Дорога до волi. Глава 35. Тривожнi вiстi
Чоловіки лагодили вози, перевіряли реманент, доглядали худобу, а жінки поралися біля печей і на подвір’ях. Здавалося, що найближчим часом ніщо не порушить цього спокою.
Та досвідчені козаки знають: тиша на прикордонні нерідко буває оманливою. Достатньо однієї звістки, одного вершника на обрії, щоб буденний день обернувся тривогою, а звичайна праця поступилася місцем приготуванням до бою.
Саме такий вершник і з’явився на дорозі, що веде до села з півдня. Він їхав швидко, не шкодуючи коня. На його одязі темніють плями засохлого бруду, на обличчі проступала втома, а кінь важко дихав, закинувши голову. Біля першої хати вершник притримав повід, озирнувся й запитав, де знайти козацьку старшину.
– Що сталося? – поцікавився Блажко Бажан, який саме виходив із двору.
– Спершу відведи мене до старшини. Вісті маю такі, що зволікати не можна.
За кілька хвилин у Кисляку уже знали про прибуття розвідника. Звістка розійшлася швидше, ніж він устиг напоїти коня. Люди залишали роботу й виходили на вулицю, намагаючись бодай із його обличчя зрозуміти, яка небезпека насувається на їхній край.
Розвідника прийняли в хаті, де зазвичай збиралися старші козаки. Йому подали воду, дали хвилину перевести подих, але ніхто не квапився розпитувати про дорогу. Усі чекали головного.
– Кажи, що бачив, — нарешті мовив полковник Кремпський.
Розвідник поставив кухоль на стіл.
– Бусурмани вирушили в новий похід проти нас. Я бачив великі татарські загони, які вже вийшли з Криму. Це не звичайні ватаги, що шукають здобич. Схоже, готується великий наскок.
– Звідки прямують? – запитав Журба.
– Частина йде степовими шляхами, частина тримається ближче до води. Точної чисельності не знаю. Та люди, з якими мені вдалося поговорити, кажуть про десятки загонів. Можливо, вони з’єднаються вже ближче до наших земель.
– А коли чекати нападу? – запитав Кремінь.
Розвідник похитав головою.
– Через кілька днів. Може, трохи пізніше. Якщо вони вже рушили, то зупинятися надовго не будуть, щоб заскочити нас зненацька.
У хаті запала мовчанка. Кожен розуміє, що означають ці слова. Татарський похід несе небезпеку не лише озброєним козакам. Під удар потраплять села, хутори й зимівники, де живуть люди, які не мають ані достатньої зброї, ані змоги втримати оборону проти кінноти.
Нападники спалять оселі, заберуть худобу, захоплять в полон жінок і дітей, а потім зникнуть в степу раніше, ніж до місця нападу дістанеться допомога.
– Чи відомо, куди саме вони прямують? – спитав Кремпський.
– Ні. Але є підстави вважати, що небезпека загрожує всьому прикордонню. Розвідники говорили про поселення на кількох напрямках. Вони можуть ударити там, де найменше чекатимуть.
– Отже, розраховують на раптовість, – підсумував Малюта.
– Саме так, – відповів прибулець. – І якщо ми сидітимемо склавши руки, вони самі оберуть час і місце бою.
Старшина підвівся.
– Скликати раду. Нехай прийдуть усі, хто може. Рішення треба ухвалити сьогодні.
До полудня на майдані зібралися козаки. Одні прийшли зі зброєю, інші поспішали просто з роботи, не встигнувши навіть змінити одяг. Звістка про татарський похід уже дісталася кожної вулиці. Люди говорили пошепки, тривожно поглядали на південь, а матері кликали дітей ближче до хат.
Коли старшина вийшла до громади, гамір стихнув.
– Маємо погані вісті, – почав Кремпський. – Розвідка повідомляє, що в Криму готують новий похід. Напрямок і чисельність ворожого війська поки що невідомі. Але небезпека для наших поселень реальна. Нам треба вирішити, як діяти.
