Дорога до волi. Глава 34. Втеча з Кафи

Наступного дня з самого ранку, який зустрів їх гострою свіжістю і приємною прохолодою, козаки почали радитися стосовно подальших дій. Мирослав час від часу дивиться на Чатир-Даг.
– Може нам варто перебратися поближче до гір? – запропонував він.
– Ні в якому разі, – гаряче запротестував Петрик. – Я забув вам сказати – десь там в цих горах знаходиться табір місцевих розбійників. Люди на базарі казали, що їх там сотні. Нам туди потикатися ніяк не можна.
– Тоді так, лишаємося на місці. Звідси близько до Кафи. Петрику, ти прямо зараз їдеш в місто. Поснідаєш на ринку, купиш нам щось поїсти, знайдеш Орисю, поговориш з нею і відразу назад. Зрозумів? – запитав Іванко.
– Добре. Заодно послухаю, що говорять про Оріяну, кримського хана і піратів.
Після того, як Петрик поїхав до Кафи, козаки почали збирати і обережно вичавлювати сік з листя і квітів олеандра. Також вони назбирали сухих стебел і коріння цієї рослини.
– Може воно нам і не знадобиться більше, – розсудливо промовив Іванко, – але краще мати його під рукою, раз вже воно тут скрізь.
Петрика довелося чекати до пізнього вечора. Всі вже вирішили, що з ним щось сталося, коли він врешті-решт з’явився.
– Ти де так забарився? – накинувся на нього Іванко. – Ми ж хвилюємося за тебе! Я тобі казав – знайдеш Орисю, поговориш з нею і одразу назад!
– Власне так все і було. Орисю продали, тому поки я її знайшов і поговорив – пройшов весь день. До речі, разом з нею купили наших односельців Мишка Яремчука і Климка Вараву.
Всі зітхнули, бо знають, що Мишко – один із кращих друзів Петрика, а Климко – самий кращий друг Романа і Руслана. Мирослав мовчить, обмірковуючи новину.
– Значить, треба нам поспішити з їх звільненням. Де їх тримають?
– Я покажу. Це недалеко від воріт, через які ми виїхали з Кафи. Татарин той, який полонив Оріяну, лютує. Пірати вбили його синів, братів і племінників. Кримський хан теж надзвичайно невдоволений тим, що не побачив Оріяну.
– Що ж, давайте міркувати, як нам викрасти Орисю, Мишка, Климка і вибратись з міста, – запропонував Іванко.
– Оріяночко, – сказав Мирослав, – ти залишися тут. Чекатимеш на нас.
– Ні. Ні! Я боюсь. Хтось же збудував цей курінь. А що, як вони повернуться, а тут я, та ще й одна? Я з вами.
Іванко поклав руки на коліна і задумався.
– І ще, – пригадав Петрик, – Орися вдягнена в наш одяг. За дорогу до Криму він обносився. Коротше кажучи, для неї потрібен інший одяг – татарський чи турецький.
– Ні, – раптом рішуче заявила Оріяна, – нам з Орисею потрібен чоловічий одяг і шаблі. В усякому разі мені шабля точно потрібна.
– Вас і чоловіча одежа не приховає, – посміхнувся Мирослав. – Варто лишень подивитись на ваші личка.
– А ми відріжемо по пасму волосся і зробимо собі вуса. Тільки треба зробити клей з березової живиці і воску, або якийсь інший клей. Іванку, чого ти мовчиш?
– Думаю я.
– Думай вголос.
– Вийти з міста важче, ніж увійти до нього, бо скрізь чужі очі, вуха. Вночі точно не вийдемо, бо брами будуть зачинені, а їх добре охороняють.
– Дозвольте сказати мені, – перебив Іванка Петрик. – Не встиг доповісти, що з міста можна вибратися через стоки, якими течуть нечистоти, дощова вода. Правда, входи стережуть, але не серйозно – по одному охоронцю.
– Що ж ти мовчав? – спалахнув Мирослав, не вірячи своїм вухам. – Кажи до пуття!
– А виходи? – запитав Іванко. – Вони що, відчинені? І куди вони виходять?
