Дорога до волi. Глава 37. Разом проти ворога
Жінки готували харчі для оборонців, наповнювали водою бочки, збирали полотняні перев’язки для поранених. Навіть діти, відчуваючи загальну напругу, поводилися незвично тихо.
Михайло Кремінь майже не відходив від укріплень. Він кілька разів обходив дозорні пости, розмовляв із вартовими, перевіряв, чи достатньо стріл, куль і пороху. Його непокоїло те, що татари досі не розпочинали наступу. Ворог має значну перевагу в чисельності, але не поспішає атакувати. Це могло означати, що нападники чекали на підкріплення або готують якийсь несподіваний маневр.
На світанку до села повернулися перші посланці. Від Куни прибув староста на ім’я Данило Черевань із кількома десятками озброєних чоловіків. За ним приїхали представники ще двох сусідніх громад. Усі вони привезли тривожні новини: татари з’являлися біля пасовищ, обстежували переправи, а неподалік від одного поселення спалили покинутий хутір.
– Ми зрозуміли, що черга може дійти й до нас, – сказав Данило, вітаючись із Кременем. – Спочатку думали, що татари обмежаться наскоком на Кисляк. Але тепер бачимо, що вони замислили щось значно більше.
– Саме тому я й покликав вас, – відповів Михайло. – Якщо кожен захищатиме тільки власний двір, нас переб’ють поодинці. Треба домовитися про спільні дії.
– Наші чоловіки готові стати до бою, – запевнив староста. – Але скільки їх потрібно?
– Скільки зможете виставити, не залишаючи поселення зовсім без захисту. Важлива не лише кількість, а й те, щоб усі діяли узгоджено.
До розмови долучився десятник Журба, який уважно слухав прибулих.
– Треба визначити спільного ватажка, – промовив він. – Інакше кожен почне виконувати власні накази, а в бою це може обернутися лихом.
– Маєте рацію, – погодився Данило. – Але хто очолить наше військо? У кожній громаді є люди, які звикли самостійно ухвалювати рішення.
– Ми не збираємося відбирати у вас право голосу, – відповів Кремінь. – Кожна громада матиме свого представника в раді. Але під час бою накази мають бути єдиними. Пропоную довірити командування тому, хто найкраще знає місцевість і має бойовий досвід.
– Я підтримую пана Михайла, — несподівано сказав староста Куни. – Його козаки вже довели, що здатні дати відсіч татарам. До того ж саме він першим запропонував об’єднатися.
Інші представники погодилися. Кремінь не приховує, що така довіра накладає на нього велику відповідальність.
– Якщо ви доручаєте мені командування, я приймаю його, – сказав він. – Але запам’ятайте: у цій справі не буде чужих і своїх. Ми всі захищатимемо одну землю, а кожен полеглий буде нашим братом, незалежно від того, з якого поселення він прийшов.
Так було ухвалено рішення про створення спільного оборонного війська. Упродовж дня до Кисляка прибували озброєні чоловіки з навколишніх сіл. Одні приїжджали верхи, інші приходили пішки, несучи на плечах списи, рушниці та сокири. Дехто мав шаблі й мушкети, а дехто – лише луки. Проте всі розуміли, заради чого взялися за неї.
До вечора вдалося зібрати ще кілька сотень оборонців. Серед них були досвідчені козаки, вправні вершники, мисливці, а також селяни, які раніше ніколи не брали участі у великих битвах.
Кремінь наказав розподілити прибулих за загонами. Досвідчених козаків призначили старшими, а новоприбулих поставили під їхнє керівництво. Особливу увагу приділили взаємодії піших оборонців і кінноти.
Іванко разом із Мирославом Коберником узявся за підготовку рухливого кінного загону. До нього увійшли найкращі вершники з Кисляка та сусідніх громад. Петрик Сомик отримав доручення організувати доставку води, харчів і боєприпасів до оборонних позицій.
– Не думайте, що тилова робота менш важлива за шабельний бій, – попередив він своїх помічників. – Коли вояк посеред битви не матиме води чи пороху, його відвага вже мало допоможе.