– А що тут вирішувати? – озвався Свирид Ружинський. – Сідлати коней і вирушати назустріч. Якщо дозволимо татарам увійти в наш край, потім будемо збирати попіл замість хат.
Його гаряче підтримали кілька голосів.
– Правильно! Треба перехопити їх у степу!
– Поки вони не розсипалися по селах!
– Ударимо першими – і не дамо їм дістатися до наших людей!
Кремінь дочекався, поки вигуки стихнуть, і звернувся до іншої частини громади:
– А якщо це саме те, чого вони від нас чекають? Ми не знаємо ні їхньої сили, ні точного напрямку. Вирушимо всім загоном, а вони тим часом обійдуть нас і нападуть на Кисляк. Хто тоді захищатиме наших дітей і старих?
– То що ж, сидіти й чекати, поки ворог сам прийде до воріт? – заперечив молодий козак.
– Ніхто не пропонує сидіти склавши руки, – відповів курінний отаман. – Але сміливість без розрахунку може обернутися загибеллю.
До розмови долучився досвідчений воїн, який не раз ходив у степові походи.
– Я не раз бачив, як татари заманюють переслідувачів. Невеликий загін показується на обрії, відступає, залишає сліди – і наші кидаються за ним. А потім із балок і ярів виходять інші. Ми не можемо дозволити, щоб нами керували чужі хитрощі.
– Але й дати їм спокійно пройти не можна, – зауважив хтось із задніх рядів. – За кілька днів вони можуть спалити десятки поселень.
– Тому треба не просто виступати, а знати, куди виступати, – сказав Кремінь. – Спочатку з’ясуємо, де головні сили ворога. Одночасно підготуємо село до оборони.
Та суперечка не вщухала. Прихильники негайного походу боялися втратити час. Ті, хто виступав за зміцнення оборони, нагадували, що козаків у Кисляку не так багато, аби розпорошувати їх на кілька напрямків. Кожен мав рацію у своєму, і саме тому рішення давалося важко.
Нарешті слово попросив старий козак, який досі мовчав.
– Браття, згадайте, що найчастіше губить військо. Не брак хоробрості й не гострі шаблі. Його губить незнання. Ми не знаємо, скільки татар іде, не знаємо їхнього напрямку, не знаємо, чи це один похід, чи кілька узгоджених нападів. Якщо вирушимо навмання, то поставимо на кін усе, що маємо.
Він на мить замовк, обвів поглядом присутніх і продовжив:
– Пропоную розділити сили. Основний загін залишається тут і готує оборону. Невелика кінна розвідка негайно вирушає на південь, а ще одна – до сусідніх поселень, щоб попередити людей. Якщо виявимо головний татарський загін, тоді й вирішимо, де його зустрічати. Не будемо чекати удару, але й не кинемося в темряву.
– А якщо за цей час ворог пройде повз розвідку? – запитав молодий козак.
– Тоді принаймні ми матимемо укріплене село, готове прийняти людей із навколишніх хуторів. А якщо ворог з’явиться раніше, зустрінемо його не розрізненими дворами, а єдиним загоном.
Цього разу заперечень було менше. Люди почали обговорювати, кого послати в розвідку, скільки коней можна виділити й хто очолить підготовку оборони. Кремпський вислухав усіх, а тоді підвівся.
– Вирішено. Негайно вирушають два розвідувальні загони. Перший простежить за степовими шляхами, другий попередить сусідні поселення та з’ясує, чи мають вони власні відомості про ворога. Кілька наших козаків поїдуть до найближчих громад, щоб узгодити спільні дії. Решта готуватиме оборону Кисляка. Якщо розвідка підтвердить рух головних татарських сил, ми не ховатимемося за частоколом. Виступимо, але намагатимемося обрати місце бою самі.