– На виходах стоять грати, які відкриваються зсередини. Виходять стоки до моря.
– Значить, десь неподалік від такого виходу Оріяна буде чекати нас з кіньми. Вдень купимо чоловічий одяг для жінок і коней, щоб вистачило для всіх. Хлопцям також потрібен турецький одяг. Ну, тепер майже цілковита ясність.
Наступного дня Іванко з Петриком пішли до Кафи, купили необхідний одяг, шаблі, коней і повернулися до тимчасового табору.
– Оріяно, – мовив брат, – ти з кіньми будеш чекати нас біля моря. Я покажу, де саме. А нам треба увійти до міста, поки не закриють ворота.
– Згода, – кивнула Оріяна.
Вона перевдягнулася в чоловічий одяг, але вуса поки що робити не стала. Жінка підперезалася шаблею і відчула себе більш впевнено. Надвечір козаки з Оріяною поїхали до міста. Кафа вразила жінку білими стінами, високими мінаретами, бо раніше Оріяна ні на що уваги не звертала.
Велике татарське місто зовсім не схоже ні на Гайсин, ні тим більше на русинські села. Залишивши Оріяну біля моря, козаки пішли до міста. До вечора вони коротали час в чайхані, а коли її закрили, стали ховатися у великому саду якогось багатого татарина.
– Собаки гавкають, – помітив Петрик, – хоч би нас не видали.
Але собаки їх не почуяли і не видали. Пізно вночі, коли вже перегукувалися другі півні, Іванко прошепотів:
– Час! Петрику, веди нас.
Кафа спить, в жодному вікні не блимає аніякий вогник. Тиша здається напруженою, кроки відлунюють в цій тиші. Петрик швидко знайшов будинок, в якому тримають Орисю і хлопців. Рука Іванка мимоволі лягла на шаблю.
– Ну, поможи, боже!
Козаки перехрестилися, пробралися всередину будинку, зарубали татар і звільнили бранців. Після цього вибралися назовні і поквапливо пішли до входу стоку. Татарський вартовий марудиться біля хвіртки в стіні, де починається витік.
Хлопці ще вдень домовились, що охоронцем займеться Мирослав. От він і налетів на татарина так, що той не встиг і зрозуміти, що відбувається. Козак витер ніж об одяг татарина і забрав в нього шаблю. Після цього обшукав вартового, знайшов ключ і відчинив хвіртку.
Козаки затягли тіло охоронця і кинули його під стіною. Мирослав викресав вогонь і підпалив велику лойову свічку, потім олійний світильник. При їх світлі всі пішли вниз по стоку. В коридорі відчувається вогкість, сирість.
Дійшовши до виходу козаки відчинили засув і вийшли за мури міста. Коли знайшли Оріяну, жінки на радощах обійнялися і розцілувалися. Потім Орися перевдягнулася в чоловічій одяг. Мишко і Климко також вдягнули турецьке вбрання.
Затим всі сіли на коней і поїхали до своєї схованки за чагарниками олеандра.
– Спасибі вам за порятунок, – мовив Климко.
– Так, величезне дякую, – гаряче підхопив Мишко. – Ні за що б не повірив, що хтось може так ризикувати заради нас. Це ж так небезпечно! Практично неможливо.
Він спробував посміхнутися, але не зміг.
– Якщо не ми, то хто? – запитав Петрик. – На те ми й запорожці, щоб іти туди, де небезпека!
Іванко, який їде першим раптом підняв вгору стиснутий кулак, що серед козаків означає «Небезпека» і проїхав повз поворот до куреня.
– Що там? – наздогнав його Мирослав.
– Сліди від багатьох коней. Точно не наші. Приготуйте про всяк випадок зброю. Передай всім.
Не встигли вони від’їхати на пів версти, як їх наздогнали два десятки татарських вершників. В руках вони тримають криві турецькі шаблі.
– Стійте! – грізно вигукнув їх ватаг. – Здавайтеся! Рахуватиму до трьох!
Іванко і Мирослав відкрили глечики з соком олеандра.