– Дивись, Петрику, щоб сам не заблукав серед тих припасів, – пожартував один із козаків.
– Не переймайся! Я знайду дорогу і до пороху, і до ворога, – відповів Сомик, викликавши загальний сміх.
Навіть у такі тривожні години людям було необхідно відчути, що вони не втратили здатності радіти й жартувати.
Тим часом курінний з десятком Журби оглядав місцевість за кілька верст від села. Їх цікавила широка долина, обмежена з одного боку невисокими пагорбами, а з іншого – лісистою балкою. Через неї пролягає старий шлях, яким татари могли вийти до Кисляка.
– Тут вони матимуть простір для кінноти, – зауважив Журба.
– Саме тому не можна дозволити їм вільно розгорнути свої сили, – відповів Кремінь.
– Думаєш, нападатимуть звідси?
– Не знаю. Але якщо ворог обрав цей напрямок, ми маємо бути готові.
Вони довго обговорювали можливі варіанти розвитку бою. Отаман вирішив використати особливості місцевості. Частину стрільців можна було розмістити на пагорбах, де вони мали б добрий огляд долини. Піші загони мали прикривати підступи до балки, а кінноту Іванка та Мирослава варто було залишити в резерві.
– Не треба показувати татарам усі наші сили відразу, — сказав Кремінь. – Нехай думають, що ми виставили лише передові загони. Якщо кинуть кінноту вперед, зустрінемо її вогнем. А тоді побачимо, як вони діятимуть далі.
Коли вони повернулися до поселення, уже сутеніло. На пагорбі біля старої дороги стояв дозорець. Побачивши Гардового, він подав умовний знак.
– Що там? – запитав Кремінь.
– Рух на півдні. Багато вершників.
Курінний піднявся на пагорб і подивився вдалечінь. За останніми променями сонця виднілася довга смуга вершників. Вони рухалися не поспішаючи, але впевнено, наче були переконані, що ніхто не зможе їм завадити.
– Це передова частина, – сказав Журба. – Основне військо ще десь позаду.
– Так і є, – погодився Кремінь. – Треба негайно повідомити нашим.
Він наказав бити в сигнальний дзвін. Невдовзі на майдані зібралися старшини всіх загонів. Михайло коротко повідомив про побачене.
– Ворог уже близько. Сьогодні вночі ніхто не відпочиватиме без черги. Передові загони мають зайняти визначені позиції. Решта залишатиметься в резерві.
– А якщо татари нападуть уночі? – запитав Данило Черевань.
– Тоді зустрінемо їх так, як належить, – відповів Кремінь. – Але не дозволимо заманити нас у темряву. Наша перевага – знання місцевості.
Ніч була напруженою. Козаки стояли на варті, прислухаючись до кожного звуку. Час від часу з південного боку долинав кінський тупіт, а потім знову запановувала тиша. На світанку стало зрозуміло, що татари прийшли великими силами.
На широкій рівнині з’явилися численні кінні загони. Їхні лави розтягнулися майже до самого лісу. Над вершниками майорять прапорці, а попереду рухаються досвідчені воїни, озброєні луками, списами та шаблями.
– Скільки їх? – запитав Іванко, стоячи поруч із Мирославом.
– У кілька разів більше, ніж нас, — відповів Кремінь. – Але чисельність – не єдина перевага у війні.
– Ми готові, батьку.
– Пам’ятай: не поспішай за ворогом, коли той удаватиме відступ. І не відривайся від Мирослава. Ваш загін має діяти разом.
– Зрозумів.
Мирослав, який стояв неподалік, мовчки кивнув.
Незабаром із татарського табору виїхав вершник із білим прапорцем. Він зупинився на відстані, звідки його добре було чути.
– Хто тут головний? – гукнув посланець.
– Я, – відповів Кремінь, виїжджаючи трохи вперед.
– Наш мурза пропонує вам скласти зброю. Тоді ваші люди залишаться живими, а село не буде спалене.
– Передай своєму мурзі, що ми не віддамо йому ні людей, ні землі, – твердо промовив курінний отаман. – Нехай спробує взяти те, що йому не належить.
Посланець розвернув коня й помчав назад.