Козаки погодилися. Не всі були задоволені таким рішенням, проте кожен розуміє: тепер найважливіше – діяти швидко й злагоджено.
Відразу після ради село змінилося. На околиці почали перевіряти частокіл, укріплювати ворота й розчищати підходи до оборонних позицій. Козаки оглядали рушниці, перевіряли порох і кулі, лагодили стремена та сідла.
Кількох чоловіків відправили до лісу по колоди, інші взялися облаштовувати місця для спостереження.
Жінки готували харчі для тих, хто мав вирушити в дорогу, перев’язували запасні полотнища для поранених, збирали сухарі та крупу. Старші хлопці носили воду, допомагали біля возів і слухали накази дорослих.
Дітей попросили не бігати за межі села й не наближатися до коней, яких готували до походу. Ніхто не панікував, але тривога відчувалася в кожному русі. Люди працювали мовчки або обмінювалися короткими фразами. Часом хтось зупинявся, прислухаючись до далекого стукоту копит, хоча то міг бути лише кінь із сусіднього двору.
Перед від’їздом розвідувальних загонів полковник Кремпський ще раз зібрав їхніх командирів.
– Не вступайте в бій без потреби, – наказав він. – Ваше завдання – побачити, порахувати, з’ясувати напрямок і повернутися. Якщо натрапите на переважаючі сили, відходьте. Нам потрібні ваші відомості, а не ваші могили.
– Зрозуміли, – відповів десятник Журба.
– І ще одне. Якщо побачите, що татари вже напали на якесь поселення, не намагайтеся самотужки відбити його. Передайте звістку й допоможіть людям відійти, якщо матимете таку змогу. Не забувайте: ворог може розраховувати саме на те, що ми кинемося рятувати кожен двір окремо.
Розвідники сіли на коней і рушили. Незабаром їхні постаті зникли за пагорбом, який називають Гайсинською гіркою, залишивши по собі лише легку куряву над дорогою.
Кремінь довго дивився їм услід. Він знав, що рішення, ухвалене радою, було лише початком. Справжнє випробування почнеться тоді, коли стане зрозуміло, куди прямують татари й скільки їх насправді.
Надвечір до села прибув ще один вершник – цього разу з Дмитренок. Він привіз звістку, що там теж помітили незвичний рух на південних шляхах. Кілька пастухів бачили вершників, які розпитували про броди, колодязі та дороги до великих поселень. Вони не нападали, не грабували й не затримувалися надовго, але їхні запитання насторожили місцевих.
– Отже, розвідка ворога вже працює, – сказав полковник, вислухавши прибульця. – Вони вивчають наші дороги й шукають слабкі місця.
– Люди в сусідньому селі Червінки просять допомоги, – додав вершник. – У них мало зброї. Якщо напад буде великий, самі вони не вистоять.
Ця звістка знову поставила кислячан перед важким вибором. Відправити частину козаків на допомогу сусідам означало послабити власну оборону. Не відправити – ризикувати тим, що люди загинуть, а ворог отримає можливість просунутися далі.
Кремпський скликав кількох найближчих отаманів.
– Не можемо залишити сусідів напризволяще, – сказав він. – Але й розкидати сили не маємо права. Відправимо невеликий загін досвідчених вершників. Вони допоможуть організувати спостереження, перевірять підступи до села й повернуться, щойно з’являться нові відомості. Решта залишиться тут.
– А якщо татар виявиться більше, ніж ми гадаємо? – запитав Кремінь.
– Тоді доведеться збирати всі сили, які зможемо. І сподіватися не лише на власну шаблю, а й на те, що сусідні громади зрозуміють небезпеку та діятимуть разом із нами.
Він говорив спокійно, проте кожне слово давалося йому нелегко. Полковник зараз відповідав не тільки за козаків, а й за кожну родину, яка покладалася на їхній захист. Помилка могла коштувати надто дорого.
