіння худоби, але за мить звук став виразнішим. Над обрієм здійнялася хмара пилу.
– Що це? – занепокоєно вигукнув один із татарських вершників, повертаючи коня.
Ординці почали озиратися. Одні хапалися за шаблі, інші намагалися зібрати розтягнуту валку докупи. Та було вже пізно. Із-за невисокого пагорба вихопився кінний загін запорожців. Вже видно їх червоноверхі шапки.
Попереду мчать козаки з шаблями напоготові, а над їхніми головами розвівається малинове полотнище козацької хоругви. Несподіваність нападу зробила свою справу. Татари не очікували на такий зухвалий напад біля самого Криму.
– Козаки! – закричав хтось із татар. – До бою!
– Дякую тобі, боже, – перехрестився Остап, – як раз вчасно!
Але відступати було нікуди. Кислячани вдарили по ординцях із такою стрімкістю, що ті не встигли як слід вишикуватися до бою. Зав’язалася коротка, запекла сутичка. Козацькі шаблі блиснули на сонці, коні здіймали куряву, а бойові вигуки розкотилися над степом.
 За віру! За наших людей! – гукнув Мартин Паталаха, прориваючись до полонених.
– За волю! – шо духу вигукнув Макар Малюта
Данило спочатку не повірив власним очам. Ще мить тому перед ним були лише ворожі вершники та укріплення Перекопу, за якими чекала неволя, а тепер між бранцями й татарами стали люди, які прийшли їх урятувати.
– Тату! Це ж наші! Козаки! – вигукнув він і кинувся вперед, щойно один із вершників перерубав мотузки на його руках.
– Не поспішай, сину! Ганну й дітей рятуй! – наказав Остап.
Данило кинувся до дружини, допоміг їй підвестися й підхопив на руки малого Петруся. Ганна, не стримуючи сліз, озиралася навсібіч, шукаючи серед звільнених свого старшого сина.
– Миколки немає! – скрикнула вона. – Його тут немає!
Данило зблід. Він знав, що хлопчика могли погнати з іншою групою бранців, яка вже пройшла за перекопські укріплення. Та зараз треба було рятувати тих, кого ще можна було вирвати з рук ворога.
Натхнені першим успіхом кислячани б’ються відчайдушно, не дозволяючи татарам знову зібратися докупи. Частина ординців кинулася навтьоки, інші намагалися прикрити відступ товаришів. Зрештою нападники залишили полонених і почали відходити до Перекопу, забираючи лише тих, кого встигли захопити під час сутички.
– Усіх, хто може йти, відводьте за пагорб! Пораненим допомогти! Жінок і дітей – у середину! – пролунала команда козацького отамана Михайла Креміня.
Звільнені бранці поволі рушили за своїми рятівниками. Одні плакали, інші хрестилися, дякуючи богові, а дехто просто мовчки дивився на козаків, наче боявся, що це лише сон і страшна неволя ось-ось повернеться.
Остап радісно обійняв Данила за плечі.
– Бачиш, сину, я ж казав: не можна віддавати ворогові надію.
– Так, батьку, – відповів Данило. – Але Миколка залишився там. Я не піду додому без нього.
Отаман, почувши його слова, уважно подивився на молодого чоловіка.
– Не поспішай із відчаєм. Ми ще не закінчили своєї справи. Якщо хлопець у руках татар, шукатимемо нагоди його визволити.
Данило міцніше притиснув до себе Петруся й поглянув у бік Перекопу. За укріпленнями лежить шлях до Криму, а десь там, серед чужих людей, залишався його старший син.
Він уже знав: порятунок родини ще не завершився. Попереду чекає нова боротьба – за Миколку, за інших невільників і за право кожного русина повернутися на рідну землю.
Звільнені бранці сіли на татарських коней і поїхали попереду козаків в північному напрямку. Важкі дощові хмари закрили собою сонце і на землю полилися холодні цівки дощу. Холодний, сильний дощ ішов до вечора. Земля розкисла, кримчаки втратили сліди і повернулись назад до Криму.
Втікачі вимокли до нитки, замерзли, але ніхто з них не звертає на це уваги. Вони не захотіли спинитись для відпочинку, воліючи їхати якомога далі від осоружного Криму.