– Отже, переговорів не буде, – промовив Журба.
– Вони й не збиралися домовлятися, – відповів Михайло.
Невдовзі татарські лави почали рухатися. Спочатку вперед висунулися лучники. Вони наблизилися на відстань пострілу й випустили перші стріли. Дощ із них упав на передові позиції оборонців. Кілька чоловіків отримали поранення, але стрій не порушився.
– Не стріляти без команди! – наказав Кремінь.
Татари продовжували наближатися. Їхні вершники намагалися розтягнути оборонців по широкому фронту, шукаючи слабке місце. Коли ворог підійшов достатньо близько, курінний підняв руку.
– Плі!
Гримнули рушниці. Передні татарські вершники попадали з коней, інші, збентежені несподіваним залпом, почали відхилятися вбік. У ту ж мить із пагорбів ударили стрільці, завдаючи противникові нових втрат.
Ординці відступили на невелику відстань, але невдовзі знову пішли вперед. Цього разу вони зосередили удар на правому фланзі, де стояли переважно новоприбулі оборонці з Куни. Під сильним натиском ті почали відходити.
– Тримати стрій! – закричав Данило Черевань. – Не відступати!
Та татар було надто багато. Їхні вершники намагалися обійти захисників із флангу й ударити в тил. Кремінь помітив небезпеку.
– Іванку! Мирославе! Ваш час!
Кінний загін, який досі залишався в резерві, стрімко рушив уздовж балки. Вершники обійшли татарську лаву й ударили по ній збоку. Шаблі блиснули в ранковому світлі, коні рвонули вперед, здіймаючи хмари пилу.
Мирослав першим увірвався до ворожого строю. За ним ішов Іванко, який разом із іншими кислячанами атакував татарських вершників, що намагалися обійти оборонців.
Раптовий удар змусив противника змінити напрямок атаки. Частина кримчаків відхилилася від основної лави, і правий фланг захисників отримав можливість перегрупуватися.
– Тепер уперед! – наказав Данило.
Оборонці з Куни знову пішли в наступ. Їхній приклад підтримали інші загони.
На певний час здавалося, що перемога вже близько. Однак татарський мурза не збирався так легко відмовлятися від задуму. Він наказав ввести в бій нові сили, яких в нього незрівнянно більше, ніж в русинів.
Із-за основної лави вирвався великий кінний загін. Вершники мали намір обійти позиції захисників і вдарити просто в центр. Їх було так багато, що земля затремтіла під кінськими копитами.
– Самійле! – вигукнув Малюта. – Вони кидають останні резерви!
– Ні, не останні, – відповів Кремінь. – Але тепер нам треба діяти рішуче.
Він наказав пішим загонам відійти ближче до балки, де місцевість звужувалася й кінноті було важче маневрувати. Стрільці зайняли позиції за заздалегідь підготовленими укриттями. Частину людей курінний залишив на пагорбі, щоб ті могли вдарити по ворогу з флангу.
Татари, помітивши відхід оборонців, вирішили, що ті не витримали натиску. Вони прискорили рух, намагаючись розгромити захисників одним ударом.
– Ще трохи! – наказував Кремінь. – Не поспішайте!
Коли перші вершники опинилися біля балки, Самійло подав умовний сигнал.
З пагорба гримнув залп з усієї артилерії, яку зміг зібрати Кремінь. Одночасно стрільці, які засіли за укриттями, відкрили вогонь по передніх рядах.
Татарські коні шарахнулися, вершники втратили можливість підтримувати рівний стрій. Ті, хто рухався позаду, натикалися на тих, хто зупинився попереду.
У цю мить із балки вирвався кінний загін Іванка та Мирослава. Він ударив по противникові з боку, а піші оборонці перейшли в контратаку. Татарський натиск захлинувся.
Сам мурза, побачивши, що його найкращі вершники потрапили під перехресний удар, почав відводити сили. Він ще намагався організувати нову атаку, але його воїни вже втратили бойовий запал. Частина їх відходила до основного табору, інші поспішали рятувати поранених і коней.
Кремінь не дозволив захисникам бездумно переслідувати ворога.