Коли остаточні накази було віддано, над Кисляком вже сутеніло. На околицях запалили вогні, виставили вартових, а біля воріт поставили додаткову охорону. У дворах тримали напоготові осідланих коней. Ніхто не знав, чи доведеться зустрічати ворога цієї ночі, чи наступного дня, чи, можливо, через кілька днів.
Кремпський ще раз обійшов оборонні позиції. Переконався, що вартові знають свої місця, що порох сухий, а запаси води та харчів розкладені так, аби їх можна було швидко дістати. Потім зупинився біля воріт і подивився на темний степ.
Десь там, за обрієм, збиралася сила, про яку кислячани поки що знали надто мало. Можливо, татари вже рушили. Можливо, лише завершували приготування. Але чекати, доки небезпека постукає у ворота, вони не збиралися.
Уперше за тривалий час село готувалося до випробування, яке могло змінити долю не тільки Кисляка, а й усіх навколишніх поселень. І тепер усе залежало від того, чи встигнуть розвідники повернутися з точними відомостями, чи зуміють козаки об’єднатися із сусідами та чи вистачить їм мудрості не сплутати відвагу з безрозсудністю.
Ніч опускалася на землю, а на південній дорозі все ще не було видно вершників.
Та ніхто в Кисляку уже не вірив, що небезпека мине сама собою.
Невдовзі після півночі тишу порушив тупіт коня. Вартові біля воріт насторожилися, схопили рушниці й вигукнули вимогу зупинитися. Вершник не відповів, лише пришпорив коня й під’їхав ближче.
– Свої! Не стріляйте!
То був Журба, командир одного з розвідувальних загонів. Кінь під ним ледве тримається на ногах, а сам козак має такий вигляд, наче провів у сідлі кілька діб без відпочинку.
За хвилину його вже привели до Кремпського. Полковник, почувши шум, поспіхом накинув жупан і вийшов назустріч.
– Що привіз, Карпо?
– Біда, пане полковнику. Велика біда. Татари вже в нашому краї. Бачив їхній передовий загін біля балки за Червінками. За моїми підрахунками, там не менше трьох сотень вершників. Але це лише частина війська.
– А де головні сили?
– Розділилися. Один загін рухається на північний схід, інший повертає до сіл навколо Гайсина. Схоже, хочуть ударити одночасно в кількох місцях, щоб ми не змогли зібрати всіх козаків в одному місці.
Кремпський насупився.
– Чи помітили тебе?
– Не знаю. Я тримався осторонь, але помітив дивну річ. Біля одного з татарських загонів їхав чоловік у нашому одязі. Не татарин. Розмовляв із мурзою, показував на дорозі щось рукою, а потім вони разом рушили далі.
– Може, полонений?
– Не схоже. Його слухали, як свого. І ще… – Журба на мить замовк. – Я впізнав коня, на якому він їхав. Бачив такого кілька днів тому біля Дмитренок. Той вершник розпитував людей про броди й дороги. Мабуть, саме він допомагав татарам збирати відомості.
Полковник обмінявся поглядом із Кремінем.
– Отже, маємо не лише ворожу кінноту, а й людину, яка добре знає наш край, – промовив Кремпський. – Це змінює справу.
– Що накажете робити? – запитав Журба.
– Негайно підняти козаків. Одну сотню підготувати до виступу в напрямку Червінок. Іншу залишити для оборони Кисляка. Відправити гонців до сусідніх сіл. Нехай кожен знає: ворог уже близько.
– А якщо татари рушать сюди?
– Тоді зустрінемо їх так, щоб вони запам’ятали цю дорогу надовго.
Кремпський наказав подати коней і скликати отаманів. За кілька хвилин у селі знову залунали голоси, заскрипіли ворота, зацокотіли копита. Сонні люди поспіхом одягалися, козаки перевіряли зброю, а жінки виносили до дворів торби з харчами.
