Дорога до волi. Глава 36. Несподiваний маневр
На вулицях знову з’явилися жінки, які поспішали до криниць, діти обережно визирали з-за тинів, а чоловіки, повернувшись із бойових позицій, допомагали пораненим і приводили до ладу пошкоджені укріплення.
Проте Михайло Кремінь не поспішав радіти. Він добре знає татарську тактику. Кочовики рідко вступають у тривалу сутичку, якщо не впевнені у власній перевазі. Їхні загони могли раптово з’являтися біля поселення, випробовувати силу оборони, а потім відходити, заманюючи захисників у пастку. Іноді відступ був лише початком значно небезпечнішого задуму.
Тому, коли козаки почали говорити, що ворог налякався і більше не повернеться, Кремінь лише похитував головою.
– Не поспішайте радіти, братове. Ми відбили напад, але ще не перемогли у війні. Татари не з тих, хто забуває образу. А якщо вони втратили людей і коней, то неодмінно спробують надолужити своє.
– То що ж, пане отамане, знову чекати на них? – запитав Петрик Сомик, поправляючи свій звичний козацький оселедець.
– Чекати – замало. Треба знати, де вони перебувають і що замислили. Від сьогодні дозори мають бути особливо пильними. Жоден вершник не повинен наближатися до Кисляка непоміченим.
Кремінь розпорядився виставити додаткові спостережні пости на дорогах, біля лісових узлісь та поблизу річкових переправ. Козаки розділилися на невеликі рухливі групи. Одні вирушили перевіряти навколишні балки, інші взяли під нагляд шляхи, якими татари могли обійти поселення.
Особливу увагу курінний приділив південному напрямку. Саме звідти найчастіше приходить небезпека.
Тим часом у Кисляку почали підраховувати втрати. Кілька чоловіків отримали поранення, двоє господарських дворів зазнали пошкоджень, а біля оборонного валу ще лежали уламки возів, якими поспіхом перегороджували підступи до поселення.
Загиблих поховали з належною шаною. Їхні родини не залишилися без підтримки: сусіди допомагали по господарству, жінки приносили їжу, а козаки обіцяли подбати про дітей полеглих.
Увечері Кремінь зібрав найближчих побратимів.
– Маємо подумати не лише про сьогоднішній день, – почав він. – Якщо татари повернуться великими силами, самими нашими козаками їх не стримаємо. Треба знати, що відбувається в сусідніх селах. Чи не з’являлися там ворожі загони? Чи не готують вони напад одночасно з кількох боків?
– Можна відправити людей до Куни, – запропонував Іванко. – Тамтешні мешканці теж мають чим боронитися. Якщо домовимося, то зможемо підтримувати одне одного.
– І до інших громад треба послати, – додав Мирослав Коберник. – Не можна чекати, поки татари візьмуться за кожну окремо.
– Правильно кажете, – погодився Кремінь. – Але спочатку треба з’ясувати, де зараз ворог. Не хочу кликати людей на допомогу, не знаючи, з якою силою маємо справу.
Він наказав підготувати двох досвідчених розвідників. Один мав вирушити в напрямку південних шляхів, другий – перевірити околиці Куни та інші села, розташовані неподалік.
Ніч минула неспокійно. Десь за річкою кілька разів гавкали собаки, а на південному обрії спостерігачі помітили незрозуміле світло. Воно з’являлося і зникало, наче хтось переносить вогонь з одного місця на інше.
– Може, пастухи затрималися? – припустив молодий козак Олекса Чухліб, який стояв на варті.
– Уночі пастухи багаття не переносять, – відповів старший вартовий Свирид Ружинський. – Особливо там, де нещодавно проходили татари.
На світанку Кремівнь вже був біля укріплень. Невдовзі до нього прибув перший розвідник. Ним був Федь Закутько. Кінь під ним був укритий потом, а сам вершник мав такий вигляд, ніби не зупинявся всю ніч.
– Що нового? – запитав курінний.
– Татари відступили не на південь, як ми гадали, а повернули на захід. Спочатку йшли невеликим загоном, потім зникли за лісом. Я проїхав далі й побачив сліди багатьох коней. Їх значно більше, ніж було під час першого нападу.
– Наскільки більше?
– Важко сказати. Але сліди вшир тягнуться на кілька верст. Схоже, до них приєдналися інші загони.
Кремінь насупився.
– Чи бачив ти самих татар?
– Ні. Але знайшов місце їхньої стоянки. Там ще не охололи багаття. Залишили багато кінського гною, поламані гілки й рештки їжі. Вони рухаються організовано, не як розрізнена ватага.
Михайло наказав розвідникові відпочити, нагодувати коня й нікому не розповідати про побачене, доки не збереться козацька рада.
Невдовзі повернувся другий посланець – Арсен Дрімайло. Він привіз не менш тривожні новини.
– У Куні теж неспокійно. Місцеві мешканці бачили татарських вершників. Невеликий загін проїхав неподалік, але до села не наблизився. Схоже, вони вивчали дороги та переправи.