– Не відриватися від своїх! – наказував він. – Не женіться за татарами в поле. Вони можуть заманювати нас у пастку. Наша мета – захистити село, а не загинути заради погоні.
Коли сонце піднялося над обрієм, основні татарські сили вже відходили на південь. Битва закінчилася.
Оборонці стояли серед пошкоджених возів, зламаних списів і розкиданого спорядження. Одні допомагали пораненим, інші збирали зброю, а дехто просто сідав на землю, не маючи сили навіть говорити. Перемога далася дорогою ціною.
Загинули чоловіки з різних громад. Серед них були й ті, хто ще вчора вперше зустрівся з кислячанами, а сьогодні вже став їм побратимом. Кожного загиблого вирішили поховати з пошаною, не розділяючи людей за походженням чи місцем проживання.
Петрик Сомик, який увесь час організовував підвезення харчів і боєприпасів, нарешті підійшов до курінного отамана.
– Витримали! – сказав він, витираючи піт із чола. – Татари відступили.
– Витримали, Петрику. Але скільки наших залишилося на полі?
Сомик опустив очі.
– Чимало. Із Куни багато загиблих. Та й у нас...
– Треба подбати про їхні родини. Ніхто не повинен залишитися без допомоги.
Невдовзі до Кременя підійшли Іванко та Мирослав. Обидва втомлені, їхній одяг запилився, а на зброї залишилися сліди бою.
– Батьку, ми виконали наказ, – сказав Іванко. – Кінний загін повернувся майже весь.
– Добре, сину. А де Мирославові люди?
– Частина залишилася біля балки, допомагає пораненим. Я наказав зібрати їх, щойно закінчать роботу.
Кремінь поклав руку Іванку на плече.
– Сьогодні ви обидва показали себе справжніми воїнами. Але пам’ятайте: найбільша звитяга не в тому, скільки ворогів ти поклав, а в тому, скільки своїх людей зумів урятувати.
Іванко мовчки кивнув. До них підійшов Данило Черевань.
– Пане Михайле, від імені всіх жителів Куни дякую тобі за допомогу. Якби не твій кінний загін, наш правий фланг міг би не витримати.
– Не треба дякувати мені, Даниле. Сьогодні ми билися всі разом. І перемогли теж разом.
– Тепер я розумію, чому ти наполягав на спільних діях, – промовив староста. – Окремо кожне село не мало б шансів проти такого війська.
– Ось чому нам не можна знову розходитися по домівках і забувати про небезпеку.
Увечері представники громад зібралися на нараду. Вони домовилися підтримувати постійний зв’язок, обмінюватися розвідданими, допомагати одне одному харчами та зброєю, а в разі нової загрози негайно збирати спільне військо. Це рішення стало не менш важливим за саму перемогу.
Коли нарада завершилася, Кремінь вийшов на пагорб, звідки було видно навколишні поселення. Удалині мерехтіли вогники людських осель. Ще недавно кожна з них жила своїми турботами, а тепер усі вони були пов’язані спільною долею. Поруч зупинився Журба.
– Гарно сьогодні билися, пане Михайле.
– Билися відчайдушно. Але я не певен, що це кінець.
– Думаєш, татари повернуться?
– Обов’язково. Вони не звикли залишати поразку без відповіді. До того ж ми не знаємо, скільки їх залишилося за лісом і чи не приєднаються до них нові загони.
Журба довго мовчав.
– Зате тепер ми не самі.
– Так, – погодився Кремінь. – І це наша найбільша перемога сьогодні.
Він ще раз поглянув на вогні села. Тепер Кисляк, Куна та інші громади вже не були окремими острівцями серед небезпечного степу. Вони почали усвідомлювати себе єдиною громадою, здатною спільно боронити рідну землю.
Проте курінний отаман не знав, що далеко на півдні татарський мурза вже збирав своїх старшин на раду. Поразка розлютила його, а розповіді про об’єднання русинських поселень змусили зрозуміти: наступного разу доведеться діяти інакше.
Мурза не збирався відмовлятися від задуму підкорити цей край. І новий похід міг виявитися ще небезпечнішим за попередній.
Свидетельство о публикации №226111100968