– А чому тільки до трьох? – зневажливо запитав Іванко, який, здається, зовсім не розгубився. – Більше рахувати не вмієш?
Коли перші ряди татарів наблизилися до козаків, Іванко з Мирославом хлюпнули в очі нападникам отруту. Ті закричали, кинули шаблі і схопились за очі. Після цього козаки накинулись на розбійників з шаблями.
Русини билися відчайдушно. Оріяна, Орися і Климко зарубали або закололи по одному головорізу, Мишко – двох, Іванко – трьох, а решту знищив Мирослав. Він, темніючи від люті, без втоми рубав ворогів направо і наліво.
– Шайтан! – кричать налякані грабіжники. – У, клятий!
– Ну, ти, Мирославе і звір, – з захватом мовив Петрик. – Горе тому, хто попаде під твою гарячу руку!
– Та я як уявлю, що Оріяна знову може потрапити до лап людоловів, стаю сам не свій, – зізнався Мирослав. – Просто шаленію від люті.
– А пам’ятаєте, – сказала Оріяна, – ви хотіли, щоб я чекала на вас в тому курені? І що б зі мною зараз було?
І біль забринів в її голосі. Запанувало мовчання. Козаки перезирнулися і тільки крякнули.
– Куди ми тепер? – запитала Орися. – Світає вже. Скоро кинуться вбитого вартового і почнуть нас шукати.
– Поїхали, – мовив Іванко. – Подумаємо на ходу.
– А коні розбійників? Їх же можна продати, і зброю теж. Та й нам змінні коні не завадять. Дорога додому далека.
Поки чоловіки зібрали зброю харцизів і обшукали їх, Іванко почав розмірковувати вголос.
– Напевне татари дізнаються про зникнення Орисі, Мишка і Климка. Вони думають, що вони будуть добиратися додому. Дорога через Перекоп одна, а степ татари знають краще нас. Тому нам поспішати туди не варто. До гір їхати також не можна, бо десь там знаходить табір розбійників.
– Так, у степу татари господарі. То що, зробимо зайвий гак? – зрозумів хід думок друга Мирослав. – Поїдемо уздовж берега моря? Тим більше поспішати нам не можна, щоб не зіткнутися з переслідувачами.
– Так. Звичайно, хочеться вибратися з Криму якомога швидше, але час зараз проти нас. Нехай татари ловлять вітер в полі, а ми поїдемо не поспішаючи і поки що не в бік Перекопу.
Оріяна з Орисею відрізали трохи волосся і приклеїли їх собі як вуса. Козаки добродушно сміються над ними.
– Але так дійсно краще, – визнав Мирослав. – Якщо ще трохи нахилити голови, то ніхто в вас жінок і не признає.
– Слухайте, – пригадав Петрик, – а снідати ми не будемо?
Всі розсміялися і вирішили, що треба відійти трохи від вбитих татарів, і вже там поїсти. Наприкінці сніданку Іванко витягнув і поклав перед жінками мигдаль і фісташки в меду і ще солодкі тістечка.
– Спеціально для вас купив в Кафі.
Нарешті всі сіли на коней і рушили назустріч долі. Їх чекає довгий, небезпечний шлях додому.
Через три версти вони побачили на березі досить велике рибальське село. На вулицях сохнуть різні рибальські сіті, в морі видно десятки невеликих човнів.
– Може, спробуємо тут продати або обміняти на харчі коні і зброю? – запропонував Петрик.
– Згоден, – кивнув Іванко, – але враховуючи, що татари напрочуд брехливий і хитрий народ, думаю, треба в’їхати в селище з протилежного боку, а потім виїхати сюди.
– Спритна вигадка, – оцінив Мирослав.
Козаки об’їхали село, залишили із своїми кіньми жінок, Мирослава й Климка, і втрьох в’їхали в рибальське село. На їх величезний подив татари купили і обміняли весь їх товар не торгуючись. Закінчивши торг хлопці поїхали в бік Кафи.
– Щось мені не подобається їх зговірливість, – з сумнівом покивав головою Іванко. – Відчуваю що це не до добра.