На сході небо ще залишалося темним, але над степом уже проступала вузька смуга передсвітанкової заграви. Кремпський вийшов до воріт і зупинився поруч із Журбою.
– Знаєш, що мене найбільше непокоїть? – тихо промовив він.
– Що, пане полковнику?
– Татари можуть прийти й піти. Таке вже бувало. Але якщо серед нас завівся той, хто показує їм наші дороги, броди й слабкі місця, то небезпека значно більша. Нам доведеться шукати не лише ворога в степу, а й того, хто допомагає йому зсередини.
Журба мовчки кивнув. Над Кисляком починався новий день. Та цього ранку ніхто не поспішав до звичної роботи. Козаки сідлали коней, брали рушниці й шаблі. Попереду на них чекала невідома сила, а десь поруч могла ховатися людина, яка знала про їхні наміри більше, ніж вони самі.
І тепер кожен розумів: майбутня битва може розпочатися задовго до першого пострілу.
Сонце вже піднялося над обрієм, коли з боку Червінок долинув тривожний дзвін. За мить над селом здійнявся стовп чорного диму.
– Напали! – вигукнув Журба, показуючи рукою на південь.
Кремпський не став чекати додаткових повідомлень.
– Кінноті – сідлати коней! Перша сотню за мною! Решта залишається для оборони Кисляка. Нехай ніхто не забуває: ми йдемо не назустріч погоні, а рятувати людей!
Козаки швидко вишикувалися. За кілька хвилин загін уже мчав польовою дорогою. Позаду здіймалася курява, а попереду дедалі виразніше було чути крики та кінський іржання.
Коли кислячани наблизилися до Червінок, перед ними відкрилася страшна картина. Кілька хат уже палали, татарські вершники нишпорили подвір’ями, виганяли худобу й хапали людей. Частина селян намагалася сховатися в навколишніх ярах, інші відчайдушно боронили свої оселі.
– За мною! – крикнув Кремпський і вихопив шаблю.
– За волю! За віру!
– Слава!
Козаки вдарили з флангу, заставши нападників зненацька. Перші постріли пролунали майже одночасно. Кілька татарських коней упали, решта вершників почала розвертатися назустріч небезпеці. Зав’язалася коротка, але жорстока сутичка.
Кислячани билися злагоджено, не дозволяючи ворогові зібратися в бойовий порядок. Журба з кількома вершниками обійшов татар з іншого боку й перерізав їм шлях до балки. Коли нападники зрозуміли, що потрапили під удар, їхній ватажок подав сигнал до відступу.
Татари залишили награбоване й кинулися навтьоки.
Козаки переслідували їх недовго, пам’ятаючи наказ полковника не відриватися від основного загону. Бій закінчився так само раптово, як і почався.
На майдані Червінок збирали поранених, гасили пожежі й допомагали людям, які втратили домівки. Кількох селян знайшли живими в погребах. Жінки плакали, обіймаючи дітей, а чоловіки дякували козакам за порятунок. Кремпський оглянув поле сутички. Перемога була, але радіти не випадало.
– Скільки їх було? – запитав він у Журби.
– У цьому загоні, мабуть, до шести сотень. Частина втекла, частина полягла.
– А головні сили?
– Їх ми ще не бачили.
До полковника підбіг один із місцевих козаків.
– Пане полковнику! Щойно прибув чоловік із південного хутора. Каже, що там бачили величезний татарський табір. Вони збираються в кілька загонів і, схоже, готуються рушати далі на північ.
Кремпський повільно вклав шаблю в піхви.
– Отже, це був лише початок.
Він наказав відправити поранених до Кисляка, попередити сусідні поселення й негайно збирати додаткові сили. Козаки знову сідлали коней. Попереду чекало значно серйозніше випробування.
Тепер кислячани знали напевно: татарський похід розпочався. І відступати нікуди.
Свидетельство о публикации №226111100954