– А в інших громадах?
– Поки що нападів не було. Але люди налякані. Дехто вже думає перебиратися ближче до лісу.
– Передай їм, що втеча не врятує, якщо кожен залишатиметься сам за себе, – промовив Кремінь. – Треба гуртуватися.
Він розуміє, що становище змінюється. Перший татарський загін, найімовірніше, виконував роль передового дозору. Його завданням було з’ясувати, наскільки міцна оборона Кисляка, скільки козаків здатні виставити захисники і чи можна легко захопити поселення. Тепер ворог знає, що зустріне опір, а отже, має підготувати щось серйозніше.
Після полудня Кремінь скликав козацьку раду. До нього прийшли десятники, Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Петрик Сомик, та інші досвідчені побратими.
– Маємо нові відомості, – розпочав Кремінь. – Татари збирають сили. Їхні загони рухаються різними шляхами, розвідують наші переправи й дороги. Це вже не випадковий наскок заради здобичі. Вони готують великий напад.
У приміщенні запала тиша.
– Може, хочуть обійти Кисляк і вдарити по Гайсину? – припустив Петрик.
– Не виключено, – відповів курінний. – А потім повернутися до нас. Якщо розділять сили, то зможуть нападати на кілька поселень одночасно.
– Тоді треба самим перейти в наступ, поки вони не зібралися, – сказав десятник Малюта.
– Не поспішай із такими рішеннями, – заперечив Журба. – Ми не знаємо ні чисельності ворога, ні його задуму. Вдарити навмання – означає віддати людей на загибель.
— Вітер має рацію, — підтримав його Гардовий. — Наше завдання зараз — не шукати слави, а зберегти людей і підготуватися до оборони.
Він підійшов до столу, на якому лежала приблизна схема навколишніх доріг.
– Ось Кисляк. Далі – інші поселення. Якщо татари підуть цим шляхом, то зможуть відрізати нас від сусідів. А якщо оберуть інший, то загрожуватимуть переправі. Треба випередити їхній задум.
– Тобто послати гонців до всіх громад? – запитав Мирослав.
– Саме так. Запропонуємо їм спільну раду. Не можна дозволити ворогові розбити нас поодинці. Кожна громада має виставити своїх оборонців, а ми разом визначимо, як діяти.
– А якщо хтось відмовиться? – поцікавився Іванко.
– Тоді принаймні знатимемо, на кого можемо розраховувати. Але я сподіваюся, що люди зрозуміють: сьогодні небезпека біля Кисляка, завтра вона прийде до їхніх осель.
Рада підтримала рішення. До сусідніх громад негайно вирушили посланці. Їм доручили передати, що Кисляк пропонує об’єднати сили для спільної оборони, а також домовитися про зустріч представників поселень.
Здавалося, становище поступово проясняється. Однак надвечір сталося те, чого Кремінь зовсім не очікував. На один зі спостережних постів прибув молодий козак. Він ледве тримався в сідлі, а його кінь поранений у ногу.
Де Кремінь? – вигукнув вершник, зіскакуючи на землю.
Його негайно провели до Михайла.
– Що сталося?
– Південний дозор виявив татар! Але це не ті вершники, яких ми бачили раніше. Їх багато. Вони рухаються кількома великими загонами, а попереду йдуть кінні розвідники.
– У якому напрямку?
– Частина повернула до річки, інша пішла на захід. А ще один загін рушив просто до лісу, звідки можна непомітно вийти до Кисляка.
Кремінь відчув, як усередині наростає тривога.
– Ти бачив їхню чисельність?
– Ні, батьку. Але за пагорбом стоїть великий табір. Там стільки коней, що їхнього іржання чути здалеку. Біля багать вартують вершники, а за ними видніються вози. Схоже, до нас прийшло не одне татарське військо.
Михайло мовчки подивився на південний обрій. Сонце вже ховалося за лісом, а над землею поволі опускався вечірній туман.
– Отже, ось воно що, – нарешті промовив він. – Вони не збираються відступати. Вони готуються до великого нападу.
– Що робитимемо? – запитав Іванко, який саме підійшов до батька.
Отаман обернувся до нього.
– Підіймай козаків. Нехай кожен перевірить зброю, запас стріл і пороху. Посильте охорону біля переправи через Кислячку. До світанку ніхто не повинен залишати село без дозволу.
– А посланці?
– Їх треба зустріти й негайно привести до мене. Ми не маємо більше часу на зволікання.
Він ще раз глянув у бік лісу. Там, за темною смугою дерев, уже збиралася сила, здатна знищити не лише Кисляк, а й усі навколишні поселення.
Перша перемога додала кислячанам віри у власні сили, але тепер наставало справжнє випробування. Ворог змінив тактику, зібрав значно більше війська й, очевидно, мав намір завдати удару одночасно з кількох напрямків.
Михайло Кремінь добре розуміє: від наступних кількох днів залежатиме доля всього краю. А татарське військо вже готувалося до наступу.
Свидетельство о публикации №226111100959