Виїхавши за село, вони повернули коней на захід і помчали до невеликого лісу. Коли вони в’їхали в нього і спішилися, із села вслід за ними вимчали тридцять озброєних вершників. Вони поскакали в південному напрямку в бік Кафи.
– От тепер зрозуміло, чому вони навіть не торгувалися. Розраховували, що віднімуть все даром. Падлючий народ.
Козаки повернулись до своїх і всі разом поїхали далі. Всі звуки навколо заглушує рокіт прибою.
– Ну що, – оголосив Іванко, – думаю, більше в татарські аули заїжджати не будемо, бо це вкрай небезпечно. Їжі в нас тепер вдосталь. Надалі будемо обережнішими.
– Іванку, – нагадав Петрик, – в нас багато свіжої риби. Шкода буде, якщо вона пропаде, як гадаєш?
Довелось влаштувати привал. Жінки вительбушили рибу, наварили і нажарили риби. Після ситного обіду ніхто не захотів їхати, тож всі повкладалися відпочивати. Один Мирослав час від часу обходить межі табору, придивляється і прислухається. Відпочивши, знову сіли в сідла.
– Ну що, – посміхнувся Іванко, – на тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий!
– З богом, – додала Оріяна.
Поки навколо гори і ліси, їхати було зручно, бо їх видно тільки зблизька. Але через кілька днів вони доїхали до степового Криму, тепер втікачі пересуваються тільки вночі. Часу пройшло багато, навіть Ісмаїл Алі-огли припинив їх пошуки.
Степ дихає спокоєм. По дорозі їм зустрілась безіменна степова річка, і козаки змогли донесхочу напитися, поповнити запас води, напоїти і викупати коней. Вночі, ведучи коней в поводу, вони пройшли Перекоп і опинилися в Дикому Полі.
В дорозі їм зустрічались тільки табуни напівдиких коней. І от одного дня втікачі побачили кладовище із старими кам’яними і дерев’яними хрестами, а за ними акуратні будинки з крутими ґонтовими дахами і солом’яними стріхами.
– Добрались! – радісно вигукнула Орися. – Слава богу!
Голос її від хвилювання урвався. В інших дух забило від радості. Забувши все на світі, козаки продовжили путь, бо до Кисляка ще кілька днів путі.
Добравшись додому, першим ділом всі гуртом заїхали до Коберників.
– Доброго дня в хату! – весело промовив Іванко.
Євдокія і Лесь, побачивши Оріяну й усіх інших, довго не могли отямитись. По селу полетіла чутка про повернення земляків. Через пів години біля обійстя Коберників зібралось мало не все село.
Дізнавшись цю новину, з Гайсина прискакали поручики Яновський і Ясинський. Мати Орисі, не вірячи своїм очам, з лементом впала дочці на груди.
– Доню моя! Рідненька! А я ж вже думала, що не побачу тебе ніколи!
Жінки дивляться на зустріч матері з дочкою і плачуть. Мати Орисі повернулася до Іванка, Мирослава і Петрика й вклонилася до землі:
– Дякую вам, хлопці, що врятували мою дитину!
– Це ж справжнісіньке диво, прошу пана, – сказав граф Яновський. – Вирвати людей із самої Кафи! Скажи кому – і не повірять! Їй богу, як бога кохам!
– Холера ясна! – по-військовому сухо і коротко висловився поручик Ясинський, хвацько підкручуючи свої акуратні вуса.
– Шана і слава нашим землякам! – вигукнув Блажко Бажан.
– На все воля божа, – сказав Мирослав.
Голова Марії Гардової йде обертом від щастя. Вони обійняла своїх дітей як в дитинстві. Її заплакані очі нарешті висохли від сліз.
– Та невже ж це правда? Доню моя, донечко! Синку!
Роман з Русланом розплакались і не можуть зупинитися. В селі знялася весела метушня. Від графа Яновського привели діжку солоного сала, віз житнього хліба і барило горілки. Люди похапцем позносили що в кого є з готової їжі, і все село до глибокої ночі святкувало повернення односельців.
Петрик весь час святкування розповідав про їх пригоди, відшліфовуючи хист оповідача.